Ніч із 2014-го на 2024-й

Суспільство
20 Лютого 2024, 16:16

Майдан, особливо «ніч з 18 на 21 лютого» на Майдані, для мене про те, що інколи перемогу можна здобути навіть із кришталево чистої безнадії.

З безнадії, яка огортає тебе, коли бачиш уперше на власні очі поранених і вбитих у центрі Києва. Коли головна площа твого міста, на якій у певні дні так важко було проштовхнутися серед своїх, увечері 18 лютого стрімко порожніє. Порожніє під «шановні жінки та діти, просимо вас залишити майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція». Порожніє під істеричне «Лента за лентою…». Порожніє у вогні й під вогнем.

Ти залишаєшся, але розумієш тих, хто пішов. Бо не відчуваєш, що в тебе є сили, засоби, уміння боротися з озброєним морем чорних шоломів. У тебе немає нічого, щоб дати ворогові відсіч. І нічого, щоб надати комусь допомогу. Здається, єдине, що ти можеш «дати», «надати», віддати, — це власне життя. Як відчувається в цю мить — задарма, бо, напевно, уже нічого не змінити. Замало людей. «Хай сірим попелом укриті наші прапори, мені життя таке не треба, чуєш, на, бери!..» — карбуватиме згодом до якоїсь річниці Революції гідності мій улюблений український репер Freel.

Фото надала Валерія Бурлакова

Але й піти додомцю ти не можеш, бо як потім дивитися собі в очі в дзеркалі?..

Ніколи до лютого на Майдані в мене не було цього відчуття. Відчуття, що єдине й найкраще, що я можу зробити, — це просто померти разом із залишками своїх людей. (Упевнена, що хтось відчував себе ефективним і спроможним рухатися до мети в ті дні, але це була не я.)

Але, на щастя, не було цього відчуття й ніколи після.

Тому що після, того ж року, я, як і тисячі й тисячі інших, навчуся тримати в руках зброю. Навчуся стріляти що з кулемета, що зі сто двадцятого міномета, навчуся корегувати й накладати турнікети. Навчуся топити сніг, щоби помити голову й жити (часом — цілком щасливо) в переораних артилерією полях і підвалах зруйнованих будинків, їздити вночі без фар. Навчуся ховати найдорожчих людей із сухими очима, без кілометрів рефлексії. Здається, навіть без «провини вцілілого», яка ледь не вбила мене в перший час після загибелі Небесної сотні. Просто тому що вже стане ясно: сьогодні — вони, але завтра — напевно, і ми.

Поступово, тоді ж у 2014-му, 2017-му, 2022-му, таких людей ставатиме дедалі більше. Людей, які вже ніколи не зможуть «просто померти», а не чинити опір. «Просто померти», не забравши ворогів із собою. «Просто померти», не спробувавши хоча б голіруч зупинити танки. Тому що це й про ментальність — не меншою мірою, ніж про навички володіти зброєю. Це про досвід та усвідомлення перемог, що викристалізувалися з безнадії, першою з яких була саме перемога Революції гідності.

Фото надала Валерія Бурлакова

Перемога, що змінила нас ізсередини, назавжди окреслила наш зовнішній курс і чітко визначила наших ворогів.

І майже оминула лише одну сферу — сферу відповідальності, про яку ми так любимо говорити на міжнародних майданчиках у контексті того, що саме безкарність росіян (від солдатів до президента) за попередні воєнні злочини надихає їх коїти нові й нові.

…Уранці 20 лютого я йду в суд щодо Майдану. Це справа Лукаша, командира харківського «Беркута», якого звинувачують у причетності до побиття активістів 1 грудня 2013 року на Банковій і 18 лютого 2014 року на Інститутській. На аватарці працівника прокуратури, який запрошує мене до суду як потерпілу, — котик в окулярах. Одна лінза цих окулярів жовто-блакитна. Інша — червоно-чорна. Згадую, як десять років тому, уночі 18 лютого 2014 року, я була на Майдані в касці з намальованим на ній червоно-чорним тризубом. Якісь колеги-журналісти накинулися на мене, коли я підійшла до мостика, де були ЗМІ, мовляв, тризуб — це вже занадто, і я провокую правоохоронців… Згадую, як боялася говорити зі слідчими після Майдану — з позиції пораненої журналістки, не активістки навіть. Згадую…

Розглядає справу Дарницький суд у лабіринтах далекого ДВРЗ. По дорозі туди слухаю новини по радіо — про те, що сьогодні вшановують пам’ять Небесної сотні. Про те, що справи Майдану закривають за терміном давності. Про те, що десять років тому, у лютому, росіяни увійшли до Криму.

У залі суду, крихітній кімнатці з облупленою стелею та прапором України, обшитим урочистою жовтою ниткою, на стіні, — я, адвокати сторін, прокурор і чоловік похилого віку — єдиний слухач. Владислав Лукаш буде на відеозв’язку із Сум, де він живе та працює.

Фото надала Валерія Бурлакова

У кімнаті, поки очікуємо суддю, заходить розмова про Авдіївку. «Як можна залишити поранених, ну як?..» — обурюється адвокат екскомандира «Беркута».

Я згадую людей, що лежать на землі після хвилі «Беркута», яка пройшлася Банковою. Згадую, як об забиту пораненими «швидку», яка декілька годин не може виїхати з вулиці, спецпризначенці головою б’ють жінку. Лікар затягує її всередину машини. «Що ж ви, с…ки, робите?!» — кричить він «правоохоронцям». Жінка виривається назад, під кийки та гранати: «Там моя дитина». Згадую 18 лютого… Але вже 10:00 — суддя Щасна заходить до зали, і засідання, що мало початись о 9:30, стартує. Я хвилин 10–15 розповідаю про епізод 1 грудня 2013 року, відповідаю на запитання. Потім прокурор монотонно зачитує матеріали справи: протокол мого допиту десятирічної давнини, документи з лікарні про поранення та стаціонарне лікування, лист із редакції «Українського тижня», що на Банковій я виконувала редакційне завдання. «…Зараз Валерія Бурлакова перебуває в зоні АТО, а я перебуваю у відпустці, після якої планую звільнитися та долучитися до одного з добровольчих батальйонів», — зачитує прокурор останні рядки з листа головного редактора. Мимоволі усміхаюся. Це вже хороші спогади. Це вже про ту здобуту здатність давати реальну відсіч, яка залишається з нами. Яка має бути з нами назавжди. Але в правовому полі також…

Суддя долучає зачитане прокурором до матеріалів справи, перепрошує та швидко завершує засідання: є інші справи. Актуальніші.

«Суди закрили сім справ Майдану за терміном давності, — знову бубонить радіо в машині. — У чотирьох справах розглядаються клопотання щодо їхнього закриття із цієї ж причини. Ще 69 справ Майдану у зв’язку із закінченням термінів давності знаходяться в зоні ризику»