Однак у німецькій зовнішній політиці такий прорив слабко помітний. Окрім деяких нових акцентів, як-от чіткіша характеристика КНР як авторитарного системного конкурента, прописану в коаліційній угоді лінію червоно-зелено-жовтої коаліції «світлофор» значною мірою узгоджено з попереднім політичним позиціонуванням Німеччини в Європі та світі.
Більший акцент на активній політиці в галузі прав людини щодо авторитарних держав і прихильність до «заснованої на цінностях зовнішньої політики» — передовсім вплив «Зелених», які здобули посаду міністра закордонних справ, її вперше обійняла жінка — Анналена Бербок. Однак ця більш наступальна ідейна спрямованість не має переконливого відповідника в галузі політики безпеки. Хоча в коаліційній угоді новий уряд і заявляє про прихильність до НАТО як «неодмінної основи нашої безпеки» та «справедливий розподіл тягаря» в Альянсі, однак у ній немає чіткої заяви про двовідсоткову мету організації.
Читайте також: Перезавантажити демократію
Відповідно загальною є також згадка про належне оснащення Бундесверу та кращу координацію політики в галузі озброєнь держав ЄС з перспективою для європейської армії. Проголошують водночас, що Німеччина хоче відігравати провідну роль у роззброєнні та здійснювати узгоджену з Європою політику обмеження експорту озброєнь. Військові аспекти захисту вільного Заходу залишаються темою, про яку в ФРН дуже неохоче говорять усі політичні партії.
Пасажі в коаліційній угоді про Україну, Білорусь та інші держави Східного партнерства, а також про Росію мають вигляд розрізненого конгломерату з відповідних уподобань окремих коаліційних партнерів. З одного боку, вони підтверджують підтримку України в захисті її територіальної цілісності й обіцяють активну підтримку демократичних рухів у Білорусі та інших колишніх радянських республіках. Але з іншого — підкреслюють «глибину й різноманіття російсько-німецьких відносин» і наголошують на «важливості істотних і стабільних взаємин» з Москвою. Тому «готові до конструктивного діалогу». Натомість постачання зброї Україні залишається для нового уряду таким самим табу, як і вступ цієї країни, якій загрожує російське вторгнення, до НАТО.
Потенційна лінія розламу всередині коаліції проходить по питаннях зовнішньої політики насамперед між «Зеленими» й соціал-демократами, а також вагомою течією всередині СДПН, на яку впливає колишній канцлер Німеччини й нинішній лобіст Кремля Ґергард Шредер. Ще в день інавгурації нового уряду він публічно виступив з очікуванням, що новий соціал-демократичний канцлер Німеччини Олаф Шольц згладить критичну позицію міністерки закордонних справ Бербок щодо Росії та Китаю.
Невдовзі до нього приєднався Рольф Мютценіх, голова фракції СДПН в Бундестазі, із зауваженням, що напрям зовнішньої політики все одно задає відомство канцлера, а не міністерство закордонних справ. Щодо загрози російського вторгнення в Україну Мютценіх заявив, що настав час розірвати «спіраль погроз і зустрічних погроз» та розв’язати цей конфлікт шляхом діалогу. У цьому виявляється рівновіддалене мислення, яке не робить принципової відмінності між агресором і жертвою агресії та ставить реакцію західних демократій на російську погрозу війною на один рівень з нею.
Попри наявність серед соціал-демократів окремих голосів, які значно критичніше налаштовані до Путіна, зміни курсу СДПН щодо Росії не передбачено. Так заявив Ларс Клінґбайль, новий співголова партії, політичний протеже Шредера. Хоча сам канцлер Олаф Шольц ніколи не робив яскравих проросійських заяв, однак він водночас і не сумнівався в лінії СДПН, спрямованій на «мирне врегулювання» й максимальну розбудову економічних відносин з Москвою. Навіть після недавнього саміту ЄС, на якому Кремлю пригрозили посиленням санкцій у разі подальшої агресії проти України, Шольц, на відміну від своєї міністерки закордонних справ, твердо дотримується тези, що «Північний потік-2» — «суто приватний проєкт».
Читайте також: Озброєння заради миру
Загалом зовнішня політика Німеччини й за нового уряду досі не відповідає глобальним політичним викликам, що виникають через наступ агресивних диктатур. Його абсолютизація «багатосторонності» до найвищої максими глобального розв’язання конфліктів звучить як відлуння минулих, мирніших часів. Гостра воєнна загроза миру в Європі з боку РФ ще не призвела до давно назрілої зміни парадигми в політиці ФРН щодо путінського режиму. Замість зосередити увагу на його стримуванні й відлякуванні, його досі вважають хоч і складним, але неодмінним партнером з діалогу та безпеки.
Наскільки мало змінилася нерішуча політика Німеччини щодо Росії, демонструє слабка реакція коаліційного уряду на недавнє рішення Вищого суду Берліна, який визнав убивство критичного до Кремля грузина в берлінському районі Тіргартен улітку 2019 року державним терористичним актом Москви. Реакцією ФРН на це стало оголошення двох російських дипломатів персонами нон ґрата.