Майже в кожній премії є номінація дитячої літератури. Дорослі дяді й тьоті пишуть і малюють для дітей: для малят-дошкільнят, для тих, хто щойно сам навчився читати, для підлітків. Потім інші дорослі дяді й тьоті (а буває, що й ті самі) оцінюють ці книжки і дають їм нагороди. Головним винуватцям цих премій і призів — дітям — на них глибоко начхати.
Нещодавно одна знайома поділилася на сайті Барабука дуже цікавим досвідом читання вголос групі першачків. Серед корисним порад батькам і вчителям, котрі готові підтримати цю ініціативу, — вибір літератури. Виявляється, наприклад, що першокласники — шести-, семирічні дітлахи — не подужали слухати книжку Тараса і Мар’яни Прохаськів «Хто зробить сніг», обласкану всіма українськими преміями. «Видавництво Старого Лева рекламувало цю книжку як унікальну: Тарас Прохасько вперше (!) написав для дітей, Мар’яна Прохасько вперше, взагалі вперше (!) виступила яко ілюстраторка. Подружжя Прохаськів, безумовно, талановите і цим можна захоплюватися, але, боюся, дітям оце «вперше» нічого не каже.
Коли бачиш полиці з дитячими книжками, очі просто розбігаються. Усі неймовірно яскраві, красиві, гарно ілюстровані, і багато хто тут-таки зітхає, мовляв, нам у дитинстві таке і не снилося. Не знаю, як хто, а я свої дитячі книжки усі — їх було безліч, так мені здавалося — досі добре пам’ятаю. Звичайно, насамперед у пам’яті спливають ілюстрації. Коли ти малий і про химерні бажання лісорубової дружини Фаншон тобі читає мама, картинка ще переважає текст. Уже дорослою я оцінила, скажімо, казки Шарля Перро в перекладах Романа Терещенка: і про жадібну Фаншон, якій до носа прилипла гаряча ковбаса, і про ослячу шкуру, і про Ріке-чубчика, і навіть красуня у моєму дитинстві була не калічно спляча, а зачарована.
Картинки я теж дуже любила. Переводила їх на папір, приклавши сторінку з книжки до вікна, з одних завжди сміялася, а інших навіть боялася, як-от людину-гору в «Амурських казках». І тільки дорослою поцікавилася, хто ж малював розкішні картинки до моїх улюблених книжок. Не знаю як вони примудрялися, але художники Ігор Вишинський і Ніна Котел часто працювали в парі. Їм належать найхимерніші, найзагадковіші і тому найпривабливіші ілюстрації: «Дикі лебеді» та «Оле-Лукойє» Андерсена, «Гуп та Гоп» Їржі Кафки, «Пригоди барона Мюнхаузена» Распе, «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен, «Еміль і детективи» Кестнера, «Амурські казки», польські й латиські казки в серіях, які колись видавала «Веселка», й інші.
Багато незабутніх дитячих книжок Вишинський оформив сам: «Робін Гуд», «Земля світлячків» Віктора Близнеця, «Королівські зайці» Петера Асбйорнсена, «Тисяча і одна ніч», «Казки» Шарля Перро, «Брати Лев’яче Серце» Ліндгрен, «Мандри Гуллівера» Свіфта і ще десятки книжок.
Я остаточно доросла людина, бо тепер мене цікавлять не тільки текст (стиль, переклад, грамотність) і картинки (сюжетність, колір, якість), а й доля авторів та художників. На жаль, Ігор Аркадійович Вишинський помер 1998 року. Про нього мало що можна знайти в інтернеті. Народився 1947 року, закінчив Київський художній інститут, працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва та у видавництвах. Оформляв книжки і брав участь у виставках. Про Ніну Котел інтернет знає набагато більше. Художниця теж закінчила Київський художній інститут, а 1980 року перебралася до Москви і там активно працює, крім живопису й графіки, займається ще відеоінсталяціями та перформансом.
Як швидко відходить у небуття дитяча книжкова графіка. Сьогодні нікому не спадає на думку поцікавитися спадщиною Ігоря Вишинського і влаштувати його виставку. Жодне видавництво не прагне перевидати книжку з його дивовижними ілюстраціями. Звісно, добре, коли відомий письменник уперше пише для дітей, а хтось уперше малює, але й серед старих дитячих книжечок є шедеври, які не хочеться втрачати. Котел і Вишинський створили цілий казковий світ, який зачаровує і захоплює. Ніна Котел зізнавалася, що любить зображувати незнайомі або ще ніким не намальовані, а отже, дивні речі. І хочеться, щоб цей небачений, дивовижний світ існував і для наступних поколінь маленьких читачів.
Нещодавно для своєї малої доньки купила у букіністів книжечку «Казки тітоньки Настасії» бразильського письменника Монтейру Лобату. Ще не перегорнувши обкладинку, впізнала руку Котел і Вишинського — і не помилилася. Тепер я чекаю, коли дівчинка підросте, щоб читати їй уголос і показувати ці чарівні малюнки: хлопчика-мізинчика у величезних чоботях, хороброго Азмуна, Еспена, який грає на дудочці і водить королівських зайців, красуню-принцесу і її брата з лебединим крилом, на яке не вистачило сплетеної з кропиви сорочки.