Незручна пам’ять

20 Грудня 2021, 14:31

 

Товариство «Меморіал» у часи горбачовської перебудови заснували правозахисники Андрєй Сахаров та Лєв Пономарьов. Ідея з’явилася у серпні 1987 року, однак установчий з’їзд відбувся на початку 1989-го. Серед здобутків «Меморіалу» можна згадати створення місць пам’яті (серед них – трагічні для українців урочище Сандармох і табір «Перм-36»), публікація таємних сталінських розстрільних списків у 2002 році та довідника співробітників НКВС часів Великого терору у 2016 році, підготовку Книг Пам’яті та формування електронної бази жертв політичного терору.

 

Від початку свого існування путінський режим дотримувався «доктрини тотальної наступності», яка замість пошуку вирішення дискусійних питань минулого передбачала вибіркову експлуатацію імперських, радянських та демократичних наративів. Такий підхід до політичного використання минулого трактувався як історичне примирення. Натомість письменник Віктор Єрофєєв пояснював цю ідеологічну всеїдність намаганнями влади нав’язати презумпцію правоти держави, що не залежить від кольорів прапора над Кремлем. У такому ключі ставлення до більшовицьких репресій неоднозначне. З одного боку, російська влада не заперечує факт репресій та формально їх засуджує. Час від часу перші особи долучаються до жалобних заходів та ухвалюють декларативні концепції, однак у своїх виступах про причини, винуватців та виконавців репресій не згадують. Як зауважив журналіст Константін Еггерт, можновладці говорять про безіменних жертв анонімного терору, який незрозуміло хто і чому здійснював.

 

Читайте також: День Перемоги. Деструктивний культ

 

З іншого боку, все більших обертів набуває ресталіназація – частішають позитивні чи нейтральні згадки про Сталіна у ЗМІ, диктатора вважають неодмінною складовою нової державної ідеології – культу Перемоги. Генсека зображають на іконах, називають на його честь вулиці та встановлюють нові пам’ятники — протягом останніх двадцяти років їх з’явилося більше сотні, найбільше – в Північній Осетії та Якутії. Однак фактична коммеморація поки не означає повної реабілітації сталінізму де-юре. Зокрема, більшість монументів радянському лідеру є приватними. Водночас «тиха ресталінізація» вже призвела до метаморфоз колективної пам’яті та переоцінки суспільством історичного минулого. Згідно дослідження Левада-центру, у березні 2019 року 43% опитаних росіян виправдовували сталінські репресії. Окрім того, впродовж 2008-2019 років число осіб, що засуджували сталінський терор, скоротилося із 40% до 19%. Покійний керівник «Меморіалу» Алєксєй Роґінскій вважав, що без реального засудження режиму, причетного до загибелі мільйонів, монументи жертвам репресій не впливатимуть на розум і совість росіян.

 

Тонкощі «генеральної лінії», коли Москва одночасно відкриває меморіал жертвам репресій та закликає не демонізувати Сталіна, дезорієнтували чиновників на місцях, тому вони не хотіли зв’язувати себе із темою репресій. Певний час влада не заважала «Меморіалу» власними силами проводити пошуково-дослідницьку роботу та встановлювати пам’ятні знаки. Проте ситуація поступово змінювалася. 2016 року товариство зарахували до “іноагентів” і стали регулярно штрафувати: за п’ять років було стягнуто 6,5 млн рублів. Під приводом захисту персональних даних до 2044 року продовжили секретність частини архівних документів НКВС. Створеним «Меморіалом» музеям загрожує одержавлення та перетворення на бази ідеологічної “накачки” підлітків. Окрім того, трапляються випадки демонтажу меморіальних табличок, знищення архівних справ репресованих, безкарного вандалізму стосовно місць пам’яті. Нерідко «щоб чого не вийшло» нащадки просять видаляти з відкритого доступу записи про репресованих родичів, а директори шкіл відмовляють представникам “Меморіалу” у зустрічах з молоддю. Мають місце й прояви силового тиску – напади провладних груп та реальні тюремні терміни (наприклад, сумнозвісна «справа Дмитрієва»).

 

Читайте також: Білоруський культурний бастіон

 

Протести низки зарубіжних МЗС і неурядових організацій, а також деяких представників російської громадськості навряд чи справлять враження на Кремль, який скоріше сприйме досвід Аляксандра Лукашенки. У Білорусі архіви закриті, а Великий терор там оцінюють як спосіб самозахисту влади з деякими «перегинами». Показовим є кейс урочища Куропати, де навіть за радянськими оцінками (1988 року) розстріляли 30 тисяч осіб: два роки тому під час суботника там зрізали 70 пам’ятних хрестів.

 

На перше судове засідання у справі «Меморіалу» журналістів не допустили. Наступне відбулося якраз у 32-гі роковини смерті Андрєя Сахарова – 14 грудня 2021 року. Судова тяганина ще триває, але перспектива не видається оптимістичною. Сподівання зберегти товариство після закриття організації де-юре марні. Наприклад, у листопаді 2019 року суди РФ ліквідували рух «За права людини». Ще рік правозахисники продовжити діяльність як об’єднання громадян, доки у законодавстві не з’явилася норма про застосування санкцій до “фізичних осіб-іноагентів”. І у березні 2021 року лідер руху Лєв Пономарьов оголосив про його саморозпуск.

 

Варто зауважити, що «меморіал» у перекладі з латини означає «пам’ятний». Вочевидь, пам’ять про злочини держави вже не вписується у путінський дискурс. Тож можливо, невдовзі офіційній реабілітації підлягатимуть не жертви терору, а сама репресивна політика радянської держави.