На відміну від деяких російських лібералів Нємцов бачив Путіна наскрізь від самого початку. Його тривожило минуле нового лідера: репутація нерозкаяного офіцера КГБ й темні роки в міській адміністрації бандитського Петербурга. Він критикував політичний компроміс, запропонований новим режимом як обман, що не віщував нічого доброго: росіяни справді дуже хотіли стабільності, але ж не ціною абсолютної відсутності політичного плюралізму.
У міру того як режим зміцнював контроль над виборчою системою, Нємцова разом з іншими лібералами видавлювали з державного життя. Тоді він вдався до протестів, почав розслідувати корупцію та некомпетентність у владі. Разом із колишнім замміністра енергетики Владіміром Міловим підготував низку нищівних публікацій, де показував, як розкрадали й марнували природні багатства країни: нафту, газ, мінеральні ресурси. У звіті «Путин. Итоги», опублікованому 2008 року, вони показали, наскільки зменшилась і без того неякісна мережа асфальтованих доріг у Росії від часів правління Боріса Єльцина і які величезні суми за той період зникли в кишенях компаній-підрядчиків та політиків.
Донести до людей меседж про марнування й розкрадання було вкрай складно: Нємцов не мав доступу до провідних телеканалів, які формують у РФ громадську думку. Тоді він звернувся до російськомовних служб іноземних ЗМІ та до поодиноких незалежних медіа, яким іще вдавалося працювати в його країні. Брав участь у конференціях на Заході, закликаючи експертів, політиків та чиновників більше приглядатися до вектора розвитку подій у Росії, і вірив, що путінізм неодмінно впаде.
Востаннє, коли я бачив Боріса Нємцова, він мав до мене невідкладне прохання: звести його з кимось зі швейцарської фінансової розвідки. Розслідував чергову грошову схему, здається, стосовно будівельних контрактів до сочинської Олімпіади. І просто лютував через те, наскільки західні банкіри, юристи й бухгалтери сприяли грабунку Росії.
Вірячи, що Росія стане врешті сучасною європейською країною, де пануватимуть свобода й рівноправ’я, Нємцов жахався масштабів колаборації, на перший погляд, респектабельних західних країн та компаній із путінським режимом. Але, попри всю свою мужність, він був зіркою, що помалу згасала. Державна пропагандистська машина чорнила опозицію, роблячи з неї винуватця хаосу та корупції єльцинських років. У витвореному нею параноїдальному, істеричному світі контакти ліберальних політиків із Заходом було прирівняно до державної зради.
Нємцов послідовно не каявся в цих зв’язках і так само послідовно засуджував війну в Україні та захоплення Криму. Ніхто не сумнівався, що на Марш скорботи по ньому вийдуть багато тисяч росіян. Але реальний меседж цього злочину – залякати людей, а не спонукати до активнішого опору режимові. Так само як убивство у 2006 році журналістки Анни Політковскої нажахало моїх колег-журналістів у Москві, а отруєння Алєксандра Літвінєнка в Лондоні продемонструвало, що навіть закордон не гарантує безпеки, розстріл Нємцова засвідчив, що навіть відома людина – і навіть коли вона становить насправді лише маргінальну загрозу режимові – позбавлена захисту.
Ще жахливіше те, як режим поводиться у випадках таких злодіянь. Погляньмо на справу Сєрґєя Маґнітского, юриста – викривача оборудки, за допомогою якої корумповані чиновники відмили £150 млн, що мали б надійти державі. Його заарештували за продовження розслідування, утримували в нестерпних умовах, доки він серйозно захворів, а тоді забили до смерті. Учасників злочину підвищили по службі, а самого Маґнітского кримінально переслідували ще й посмертно.
Читайте також: Краса, що вмирає
Слова Путіна про те, що він візьме розслідування вбивства Нємцова на особистий контроль, додають макабричну нотку образи до цієї трагедії. Якби режим був настільки шокований подією, як сам стверджує, до процесу запросили б міжнародних фахівців. А новини про те, що слідство почалося з перетрушування квартири Нємцова, дають розуміння, чого чекати його друзям і родичам. Кремлівська пропаганда вже розкручує в соцмережах альтернативну історію. Злочинець аж ніяк не режим чи його поплічники, як стверджує вона, а Захід, бо це вбивство виставить у поганому світлі російську владу, тож очевидно, що виграти від цього мали б опозиція та її іноземні спонсори. Це така сама перекручена риторика, як і твердження, ніби українці (або, може, ЦРУ) збили торік малайзійський Boeing над Донбасом.
На жаль, ця розправа не виставляє режим у гіршому світлі: куди вже далі? Однак вона показує його щораз більшу безжальність. Влада застосовує силу проти опонентів, знищуючи, б’ючи й викрадаючи окремих людей, вторгаючись у незгодні країни. Прикриває свої дії пустопорожньою легітимізацією й активною брехливою пропагандою. Користається власними повноваженнями для здобуття колосальних багатств, які відтак пускає на хабарі й підривання Заходу. Для Росії це погано, але для нас – смертельна загроза. Нємцов усе те нам пояснював – дотепно, сміливо й зі знанням справи. Не слухали. Тепер він мертвий. А що робитимемо ми?