«Путін – чесний і рішучий лідер, гідний поваги. На цьому етапі я не знаю, чи він буде нашим найкращим другом, а чи найгіршим ворогом. Але я радше не бачив би його серед ворогів». Ці слова належать європейцю. Не якому-небудь голові товариства французько-російської дружби, президентові німецького енергетичного концерну чи британському адвокатові, що наживається на олігархах із РФ. Їх сказав горезвісний Андерс Брейвік, масовий убивця норвезької молоді й ікона сучасного неофашизму в Європі. Чому ж російський лідер, такий антифашист на словах, став людиною, з якою найбільше хоче зустрітися найвідоміший нацистський злочинець сучасності?
Нові друзі Путіна
Останнім часом дедалі більше впадає в око, що праворадикали на Заході почали відходити від близької до антикомунізму русофобії і дивляться в бік Росії мало не із симпатією. Колись дружба з Путіним була прерогативою лідерів традиційних партій різного ідеологічного спрямування, таких як Ґергард Шредер, Вацлав Клаус чи Сільвіо Берлусконі.
Нині німецькі ультраправі із захватом згадують НДР, у якій закінчувалося формування особистості Путіна; деякі їхні партії пов’язані з різними пропутінськими силами організаційно. Італійський «Національний фронт» захоплено відгукнувся про російський закон проти «пропаганди гомосексуалізму» і про успіхи президента РФ у відстоюванні асадівського режиму в Сирії. Грецька неофашистська партія «Золотий світанок» заявляє про наміри вийти з ЄС і вступити до якогось альтернативного російського об’єднання.
У Франції лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен теж обіцяє вивести країну з НАТО й утворити тристоронній союз із Німеччиною та Росією. Її небога, один із керівників партії, мала зустрічі з Алєксєєм Пушковим, вірним путінцем і очільником міжнародного комітету Думи, а сама Марін бачилася в червні в Москві з головою Думи Сєрґєєм Наришкіним та віце-прем’єром Дмітрієм Роґозіним (у минулому представником Росії при НАТО, особливо різким у своїх антизахідних висловлюваннях). Експерти обговорюють непідтверджені відомості про те, що французький «Національний фронт» узагалі отримує фінансування від російської влади. У Франції навіть діє ProRussia TV, керівництво якого близьке водночас і до французьких, і до російських путінців.
Американський дослідник Марк Бессін, який працює у шведському Університеті Седертерна, вважає: хоча Путін, як на західні мірки, є консерватором, консервативний європейський істеблішмент не завжди був для нього найкращим співрозмовником. «Він має дуже традиційні уявлення про інтереси великих потуг, які у своїх відносинах спираються на принципи гри з нульовою сумою; з великою ностальгією дивиться на радянське минуле. Соціально він також консерватор – у тому, що стосується прав різних меншин», – каже професор Бессін.
Але порозуміння утруднює те, що Путін бачить Захід як конкурента (принаймні потенційного). Прихід консерваторів на чолі з Девідом Кемероном до влади у Великій Британії нічого не змінив у відносинах із Росією, а соціал-демократ Шредер мав значно кращі взаємини з Путіним, ніж консервативна Меркель. Тому відносини із західними лідерами залежать радше від їхньої російської політики, аніж від політичної орієнтації. Навіть особиста дружба не завжди відіграє значну роль. «Джордж Буш міг читати в очах Путіна, і що це дало? – нагадує американський експерт. – Зрештою, це не визначало американської політики». Натомість праворадикали пропонують російському лідерові відносини значно ближчі до однозначності. На відміну від вередливих традиційних партій нові популісти не вимагають тривалих залицянь.
Взірець для наслідування
Проте Путін для неофашистів більше ніж просто однодумець; це взірець для наслідування. Він пропонує модель побудови авторитаризму за демократичним фасадом, адже після Другої світової війни ніхто не може робити це відкрито. Такого висновку дійшов Марсель ван Герпен, директор Фундації Цицерона, у своїй книжці «Путінізм: становлення ультраправого режиму в Росії», що набула чималого розголосу в академічних колах.
Відзначивши близькість пострадянської Росії до Веймарської республіки в міжвоєнній Німеччині, ван Герпен убачає в подіях другої половини 2000-х перетворення путінського режиму на фашистський. Хоча, зрештою, мова тільки про поєднання елементів фашизму з основою системи – бонапартизмом – у вигляді того-таки демократичного фасаду, незалежності від економічної буржуазії, плекання національних гордощів, розрахунку на таємну поліцію та військові авантюри, а також певної модернізації, на чолі якої стоїть держава.
Подібно до берлусконізму путінізм тримається на етиці персонального збагачення, контролює ЗМІ, використовує позаідеологічну партію як інструмент для лідера. Серед фашистських елементів – експлуатація риторики національного відродження, ультранаціоналізм, агресивна зовнішня політика та імперіалізм, годі вже й казати про прагматичну співпрацю із клерикалами та мачистський образ російського лідера, тиражований у ЗМІ.
Усе це імпонує крайнім правим, але наскільки більше Путіна можна вважати одним із них, аніж традиційним консерватором? «Він має елементи й того, й того, – вважає дослідник ультрас і неофашистських груп Андреас Умланд. – Риторика його близька до правого популізму. Є і ближчі зв’язки між, зокрема, європейськими «новими правими» та євразійцями Дуґіна, який буває в Парижі й Лондоні».
Євразійство при пильнішому погляді виявляється однією з головних ланок, що єднають Путіна й ультраправих. Доктрина, що виникла в 1920-х, постулювала рівноцінність європейської та азійської спадщини для ідентичності сучасної Росії. Але сучасне євразійство постало радше під впливом інтелектуального доробку європейського фашизму та пострадянських економічних реалій.
Чільним представником нового євразійства є Алєксандр Дуґін, що формувався під впливом таких фашистських мислителів, як Юліус Евола й Карл Шмітт, котрих він тепер публікує в Росії. Побувши в опозиції разом із націонал-більшовиками Едуарда Лімонова, після приходу Путіна до влади він стає одним із провідних ідеологів режиму.
Як саме виявляється його вплив? «У Росії ви не виступаєте як телеведучий без офіційного схвалення, – каже Марк Бессін. – Хоча канали його впливу малозрозумілі. Сам факт, що він очолює центр досліджень в МДУ, свідчить про його статус. Окрім того, Дуґін завжди мав авторитет серед військових. У військових академіях навчаються за його книжками; може, деякі навіть було опубліковано за фінансової підтримки армійців».
Нині, після десятиліття «тихого впливу», євразійство стало чимось на кшталт міжнародної доктрини Росії, коли в жовтні 2011 року під час передвиборчої кампанії Путін заявив, що в його новий термін євразійська інтеграція стане основою зовнішньої політики РФ. Цікаво, що й Лєв Ґумільов, один із ідеологів «старого» євразійства, відтоді зробився майже національним героєм. 2012-го широко відзначали 100 років від дня його народження; у Московському державному інституті міжнародних відносин встановили бюст, і Наришкін, спікер Думи, виголосив промову на відкритті; Путін надіслав вітання. «Раніше Ґумільова ніколи так відкрито не підносили», – визнає професор Бессін.
Путін – «новий правий»?
Марлен Ларюель, професор міжнародних відносин в Університеті Джорджа Вашинґтона, є одним із провідних експертів із євразійства у контексті ультраправих рухів. Вона підкреслює, що є численні точки перетину між Путіним, євразійцями та європейськими ультраправими. На її думку, всі ці точки пов’язані із загальним підйомом «нових правих» наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.
«Нові праві» відкидають досвід «старих» (на кшталт Гітлера чи Муссоліні) як тоталітарний, заперечують, принаймні на словах, біологічний расизм і антисемітизм. Однак у своїх теоріях спираються на фашистських ідеологів, головними ворогами проголошують егалітаристські соціальні теорії, а також лібералізм і капіталізм, агітуючи за побудову нового устрою на основі «традиції» – ідеального старого ладу, насправді штучно сконструйованого з окремих елементів минувшини, які відповідають інтересам та баченню «нових правих». Це і є тією «консервативною революцією», яку на теренах Євразії так хоче бачити Дуґін.
«Зв’язки між російським і європейським радикальним консерватизмом були встановлені дуже давно, – погоджується професор Бессін, який саме досліджує зв’язки Путіна та євразійців. – Дуґін запрошував до МДУ Алена де Бенуа, французького інтелектуала, вже кілька десятиліть дуже помітного серед «нових правих», і сам також відвідував Париж на його запрошення».
Спільним підґрунтям для ультраправих, євразійців та самого Путіна є несприйняття ліберальної демократії та антиамериканізм узагалі. Так, саме нелюбов до США змусила «Національний фронт» утворити парламентську групу Франція – Європа – Росія. «Все це повертає нас до ідеї «консервативної революції», писань Шпенґлера та уявлень про загрозу культурної руйнації внаслідок підйому Америки. Путін поділяє цю антиатлантичну, антиамериканську догму і з євразійцями, і з їхніми європейськими друзями», – твердить професор Бессін.
Чужі серед своїх
У травні 2013 року лідери угорського праворадикального руху «Йоббік» відвідали Москву, де зустрічалися з Дуґіним. Там вони навіть заявляли, що для Угорщини було б найкраще принагідно приєднатися до Євразійського союзу. Незадовго до цього саме керівництво «Йоббіку» мало прямий стосунок до позбавлення ВО «Свобода» статусу спостерігача в Альянсі європейських національних рухів (AENM) – не єдиному, але впливовому «інтернаціоналі» праворадикалів ЄС.
Аналітики очікують, що популісти всіх ґатунків можуть дістати від 16% до 25% на виборах до Європарламенту цього року, а десята частина новообраних депутатів будуть, імовірно, ультраправими. 2014-й може виявитися їхнім зоряним часом, а склад наступного Європарламенту – менш прихильним до України та її європейських прагнень.
У цій ідеологічно-геополітичній розстановці українські ультраправі стали чужими серед своїх. Європейські колеги відмовляються сприймати їх як рівних собі й віддають перевагу тому, чия позиція сильніша. В очах західних неофашистів Путін уже доріс до неформального лідера, а його Митний союз – це перший крок до реалізації російської фашистської ідеологеми про «Євразійську імперію». У боротьбі з нею українцям варто сподіватися на підтримку європейського політичного мейнстриму, а не ультраправих, що ставить перед вітчизняними радикалами певну планку ліберальності, демократичності й поваги до прав людини. Усвідомити це варто насамперед їм самим.