Напередодні 9 травня, як завжди, в Україні багато риторики та політики і мало нового погляду, штрихів, деталей на найкровопролитнішу війну в історії людства. Можливість такого відкриття дає книжка відомого києвознавця Дмитра Малакова «Ніби й не було війни…».
Завзятий шанувальник історії, пан Дмитро, нишпорячи в київських архівах натрапив на унікальний «трофейний» фотоальбом «Зі Східного фронту. 31 травня 1942 – 6 грудня 1943». На жаль, на ньому не було зазначено імені господаря. Були тільки 600 чорно-білих, невеликих за розміром, але доволі якісних фотографій, які супроводжував авторський коментар, писаний угорською мовою. Власне, книжка Дмитра Малакова складається з вибраних світлин цього альбому, що стосуються України, і є наче містком у наше минуле. Бо й сама назва видання «Ніби й не було війни» – це теж цитата невідомого нам угорського пілота, який захоплювався фотографією. Підписав він так світлину, на якій на літньому київському пляжі засмагають разом угорські вояки і українські дівчата.
Зі світлин і коментарів під ними можна скласти уявлення про молодого угорця, 1916 року народження, молодшого сержанта Військово-повітряних сил Угорщини. Любитель фотосправи, він робив знімки скрізь, де йому траплялося бувати – чи то з кабіни літака, чи з кузова вантажівки. Любов до фото в унтер-офіцера не випадкова: він служив, очевидно, дешифратором аерознімків, літаючи у складі екіпажу бомбардувальника німецького виробництва «Хенкель» Не-111 з угорськими розпізнавальними знаками.
Як відомо, навесні 1942 року Угорщина відправила на Східний фронт Другу армію чисельністю 200 тисяч вояків – найбільшу свою військову потугу. Знайдений альбом наче простежує трагічну путь мадярських гонведів. Починається він портретом автора – симпатичного 26-річного хлопця, проводами його в армію, дорога залізницею. Основні місця його перебування – фронтові летовища. Спочатку Курська, де розпочиналися бойові дії. Судячи з добірки світлин, позначки на літаках, автор альбому мав служити в ескадрильї далекої розвідки. На її рахунку, пише Дмитро Малаков, було 100 розвідувальних польотів, у тому числі й далеких, як-от на Ельбрус, нею було збито 12 радянських літаків.
Після запеклих боїв на Дону у 1942 році, де стояла Друга угорська армія, 12 січня 1943 року війська Воронезького фронту перейшли в рішучий наступ, завдавши мадярам нищівної поразки. Втрати угорців становили 148 тисяч вбитими, пораненими і полоненими – три четвертих усієї Другої армії. Від цієї катастрофи Угорщина вже не могла отямитися до кінця війни. Угорці втратили 60 літаків. Решта машин були перебазовано в Україну. Саме тут і починається детальне фотографування українських реалій угорським пілотом-фотолюбителем.
На знімках – підготовка до польотів, літаки – свої, чужі і збиті, танки, друзі, дівчата, селяни, старі, діти, полонені, свіжі могили, міста і села. Перед нами постає Україна 1943 року поперемінно: то з небесної висоти, то із земної тверді. Більшість фотографій у книжці «Ніби й не було війни…» стосуються Києва «при німцях». Не може не вражати зруйновані дощенту радянськими «патріотами» Хрещатик та Успенський Собор Києво-Печерської Лаври. Безглузде нищення архітектурного обличчя української столиці, пам’яток світової культури – ще один злочин комуністичного режиму, який привів до загибелі значної кількості мирних жителів і до розстрілу сотень заручників-киян.
Із Києва шлях спостережливого молодшого сержанта пролягав додому – вочевидь, разом із лінією фронту – через Житомир, Бердичів, Проскурів (Хмельницький), Тернопіль, Львів і засніжені Карпати. Дмитро Малаков вважає, що фотоальбом, очевидно, привезений до Києва із Будапешта, де був вилучений спецорганами. Як склалася доля безіменного пілота-фотолюбителя – невідомо. Загинув він у вирі війни, чи був згодом репресований каральними органами – теж не знати. (Через що, цілком можливо, альбом і потрапив до радянських архівів). Але при бажанні це все можна з’ясувати, якщо підключити до пошуків угорську сторону. Адже ці фото – не тільки українська історія, але й історія угорської армії, яка зазнала трагічної долі. Та ще й унікальний життєпис безіменного солдата крізь призму його фотокамери.
Знаковою подією вихід цієї книги є для Закарпаття, адже найзахідніша область України у роки війни входила до складу Угорщини, тож десятки тисяч закарпатців були мобілізовані в мадярське військо й опинилися на Східному фронті. Скільки їх полягло на рідній українській землі в чужих шинелях?
Книжка Дмитра Малакова не тільки фіксує історію. Вона ще й навчає дивитися в майбутнє. Адже будь-яка війна зрештою закінчується миром. Бо навіть у суворі дні 1943 року часом виникало враження, що «ніби й не було війни».