Навряд чи вони говорили б це так само безпечно, якби над ними, мостом і катерками справді висіли винищувачі РФ, а не Ст. 5 Статуту НАТО. Ліворуч того місця, в Національній бібліотеці Латвії, тривав останній день саміту Східного партнерства: туди з’їхалися лідери майже всіх членів ЄС і шести країн – учасниць програми. Якби хтось розповів прибалтам, де ті будуть за 25 років, на початку 1990-х, коли вони обирали вектор розвитку (між східною реінтеграцією, адже тоді Єльцин нібито хотів поставити Росію на шлях демократичних перетворень та ринкової економіки; нейтралітетом, який, утім, не врятував їх від окупації, та входженням у європейську спільноту, в якій маячила перспектива матеріальних благ і свободи, але яка не виявляла особливого бажання приєднувати бідні країни, що тільки-но вирвалися з радянської системи), жителі трьох держав швидше назвали б це утопією. Але чітко вирішили, що повернуться туди, де належить, і житимуть нормально, а не животітимуть, роблячи з цього культ і національне надбання.
Сьогодні утопічною може видаватися європейська перспектива для України. Наш випадок складніший. Росія нині сильніша й більше впливає на світову думку. Після кризи євро, євроскепсису та купи інших власних проблем, а ще самобичування через московську пропаганду європейська спільнота не бажає розширюватись, особливо коли інтегрувати треба величезну, бідну й невпорядковану країну.
Але це абсолютно не вирок. Особливо відтоді, коли через відмову Януковича підписати Угоду про асоціацію українці збунтувалися й ані він, ані слабка опозиція, ані компромісні рішення при посередництві західних партнерів не змусили нас відступити від нашого природного інтересу й права. На ризькому саміті проявилася одна цікава тенденція: європейські лідери вирішили, що не можуть застосовувати уніфікований підхід до всіх країн Східного партнерства, адже в кожної є своя внутрішньо- й зовнішньополітична специфіка, до якої треба пристосовуватися, щоб зробити реалізацію програми ефективнішою. Може, на рівні декларацій це й звучить оптимістично, але на практиці буде як із Януковичем: формальні заяви про співпрацю і прогрес від західних посадовців та місцевих диктаторів, окремі грантові проекти, що їх ті ж таки диктатори за першої-ліпшої нагоди назвуть «агентами іноземного впливу» у нашвидкуруч склепаному законі, а паралельно – переслідування будь-кого всередині країни, хто може творити якусь реальну перспективу демократії, змінювати мислення. «Особливий підхід» стосується Білорусі, Вірменії та Азербайджану. Звісно, він залишає відкриті канали комунікації та мікроскопічні можливості для просування трансформацій у тамтешніх суспільствах. Це важливо у довгостроковій перспективі. Водночас бачимо черговий компроміс щодо демократії, свободи і прагнення змінитися. Надзвичайно тішить те, що до Молдови, Грузії та, нарешті, України, ніяких «особливих підходів» не треба. Може, хіба що до визначення й розподілення допомоги їм чи до підтримки боротьби з корупцією та контролю за використанням міжнародних коштів. Але не до фундаментального вибору й вектору.
Читайте також: Саміт Східного партнерства: без ілюзій і розчарувань
Негативний момент – різниця в риториці. На саміті західноєвропейські лідери кидали загальні фрази про підтримку України, але тут-таки запевняли, що Східне партнерство – це не розширення ЄС і не проти Москви. «Чому Росія має бути залучена до, скажімо, переговорів про імплементацію угод про ЗВТ? Не залучаємо ж ми Китай до обговорення наших торгових відносин з Індією, – каже Джуді Демпсі з аналітичного Центру Карнеґі– Європа. – Країни, з якими ми їх підписали, або незалежні, або ні. Крапка». За словами Еки Ткешелашвілі, колишнього міністра закордонних справ Грузії, очевидно, що ЄС більше не хоче проводити політично символічні саміти, котрі сприйматимуться як «віхи» й від котрих – особливо у країнах Східного партнерства – очікуватимуть гучних рішень чи кроків. Натомість вони мають більше бути частиною загальної динаміки наближення країн Східного партнерства до Брюсселя. «Це зрозуміло, бо всі знають, які зараз геополітичні проблеми… – каже Ткешелашвілі. – Але такий підхід недооцінює розчарування і страх у суспільствах цих країн, коли ЄС перебуває щодо них у стані невизначеності. Для їхніх політичних еліт і суспільств навіть декларативне визнання європейських прагнень та перспективи членства важить дуже багато. Нам потрібна консолідація навколо ідеї, що ми європейські демократії і належимо до європейської родини. Більші відкритість і чіткість Євросоюзу в тому, на що він завжди вказує між рядків (маєте бажання – можете стати частиною євроспільноти) здатні куди більше допомогти країнам, які цього прагнуть». У такому ключі говорили польські та балтійські лідери: все залежить від домашньої роботи, яка може зайняти чимало часу, але ніхто не здатен забрати в України, Грузії чи Молдови європейську перспективу, якщо вони її хочуть.
Відтак вектор для українців не можуть обирати ані росіяни, ані західноєвропейці. Це зроблять – тобто вже зробили – тільки українці. А за той час, доки стукатимемо в європейські двері, маємо стати такими, щоб не залишити їм приводів не відчинити нам.