1930-ті роки в Радянському Союзі були часом Великого терору, репресій і масового знищення свого населення. На що слід звертати особливу увагу, аналізуючи репресивну політику радянської верхівки?
— Я дуже давно займаюся темою насильства й репресій. Завжди цим цікавився, бо знав, що йдеться не лише про політичну історію, а й про соціальну та глобальну. Тогочасна жорстокість — це тільки частина загальної картини, бо тоді питання стояло так: як можна швидко модернізувати відсталу країну, колишню царську Росію? Питання модернізації тоді поставало перед більшістю країн ХХ століття, і у СРСР сталінська група дала свою відповідь. Було створено модель, яка функціонувала наступні 50 років. Як каже американський історик Моше Левін, це був розвиток без емансипації суспільства. Крах Радянського Союзу наприкінці 1980-х років — наслідок вибору тієї моделі, яку було налагоджено з великим насильством на початку 1930-х і яка заклала модус розвитку на наступні пів століття.
Чи можливими були інші шляхи розвитку радянських країни і суспільства, окрім того, який обрало угруповання Іосіфа Сталіна?
— Справді, було страшно, бо все пов’язувалося з певною політичною теорією на зразок марксизму. Насправді назвати її марксизмом у чистому вигляді не можна.
Та й із марксизму простують різні шляхи: наприклад, соціал-демократія. Також були різні розгалуження, які уособлювали Владімір Лєнін, Лєв Троцький, Карл Каутський та інші. Були й поворотні моменти, коли з’являлася можливість зійти з обраного шляху: 1928 рік, потім 1953–1956 роки, опісля середина 1960-х і середина 1970-х. Але здійснити поворот ставало дедалі складніше, бо ж наслідки накопичувалися.
Водночас суспільство прогресувало. Якщо глянути на рівень освіти, то не можна порівняти радянське суспільство 1920-х, коли було безліч неписьменних людей, і суспільство 1970-х років. Це своєрідна проблема: хоча радянська влада не хотіла політично емансипувати суспільство, звільнення все одно відбувалося, бо радянське суспільство не жило ізольовано. Коли я жив в СРСР, починаючи з 1970-х років, то багато хто слухав різні радіостанції.
Рівень освіти тоді був доволі високим, люди розуміли й знали, що відбувається в інших країнах. Усе це разом утворювало заплутаний вузол: з одного боку, люди розуміли місце СРСР і радянського суспільства у світовому просторі, а з другого — був факт неймовірного дефіциту. Це породжувало складну ситуацію.
Читайте також: Альгєрд Бахарєвіч: «Диктатурам потрібна культура, певні ідеї. А в режиму Лукашенки ідея тільки одна: збереження особистої влади»
Наскільки сталінська політика, зокрема щодо партійних чисток і масових репресій, спиралася на суспільну підтримку?
— Коли я в 1970-х роках писав дисертацію, то працював у США зі знаменитим Смоленським архівом, тобто з документами місцевих партійних органів, які німці вивезли зі Смоленська. Ця збірка документів була єдиним радянським партійним архівом, доступним тоді на Заході. Це дуже цікавий масив документів, бо він демонструє, хто в глибинці був комуністом і чому виграш Сталіна — це не тільки перемога його угрупування, як нині кажуть. Іосіф Сталін зумів утілити єдину доступну простим людям партійну лінію, тобто соціалізм в одній країні, і дуже спрощене поняття про можливий напрям політики.
Треба спробувати уявити, ким тоді були пересічні члени ВКП (б). Так, вони не голосували, але це було те «людське м’ясо», завдяки якому робили сталінську політику. Сталінська політика — справа рук не маленької групи людей у Кремлі, а десятків, сотень тисяч, мільйонів партійців, які втілювали її в життя. Мене цікавив світогляд цих людей. Для них усе було очевидно й просто: є добро і є зло, без жодних альтернатив. Тобто якщо Сталін сказав, що він втілює золоту середину, центральний шлях, яким він веде партію, то будь-які відхилення ліворуч чи праворуч — як-от Троцький і Бухарін — це вже девіації. Також говорили, що Сталін — єдиний наступник Лєніна, його найкращий учень. Видно, що сталінське угрупування доволі швидко відкрило партію ВКП (б) для рядових громадян. Немає нічого спільного між більшовицькою партією часів революції та громадянської війни, не кажучи вже про дореволюційні часи, і ВКП (б) сталінських часів.
Так би мовити, старі більшовики переважно були людьми інтелігентними й здебільшого освіченими — навіть тоді, коли йшлося про робітників. Рядовий член партії 1927–1929 років належить до зовсім іншої публіки. Говоримо про цілеспрямоване переформатування більшовицької партії, про певну люмпенізацію, після якої ВКП (б) стала зовсім іншою. Старих більшовиків сталінська група добила в 1936–1938 роках. До того були чистки в 1921–1922 роках, у 1924-му, 1929-му, 1933-го й так далі. Після чистки 1933 року в партії залишилося менш ніж 1% людей, які вступили до її лав ще до Лютневої революції. Решта — це дуже прості люди, сформовані в сталінському дусі. Це, власне, була певна революція. Сталіну вдалось інструменталізувати простих людей, які вступили до ВКП (б).
Другий важливий аспект полягає в тому, що терор призводив до звільнення посад, від якого залежав кар’єрний рух молодого покоління радянських партійців. У 1960-х роках, й особливо в 1970–1980-х, проблеми КПРС полягали в тому, що вже не було вільних місць для оновлення партійних кадрів. У сталінські часи все відбувалося інакше. Були просто фантастичні можливості для просування. Не забуваймо, що Лєонід Брежнєв, Андрєй Ґромико та інші у свої 27–28 років замінили всіх тих, кого вичистили. Тому був глибокий консенсус всієї тамтешньої молоді у ВКП(б), бо для них відкривалися велетенські можливості побудувати власні кар’єри. Ці два аспекти завжди пов’язані між
собою: терор і репресії для одних і фантастичні можливості суспільного просування для інших.
Читайте також: Клаудія Дате: «Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати»
Як такий підхід позначився на радянській армії, коли на теренах СРСР почалася Друга світова війна?
— Процес знищення кадрів відбувався не лише в радянській армії. Знищували також кадри промисловості — наприклад, ліквідували всю команду народного комісара важкої промисловості Сєрґо Орджонікідзе, проте водночас — підтримували молодих висуванців. Це цікаво, бо в певних галузях молоді кадри були компетентнішими за покоління попередників. Але так спрацьовувало в промисловості, а не у військовій сфері. Проте для Сталіна не було відмінності між різними компетентностями, бо система, яку він упроваджував, спрацювала доволі непогано в низці галузей. Практиків, що формувались у складні роки громадянської війни, у 1920-х роках, було усунуто, і на їхнє місце прийшли часто компетентніші особи, які мали університетську освіту, здобуту під час першої та другої п’ятирічки. Для армії такий підхід не спрацьовував, бо механізм накопичення кадрами досвіду там інакший. Сталін знищив найкомпетентніших військових, і в 1941 році йому було дуже важко. Відповідно до свіжих досліджень, знаємо, що знищено було менше армійців, ніж вважали раніше. Ідеться про 20–30% найвищих кадрів, але точно не про 80–90% їхнього складу, як стверджували тривалий час. Багатьох улітку 1941 року витягнули з таборів ГУЛАГу в екстреному порядку й поставили керувати армією.
Широка аудиторія на Заході мало знає про Голодомор в Україні 1932–1933 років. Наскільки важко переконати її, що йдеться не про щось далеке й чуже, а про трагедію в історії Європи?
— Моя остання книжка називається «Великі радянські голоди» («Les grandes famines soviétiques»). Почнімо з того, що голодів в СРСР було не один, а кілька. Це дуже цікаве питання, над яким я довго працював. Для російських істориків це трагедія радянського села, а українські історики наголошують на відмінності Голодомору від інших голодів, які були в СРСР. Я поділяю останню позицію. Для мене очевидно, що приблизно від літа-осені 1932 року перед Сталіним дуже гостро постало українське питання. Є листування Сталіна з Кагановичем та Молотовим з цього приводу, і після його вивчення все стає очевидно.
Думаю, найкращу книжку на цю тему — «Командири великого голоду: Поїздки Молотова і Каґановіча в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 роки» написали українські історики Валерій Васильєв і Юрій Шаповал. Погоджуюся з їхніми висновками: до літа 1932 року голод в Україні мало відрізнявся від голоду в Росії, Казахстані й так далі. Тоді ще йшлося про наслідки колективізації та велетенських державних поставок, які не лишали нічого на місцях.
Але інший етап почався з липня 1932 року, коли на пленумі української Компартії — вперше за всю історію Компартії! — більшість делегатів відмовилися від плану хлібозаготівель для України. Тобто йдеться про справжній спротив, який для сталінського керівництва був немислимим. І після цього воно вдалося до страшних заходів, кульмінація яких припала на січень 1933 року, коли вийшла сумнозвісна інструкція Сталіна про призупинення доступу селян до міст. Мені було дуже важливо донести все це французькій публіці. У Франції й на Заході дуже мало знають про голоди в СРСР. Але ж ідеться про 7 млн жертв: приблизно 4 млн в Україні, 1,5 млн — у Казахстані і ще стільки само в Росії. Це велетенський фрагмент європейської історії.
Читайте також: Ада Соломон: «Румунські фільми мають бути румунськими, українські — українськими, і не треба в когось копіювати шаблони»
В Україні в першій половині ХХ століття було три голоди. Чи є між ними якась спільність, і якщо так, то в чому вона полягає?
— Усі ці епізоди дуже різні. Голод 1921 року торкнувся не тільки України, а й Поволжя і простягнувся далі, до Уралу. Ідеться про один із наслідків цілковитої розрухи, воєнного комунізму й посухи. У 1932–1933 роках посухи якраз не було. Голод 1946–1947 років — наслідок розрухи після закінчення Другої світової війни в Європі, але не лише. Тоді функціонували ті самі механізми, що й у 1932–1933 роках, але не сповна. Кількість жертв тодішнього голоду становить приблизно 1 млн. осіб. Урожай 1946-го був найгіршим за всю радянську історію, тобто лише 40 млн. тонн збіжжя. До порівняння, у 1932 році ця цифра становила 65–66 млн т. Попри складну ситуацію з урожаєм, радянське керівництво в перший повоєнний рік вирішило робити неадекватно високу хлібозаготівлю. Хіба що не було закрито доступ із сіл до міст і водночас укорінився звичай і право на маленькі присадибні ділянки — 2 сотки землі. Це багатьом допомогло вижити. Також не було чорних дощок, як під час Голодомору, тощо. Справді, частково йдеться про відлуння 1932–1933 років, але й із ширшим територіальним охопленням — голод захопив і Молдову, й російські території, зокрема Курщину.
Селянство, на відміну від буржуазії, з погляду радянської ідеології не було класовим ворогом. Але для Сталіна українські селяни такими стали. Які наслідки ця колізія тягне за собою?
— Безумовно, 90% жертв Голодомору становили селяни, 92% з яких були українцями. Ще близько 10% жертв — це поляки, євреї, росіяни, німці, що жили в українських селах. І є велетенська проблема, чому на Заході та в інших країнах багато хто не визнає Голодомор геноцидом. Але якщо суто з юридичних позицій глянути на конвенцію ООН від 9 грудня 1948-го, то там ідеться про знищення національних, расових, релігійних груп, але нічого не сказано про знищення соціальних груп. Тому триває диспут про те, чи належить Голодомор до категорії геноцидів.
Голодомор 1932–1933 років, без жодного сумніву, є злочином проти людяності. Далі треба розібратися з юридичною казуїстикою. Рафаїл Лемкін, автор поняття «геноцид», у короткому тексті 1953 року, віднайденому істориком Романом Сербиним, висловив свою концепцію геноциду. Відповідно до поглядів Лемкіна, концепція геноциду є значно ширшою за суто юридичне визначення, прийняте ООН. Для Лемкіна факт знищення культури українського народу — це геноцид. Але цей найважливіший аспект юридично не було оформлено ООН, хоча сам Лемкін на цьому дуже наголошував. Ми знаємо, чому документ ООН від 1948 року такий вузький. СРСР робив усе, щоб обмежити поняття геноциду, але йдеться не тільки про нього. США не хотіли розширювати це поняття через свою політику щодо корінних американців, індіанців. Британці мали власний інтерес, бо йшлося про колонізовані народи. І зрештою всі вони домовилися про мінімальне наповнення документа.
Але так чи так, для мене специфіка Голодомору дуже сильна, і в цьому я перебуваю на суголосних з українськими істориками позиціях. Вважаю, що стверджувати, буцімто йдеться лише про локальний прояв загальнорадянської трагедії, трагедії радянського села — означає говорити неправду.
———————
Ніколя Верт народився у 1950 році в Парижі. Французький історик і совєтолог, фахівець з історії СРСР. Закінчив Вищу нормальну школу літератури й гуманітарних наук у Сен-Клу, дипломований історик. Викладав у французьких середніх навчальних закладах, а також за кордоном (у Мінську, Нью-Йорку, Москві, Шанхаї). У 1985–1989 роках працював аташе з культури посольства Франції в Москві, від 1989 року — у французькому Національному центрі наукових досліджень (CNRS). У фокусі його наукових інтересів — історія суспільних відносин 1920-х років у СРСР. У травні 2020 року очолив французьку секцію «Меморіалу». Автор низки книжок, зокрема «Щоденне життя російських селян від революції до колективізації (1917–1939)», «Держава проти свого народу. Насилля, репресії, терор в СРСР з 1917 по 1953 рік», «Історія Радянського Союзу. Від Російської імперії до СНД, 1900–1991» та інших.