Радикальні перетворення в національних економіках євроатлантичного регіону, а опісля і в інших частинах світу, які викликала фінансіалізація, були б неможливими, якби їх не підтримували на найвищому державному рівні.
«БУРЕМНІ двадцяті» й Велика депресія
Почалося все в час «буремних двадцятих» — у період між двома світовими війнами, коли у другій половині 1920-х у національних економіках західних країн відбувався небачений раніше швидкий підйом, бурхливий розвиток техніки й технологій та ажіотажний споживчий бум. Здавалося, завдяки науково-технічному прогресу здійсненним може бути все! Тодішній спекулятивний бум на біржах світу, коли звичайні люди, особливо в Сполучених Штатах, активно скуповували цінні папери, створив ілюзію, наче настав час, коли всі можуть стати капіталістами. Досить лише придбати певний пакет акцій підприємств, що вас цікавлять. За всім цим перебували гроші й зусилля американських фінансистів, які тоді зробили своїми боржниками не тільки уряд, а й більшість громадян своєї країни, а США — кредитором усієї Західної Європи та решти світу. Авторитет і вплив фінансистів у суспільстві зріс неймовірно.
А ще сильніше збільшився вплив фінансистів на американський державний апарат. Ендрю Вільям Меллон у 1921 році став людиною, яка мала визначати фінансову політику Сполучених Штатів (а водночас і фінансову політику більшості світу). До того ж Меллон, міністр фінансів США, був першим великим банкіром, фінансистом і мільйонером (якщо не мільярдером) на такій більш ніж впливовій посаді. Ознаки фінансіалізації, які вперше з’явилися саме в «буремних двадцятих», і представник сімейства Меллонів (однієї з найвпливовіших тоді фінансових груп) на посаді міністра США — усе це стало наслідком «зростання значення фінансових ринків, фінансових мотивів, фінансових інститутів і фінансових еліт у функціонуванні економіки й інститутів управління нею на національному та світовому рівнях», яке тоді проявилося.
«Буремні двадцяті» завершилися в «чорний четвер» 24 жовтня 1929 року, коли почалося обвальне падіння цін на акції. На Wall Street стартував біржовий крах. Багато людей втратили чимало грошей і, звісно, винуватцями вважали фінансистів та банкірів. Після того, як Конгрес США розпочав проти Вільяма Меллона процедуру імпічменту, він був змушений залишити свою посаду. На цьому фінансіалізація 1920-х завершилася. Велика депресія, що 1929 року почалася в Сполучених Шатах і опісля швидко поширилася на весь світ, остаточно закінчилася в Америці лише під час Другої світової війни. Щодо Західної Європи, то можна вважати, що завершення відбулося вже після війни в результаті реалізації плану Маршалла, який для західних європейців запровадив американський уряд.
У Штатах економічну кризу вдалося подолати насамперед завдяки політиці «Нового курсу», яку запровадила адміністрація президента Франкліна Делано Рузвельта. Міністром фінансів Рузвельт призначив Вільяма Вудіна — президента найбільшого тоді в США виробника вантажних залізничних вагонів Jackson and Woodin Manufacturing. Відтоді в країні почався період панування промислового капіталу. Серед іншого Вільям Вудін був одним з ініціаторів відмови США від золотого стандарту, чому люто чинила опір американська фінансова еліта. Соціал-демократичні за своїм змістом реформи Франкліна Рузвельта мали на меті створити модель стійкого капіталістичного розвитку. Дещо пізніше, у 1950–1960-х, багатьом уже здавалося, що таку модель у США таки вдалося налагодити.
Фінансова контрреволюція
Світова економічна криза 1930-х років показала, що сучасна економіка без активної й потужної участі держави в діловій і господарській діяльності суспільства більше не може існувати. Звісно, у представників великого фінансового капіталу не викликало захвату те, що їх змусили поділитися економічною владою. Але тоді фінансові капіталісти були страшенно налякані біржовим крахом, Великою депресією, Другою світовою війною та ще однією економічною кризою, яка почалася відразу після війни, тому їхній тодішній опір уряду США здебільшого вдалося подолати.
Проте фінансово-банківський капітал був дуже могутнім, і його провідні представники не залишали надій повернути собі колишній вплив на світову економіку. Так, завдяки їхнім зусиллям Бреттон-Вудською угодою в 1944 році було відновлено золотий стандарт долара США, хоча це й не надто вплинуло на промисловість Сполучених Штатів в умовах тодішньої монополії країни на золоті запаси світу й абсолютного домінування американських товарів на міжнародних ринках, що тривало майже до кінця 1960-х. Але саме це — відновлення золотого стандарту разом зі збереженням старої моделі взаємодії Державного казначейства США з Федеральною резервною системою (ФРС) — центральним банком США, — згодом дало фінансовому капіталу змогу взяти реванш.
Нагода зробити це з’явилася наприкінці 1970-х років. Тоді виникнення дефіциту торговельного балансу США відбулося внаслідок успішного проникнення іноземних, насамперед японських, товарів на американський ринок; різкого зростання цін на нафту й деякі інші види сировини; посилення конкуренції з боку Німеччини та Японії й, нарешті, війни у В’єтнамі, що поглинала великі обсяги матеріальних ресурсів, які можна було б використати для виготовлення конкурентоспроможної продукції. Усе це спричинило тривале зростання цін, подальше знецінення долара США й застій у промисловості та торгівлі. А також настання стагфляції — поєднання інфляції та стагнації, що раніше вважали неможливим. Як наслідок, американські політики, які спиралися на промисловців США й кейнсіанців з Массачусетського технологічного інституту, почали втрачати колишній авторитет і вплив. Їхня електоральна база, яку становили кваліфіковані робітники автопрому й машинобудування, розмивалася та деградувала разом з американською промисловістю. Зростання відсоткових ставок як відповідь на інфляційні процеси лише погіршило стан виробництва в усьому євроатлантичному регіоні й посилило залежність промисловців від фінансового сектору.
Настав час політиків і урядовців, зорієнтованих не на велику індустріальну промисловість, а на фінансово-банкірські кола. Приблизно тоді, у 1970-х, провідні країни Заходу ухвалили політичне рішення дотримуватися «бюджетного обмеження», тобто намагатися збалансувати доходи й витрати своїх бюджетів, а дефіцити, які виникатимуть, планували покривати коштом запозичень на фінансових ринках. Водночас вирішили, що центральні банки не мають права купувати зобов’язання держави безпосередньо в державного казначейства. Тобто відбулося відновлення процедур, притаманних умовам існування золотомонетного стандарту (хоча сам золотомонетний стандарт ніхто не відновлював).
Читайте також: Прийдешні глобальні зміни. Чого чекати від чергових цивілізаційних трансформацій
А далі відбулося те, що Волт Вітмен Ростоу назвав варварською контрреволюцією, а Джеймс Ґелбрейт-молодший — «фінансовою контрреволюцією», яку почав Пол Волкер (тодішній голова ФРС США) у 1979-му, а підтримав Рональд Рейґан, коли обійняв посаду президента США в 1981 році. Саме тоді розпочалася сучасна фінансіалізація спочатку євроатлантичного регіону, а потім і всього світу. Дехто вважає, що економічні реформи, які впроваджував Франклін Делано Рузвельт, були в певному сенсі революцією, а ті економічні перетворення, які на Заході спричинили Рональд Рейґан і Марґарет Тетчер, — соціал-демократичною контрреволюцією. Хоча, як на мене, все відбулося зовсім не так. Президент Рузвельт жодної революції не здійснив. Те, що він зробив, було захистом наявного американського суспільства від його неминучого повного руйнування внаслідок Великої депресії. Суспільству, яке стало дещо «важкуватим», Рузвельт дав міцну милицю — в багато разів збільшену державу, яку він і його команда зорієнтували на обслуговування суспільних потреб. А Пол Волкер і Рональд Рейґан справді здійснили революцію, яка запустила процес незворотної та радикальної зміни наявної євроатлантичної цивілізації. Як показали невдалі спроби Дональда Трампа повернути підприємства американських корпорацій на батьківщину, фінансіалізація світової економіки спричинила незворотні зміни, і цей процес не зможуть повернути ні політики, ні COVID-19, ні будь-що інше. Двері в наступну епоху відчинилися, і зачинити їх уже не вдасться. Жаль лише, що за цими дверима поки що не видно нічого, крім темряви, бо ще не час для, так би мовити, зорі нової епохи.
Доба старіння, криз і боргів
З початком фінансіалізації різко зріс рівень нестійкості світової фінансової системи. Якщо 25 років до того (від 1945-го до 1970-го) капіталістичний світ не знав жодної фінансової кризи, то на початку 1970-х фінансові кризи почалися одна за одною. За даними ООН, у 1970–2011 роках відбулося понад 140 банківських криз, 218 валютних криз і 66 криз суверенного боргу, більшість яких — після 1980-го. Одним з наслідків фінансових негараздів стало зростання заборгованості приватного сектору. Отже, якщо (за даними ООН) у 1980 році глобальний обсяг накопиченої заборгованості становив $16 трлн, що відповідало тоді 140% ВВП, то до кінця 2018-го він зріс до $228 трлн, що відповідає 267% ВВП. Стрімке зростання боргів — узагалі одна з істотних властивостей будь-якого фінансіалізованого суспільства. Річ у тім, що фінансова оптимізація витрат і налагодження глобальних виробничих ланцюжків призвели не тільки до зниження реальних цін на товари, а й до істотного зниження реального рівня заробітної платні в євроатлантичному регіоні. Товарів стало більше, і хоча вони відносно подешевшали, зниження реального рівня зарплат не дало змоги збільшити збут товарів до необхідних обсягів. Тому потенційним покупцям запропонували найрізноманітніші програми кредитування. Подальший розвиток цих програм урешті призвів до кризи іпотечного кредитування в США у 2007 році й до глобальної світової фінансової кризи у 2008-му.
Одним зі способів, яким західне населення реагувало на зниження реального рівня своєї заробітної платні та зростання власних боргів, стала відмова від певних витрат. До їх переліку потрапили й витрати, пов’язані зі створенням сім’ї, народженням і вихованням дітей. Повоєнний бебі-бум в євроатлантичному регіоні завершився з початком процесу фінансіалізації тамтешніх суспільств. Водночас високий рівень життя, хороший стан медицини й достатньо високий рівень пенсійного забезпечення сприяли зростанню довголіття пенсіонерів регіону.
Поєднання цих двох тенденцій — зниження народжуваності та збільшення тривалості життя — запустило процес старіння населення євроатлантичного регіону. З часом ця тенденція тільки загострилася, бо питома вага пенсіонерів у загальній масі населення й далі зростає. З історії ми знаємо багато різноманітних суспільств, базованих на засадах демократії, але раніше, коли тривалість життя була досить короткою, а народжуваність — доволі високою, більшість виборців завжди становили порівняно молоді люди. Сучасні суспільства країн євроатлантичного регіону, мабуть, уперше в історії людства можна назвати демократіями пенсіонерів.
Читайте також: Сподіваючись на відновлення. Куди прямує глобальна економіка
Демократичні суспільства, велику частину населення яких становлять пенсіонери, що без зусиль отримують свої гроші й намагаються жити в задоволення, а також не менш демократичні суспільства, що переважно складаються з молоді, якій ще треба завойовувати своє місце під сонцем, — безумовно, дуже сильно відрізняються. Такі суспільства можуть сповідувати одні й ті самі ліберальні цінності, але неминуче наповнюватимуть їх украй різним змістом, що обов’язково має відбитися у відмінності політичних практик, які впроваджуватимуть місцеві лідери. Навряд чи внутрішня й зовнішня політика демократичної держави, більшість населення якої становлять пенсіонери, вирізнятиметься особливою сміливістю навіть тоді, коли цю сміливість треба проявити в цілях захисту життєво важливих інтересів суспільства. Нині в євроатлантичному регіоні вже не спостерігається того ентузіазму, енергії й активної та творчої підприємливості, які були тут у 1950-х та в першій половині 1960-х років. Захід постарів, і всі в регіоні з цим уже змирилися та якось пристосувалися. Змінювати щось на краще, схоже, ніхто не збирається. Імовірно, з подальшим старінням Заходу лякливість, пасивність і байдужість більшості населення в поєднанні з його заможністю, великим обсягом накопичених багатств і високим розвитком техніки й технологій провокуватимуть ще серйозніші ексцеси в регіоні, ніж те, що діється зараз.
Маневри гігантів
Ще 15–20 років тому було дуже модне словосполучення, яке вигадали британський історик Ніл Ферґюсон і німецький економіст Моріц Шуларик, — «Кимерика». Цим терміном намагалися пояснити відносини таких країн, як США і Китай. Ніл Ферґюсон і Моріц Шуларик вважали Кимерику єдиною гіперглобальною економікою, яка поєднує дві країни з найбільшими у світі національними економіками, населення яких разом становить 25% людства земної кулі та які створюють 30% світового ВВП. Імовірно, відносини цих двох країн багато в чому визначатимуть розвиток подій у світі впродовж принаймні більшості ХХІ століття. Ніл Ферґюсон і Моріц Шуларик поєднали Китай і Америку в єдину Кимерику на підставі того, що Вашингтон є найбільшим інвестором для Пекіна, а КНР — найбільшим постачальником дешевих товарів для Сполучених Штатів. Водночас Піднебесна — найбільший кредитор Америки, а США — найбільший боржник КНР, тобто східні кимерийці (американці) інвестують гроші в промисловість західних кимерийців (китайців), щоб ті здебільшого в борг поставляли їм свої товари, а західні кимерийці (китайці) працюють, щоб накопичувати борги східних кимерийців (американців).
Усе це справді так відбувається й досі, проте інтуїція підказала авторам Кимерики, що її концепція має дещо непереконливий і навіть якийсь підозрілий вигляд. Тому Ніл Ферґюсон у книжці «Еволюція грошей. Фінансова історія світу» («The Ascent of Money: A Financial History of the World», 2006), у якій він описує Кимерику, згадує також схожі на ці відносини, що склалися на початку ХХ століття між Великою Британією, яка була тогочасним світовим фінансовим центром, і найдинамічнішою економікою тодішньої Європи — Німеччиною. Ніл Ферґюсон пише: «Тоді, як і зараз, кордон між симбіозом і суперництвом був дуже розмитим. Що може поставити хрест на сьогоднішній глобалізації, як це відбулося з її попередницею у 1914 році? Очевидна відповідь — погіршення політичних відносин між Вашингтоном і Пекіном, викликане торговою суперечкою, пов’язаною з Тайванем, Тибетом або ще чимось».
Відповідно до фінансіалізованого світогляду, основою світового прогресу й запорукою економічного процвітання, що начебто відповідає потребам абсолютно всіх людей усіх країн світу, є світова торгівля та її фінансове обслуговування. Якщо останні вимагають «симбіозу» таких країн, як капіталістичні Сполучені Штати й комуністичний Китай, то чому б цього не зробити, якщо так усі зароблять великі гроші? Перешкодити можуть лише примхливі й неврівноважені політики, які все тільки псують, нічого не розуміють і не здатні бачити зокрема й власної вигоди.
Коли люди з фінансіалізованим світоглядом стикаються з особами, які також полюбляють гроші й владу, але зазвичай отримують їх в інший, нефінансіалізований, спосіб, приміром, через насильство й пограбування, то вони зазвичай обурюються та викликають поліцію. Для людей із фінансіалізованою свідомістю єдиним нормальним і ефективним шляхом заробити гроші є фінансовий спосіб, і вони не вловлюють, як це можна не розуміти — їх це дивує. Здавалося б, це дещо наївно й не дуже розумно, але згадаймо, як наші українські теперішні й попередні керівники держави намагалися про щось домовитися з росіянами та плекали надію, що зможуть пояснити їм, у чому насправді полягає їхня вигода. Або згадаємо американського президента Барака Обаму, який так і не дочекався, коли Путін зрозуміє, що його дії в Україні та Сирії «контрпродуктивні». На жаль, люди з фінансіалізованим світоглядом не розуміють, що фасон одягу — не головне, чим сучасні цивілізації відрізняються між собою, а євроатлантична й сучасна китайська цивілізації — дуже різні. Головна й вирішальна відмінність сучасних цивілізацій полягає в тому, як представники місцевого панівного класу опановують у своєму суспільстві владу та гроші. Верхівка компартії Китаю це робить зовсім не так, як зазвичай здійснюють провідні банкіри й фінансисти Заходу, і, до речі, не так, як уже згаданий Владімір Путін та його оточення. Капіталістичний євроатлантичний регіон, комуністичний Китай і путінська Росія — це не тільки різні цивілізації, а три повністю несумісні цивілізації, яким, судячи з усього, вже тісно на одній планеті.
Читайте також: Дослідження Всесвітнього економічного форуму: Яких глобальних ризиків слід чекати світовій економіці
Безумовно, саме фінансіалізація світової економіки як ніщо інше сприяла феноменальному зростанню Китаю, але всім, хто мав справу з ним та його керманичами, з самого початку мало бути зрозуміло, що вони ніколи не погодяться на такий «симбіоз» американського капіталізму та свого комунізму, який хоч трохи загрожуватиме владі компартії. Звісно, китайські керівники не зацікавленні в такій війні зі США, яка буде схожою, приміром, на Другу світову. До речі, німці теж не хотіли воювати з Великою Британією ні під час Першої, ні під час Другої світової війни. В обох випадках саме Лондон оголошував війну Берліну, а не навпаки. Сучасні Сполучені Штати теж не хочуть війни з Китаєм, ба навіть побоюються її — і річ не в морально-бойових рисах американської армії та її оснащенні військовою технікою, й навіть не в рівні готовності громадян США до цієї війни. А у природній нездатності представників глобалізованого фінансового капіталу й пов’язаних з ними політиків повести своє суспільство на таку війну. Таку саму природну нездатність, починаючи з весни 2014 року, демонструє український фінансіалізований панівний клас, попри всі розмови деяких його представників про армію, віру та мову.
Сила і слабкість Піднебесної
Але повернімося до сучасного Китаю. Зорієнтована на експорт промисловість сучасної КНР — найбільша й найрозвиненіша частина її промисловості. Переважна орієнтація продукції за кордон робить таку економіку залежною від значних і непередбачених коливань кон’юнктури на світових фінансових і товарних ринках. Але міць експортної частини промисловості Піднебесної, її пов’язаність зі світовою торгівлею, рівень залученості до міжнародних ланцюжків виробництва найрізноманітніших товарів, обсяги операцій на зовнішніх фінансових ринках значно перевищують ту роль, яку Китай відіграє в розв’язанні питань світової торгівлі, й особливо перевищує той вплив, який тамтешні фінансові інститути спроможні здійснювати на світовий фінансовий ринок.
Тобто хтось за межами Китаю значно більше використовує (звісно, на свою користь) можливості тамтешньої промисловості й вигоду від гігантських обсягів китайських фінансових накопичень, ніж Пекін отримує зиск від своєї присутності на світових фінансових ринках та участі в міжнародному розподілі праці та світовій торгівлі. Звичайно, інакше в фінансіалізованому світі бути не може — найбільшу користь від операцій на глобальному фінансовому ринку отримують ті, хто перебуває ближче до емісійних центрів провідних світових валют та емітентів державних зобов’язань провідних країн світу, хто вкоренився на фінансових ринках Нью-Йорка, Лондона, Токіо та Франкфурта-на-Майні.
Звісно, оптимізація ланцюжків виробництва вибудовується відповідно до фінансових показників, при розрахунку яких аж ніяк не зважають на економічні інтереси окремих країн. Також у міжнародному розподілі виробництва товарів і світовій торгівлі відсутній єдиний центр ухвалення рішень, з яким можна про щось домовлятися і який відповідає за все, що відбувається у світовій економіці. Взагалі зрозуміло, що відповідальність і зважання на інтереси окремих країн — це не про фінансіалізацію. Але з очевидних причин Китай такий стан справ не влаштовує, і це спричиняє не схильність китайського керівництва до суперечок щодо Тайваню й Тибету, а внутрішні соціально-економічні процеси, які відбуваються у країні.
Одна з головних проблем нинішнього китайського суспільства — хронічний і досить високий рівень безробіття. Як стверджують китайські економісти, реальний рівень безробіття в містах перевищує 14%. У селі воно ще вище. У статистиці не взято до уваги селян, які подалися до міст шукати роботу, але не змогли її знайти. За оцінками експертів, таких колишніх селян блукає країною в пошуках роботи понад 100 млн, людей і ніхто не знає, що в них у голові та що вони взагалі збираються робити.
Не все гаразд і з міською молоддю з вищою освітою. За даними Національного інституту фінансів та розвитку (NFID), постійне безробіття серед людей віком 20–24 років з вищою освітою в Китаї перевищує 20%. Після того, як було скасовано програму обмеження народжуваності й запроваджено програму «Одна родина — двоє дітей», уряд КНР очікує на подальше зростання безробіття серед молоді. Усе це дуже непокоїть керівництво країни, бо йдеться не тільки про економічну проблему, а про проблему, що потенційно містить у собі великі політичні ризики.
Після світової кризи 2007–2008 років у Китаї було оголошено відмову від «кредитно-фінансового корпоративного капіталізму» й перехід до «замкненої системи державної економіки з інкорпорованими в неї фрагментами приватного сектору». Водночас чимало уваги приділяють інвестуванню в науково-технічний розвиток пріоритетних галузей економіки. Від 2018 року почали функціонувати спеціально створені фонди управління трансформацією науково-технічних досягнень КНР. Вони з’явилися при відповідних профільних підрозділах регіональних міністерств та відомств і, як повідомляють, у своїй роботі керуються принципами інвестиційного менеджменту. Фонди залучають капітал державних установ і приватні гроші, а також користуються державними фіскальними преференціями. При розробці концепції цих фондів китайський уряд орієнтувався на досвід роботи американського державного Національного наукового фонду, положення про яке, на прохання президента США Франкліна Рузвельта, розробив відомий американський учений Веннівер Буш. Варто сказати, що в сучасному Китаї досить активно вивчають досвід Сполучених Штатів щодо впливу держави на національну економіку, який накопичив американський уряд, і намагаються впроваджувати його в себе.
Чесно кажучи, я щиро бажаю успіхів керівництву Китаю в подоланні їхніх внутрішніх проблем, бо якщо в них із цим нічого не вдасться, то дуже погано стане всім. Проте мене непокоять великі сумніви, що китайські комуністи, які затисли в жорстких лещатах держаного нагляду та регулювання суспільне й економічне життя своєї країни, зможуть впоратися з проблемами економіки шляхом інтенсивного розвитку високопродуктивного виробництва товарів, зорієнтованих переважно на задоволення потреб внутрішнього ринку. Найімовірніше, що тут їм мало що вдасться, і промисловість країни, як і зараз, буде зорієнтована переважно на експорт своєї продукції за кордон. У такому разі китайському керівництву не залишиться нічого іншого, як і далі робити те, що воно вже робить зараз, а саме намагатися змінити на свою користь правила гри на фінансових і фінансіалізованих товарних ринках світу.
Не можна сказати, що в провідних країнах євроатлантичного регіону не намагаються зрозуміти труднощів, перед якими постало керівництво КНР. Ці питання давно є предметом обговорення політиків і широкого кола експертів по обидва боки Атлантики, але все, що китайцям пропонують, зводиться до того, що Пекін має якось підлаштовуватися під правила, прийняті на Заході, і намагатися, знов-таки невідомо як, упоратися зі своїми проблемами. Якщо таке взагалі можливо зробити, то в китайців це займе не один десяток років. Навряд чи в Сі Цзіньпіна і його соратників є стільки часу — соціально-економічні проблеми Піднебесної потребують швидшого розв’язання, китайські комуністи це добре розуміють.
Цифрове майбутнє
Найімовірніше, у середньостроковій перспективі керівництво Китаю посилить свої зусилля щодо зміни правил життя у фінансіалізованому світі на користь своєї країни. Воно однозначно діятиме одночасно в кількох напрямах. Звісно, пріоритетним буде зміна ситуації на фінансових і фінансіалізованих товарних ринках. Нині більшість центральних банків світу розробляють власні електронні гроші, які є безготівковими зобов’язаннями відповідних установ. Драйвером змін тут виступає Китай, який уже не перший рік працює над власним електронним юанем або, як його ще називають, e-CNY. За своєї правової природи це буде безготівкове зобов’язання центрального банку КНР — Народного банку Китаю, яким зможе користуватися все населення країни. Найімовірніше, e-CNY функціонуватиме на основі гігантського електронного централізованого реєстру власників цих електронних грошей.
У січні цього року спортсменам і туристам, які приїхали на зимові Олімпійські ігри в Пекін, дозволили придбати мобільні електронні гаманці і сплачувати покупки в місцевих магазинах електронними юанями. Гадаю з часом e-CNY дуже швидко замінить безготівкові юані на рахунках клієнтів у китайських банках. До того ж значною мірою e-CNY зможе потіснити й готівковий юань. Із часом, коли китайці остаточно налагодять роботу своєї електронної системи e-CNY, електронні гаманці з певною кількістю е-юанів зможуть завантажувати у свої мобільні телефони й іноземці, до того ж не тільки на території КНР. Імовірно, китайці докладуть зусиль, щоб такі гаманці, наповнені електронними юанями, можна було без особливих труднощів купити в будь-якій точці земної кулі. Тоді, приміром, нігерійські нафтовидобувники зможуть розраховуватися з бразильськими нафтопереробниками не за посередництва певної кількості банків-кореспондентів, а безпосередньо через мобільний зв’язок, не привертаючи зайвої уваги надто допитливих співробітників банківського фінансового моніторингу. Але не це головне. Важливо те, що вони зможуть продавати продукти своєї нафтоперероблення за ті самі e-CNY на електронному товарному ринку, який для них організують передбачливі китайські спеціалісти. Звісно, на такому ринку можна буде торгувати не тільки продуктами нафтопереробки, а й сирою нафтою та будь-якими іншими сировинними товарами. Також очевидно, що найбільшу користь від цього ринку матиме той, хто емітує e-CNY і зможе в електронних юанях надавати кредити, тобто головний виграш отримує уряд Китаю — і він намагатиметься через операції на такому електронному ринку впливати на рівень світових цін на біржові товари.
Продовження в наступних випусках Тижня.