Археолог, який пішов воювати, розповідає: «Є один полігон, там артилеристи тренуються. І все б нічого, але, коли я побачив, у що вони стріляють, волосся дибки стало: мішенню для снарядів було давнє захоронення. Курган, по якому бозна скільки гатять різними калібрами».
І це лише один із прикладів якщо не знищення, то руйнації історичних пам’яток у результаті війни. Як з боку української армії, так і з боку сепаратистів. Скажімо, вже понад півтора року танки бойовиків розстрілюють Мергелеву гряду — одну з пам’яток. Адже земляний насип є найзручнішою мішенню на кількадесят кілометрів навкруги. А ще лишаються чорні археологи, мародерство тощо. І такі проблеми виникають не тільки з давніми захороненнями, а й із багатьма іншими пам’ятками: городищами, поселеннями та навіть музеями. Міністерство культури захистити історичну спадщину неспроможне, бо ж війна.
Від початку окупації Криму та війни на Донбасі Україна втратила орієнтовно 2 млн музейних предметів. Це широкий спектр експонатів: археологія, дорогоцінні речі, прикраси, художні витвори. За інформацією Мінкульту, на тимчасово окупованих територіях Україна лишила приблизно 70 музеїв: 35 у Криму й 35 у Донецькій і Луганській областях.
Логічною б у такому разі стала евакуація, але, пояснюють у міністерстві, Україна не має механізмів і планів для таких масштабних робіт.
«Операція з вивезення — це операція спецслужб. Проте якщо армія не може за квартал підійти до приміщення музею, то як ми можемо щось вивезти? Просто немає можливостей. Такий механізм був відпрацьований ще від часів СРСР. Як вивозити? Куди вивозити? Однак є одна проблема: вся евакуація передбачалася на схід. Адже умовний ворог мав наступати із заходу. Коли ж почалися бойові дії, все, що ми мали на руках, — ці старі схеми», — пояснює Василь Рожко, начальник управління музейної справи та нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Міністерства культури. І додає, що зараз музейники намагаються впорядкувати бази даних і розібратися з музейними фондами.
Читайте також: Замок. Монастир. Багатоповерхівка
«Стараємося навести лад, чого роками ніхто не робив. Скажімо, є постанова, що містить перелік музеїв, у яких зберігається державна частина музейного фонду. Але її 15 років не переглядали! Деякі музеї ліквідували, деякі змінилися. Тож розсилаємо запити на області, міністерства. Адже багато музеїв підпорядковуються Міносвіти чи Академії наук, а не лише обладміністраціям. Сподіваюся, скоро ми створимо базу даних і загальна інформація буде у вільному доступі. На сьогодні вдалося опрацювати 2,5 тис. музеїв», — розповідає Рожко.
Він також зауважує, що міністерство в більшості випадків не має контакту з людьми на окупованих територіях. А працівники музеїв залякані. Щоправда, спершу зв’язок був. Так, навесні 2014-го Мінкульт звернувся до музеїв Донбасу з проханням перемістити частину предметів експозицій у фондосховища. Донецький художній музей саме так і вчинив. Завдяки цьому, коли на ватажків «ДНР» вчиняли замахи й у будівлі вибило вікна, жоден експонат не постраждав, оскільки експозиції були порожні. Водночас відомий приклад Донецького краєзнавчого музею, директор якого відмовився перенести предмети у фондосховище. Як наслідок — 8 снарядів знищили 25 із 29 його залів. Волонтери допомагали розбирати уламки й намагалися врятувати частину експозиції, проте більшість предметів, вважають у Мінкульті, втрачено.
«Був ще приклад Військово-історичного музею. Свого часу невідомі вивезли звідти всю зброю. Але є певні процедури, які зброя проходить перед тим, як потрапити на експозицію, щоб її не можна було використовувати за призначенням. Ми намагаємося зібрати інформацію про викрадені цінності. Принаймні на контрольованій Україною території», — розповів Рожко. Крім мародерства музейники стають жертвами інформаційної війни. Скажімо, на початку 2015 року російські медіа повідомили про «спецоперацію РФ» щодо «повернення» картин Шишкіна та Айвазовського з України в Крим. Проте, наголошують у Мінкульті, ці картини повернулися на український півострів ще до початку окупації.
«Маріупольський музей співпрацював із сімферопольським кілька років, брав картини для експозицій. І ще до так званого референдуму й окупації в 2014-му повернув 52 картини. Серед них був один Шишкін та один Айвазовський. А Росія за рік зробила з цього
подію: мовляв, із підкупом керівників міністерства повернули народне надбання», — каже Рожко.
Ще цікавіша історія сталася в травні 2015-го. Росіяни знову заявили про спецоперацію. Цього разу вони нібито «повернули» архів братів Струґацкіх. Проте він, як переконують у Мінкультури, навіть не належав до музейних фондів і зберігався в Донецьку в друзів письменників. До того ж на момент вивезення архіву ні Донецьк, ні кордон українські військові не контролювали.
«Ми зараз крім обліку проводимо навчання й тренування музейників за міжнародною методикою. Є тренери, які навчалися за кордоном. Відпрацьовуємо ситуації від гасіння пожеж до облаштування фондосховищ за мінімальних втрат, щоб було що і як евакуювати. Важливо розуміти, що без опису евакуація неможлива. Це те саме, що мародерство. Бо коли армія евакуює великий музей, то ми не розберемося потім, що саме вивозили, і фактично цінності будуть втрачені», — кажуть у міністерстві.
Якщо музейні експонати можна полічити хоча б приблизно, то кількість археологічних пам’яток, які лишилися на окупованих територіях, невідома. Проблема навіть не у відсутності точного переліку. Про частину з них археологи можуть просто не знати.
Читайте також: Колекції таємниць
Варто пояснити, що історичні пам’ятки поділяють на дві категорії: національного та місцевого значення. На кожну з них виписують два документи: паспорт та облікову картку. У другій інформація стисла, у першій розлогіша. Утім, для потрапляння до списку пам’яток вистачає лише картки. Також у супровідній документації мають бути акт технічного стану, історична довідка й фотофіксація з межами об’єкта.
Є також умовна третя категорія. До неї належать щойно виявлені об’єкти. Це не пам’ятки, але їх мають брати на облік місцеві органи влади й вносити до реєстру щойно виявлених об’єктів культурної спадщини.
Труднощі в тому, що через паперову бюрократію не кожна пам’ятка мала необхідну супровідну документацію. Скажімо, у 2015 році, за даними Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, до реєстрів не внесена жодна нова пам’ятка. З чим це може бути пов’язано, в інституті не знають. Проте в більшості випадків оформлення документів впирається у фінансування. В НДІ пояснюють, що наразі в Україні є області, у яких кількість історичних пам’яток кардинально різниться. Але це не свідчить про те, що на Луганщині їх менше, ніж на Київщині чи Черкащині.
«Може банально не вистачати людей. Хоча брак грошей — це головне. Складно в деяких випадках зробити чіткий план із кордонами пам’ятки. Це завдання кадастру. Тобто необхідно замовити геодезиста. А на нього фінансування немає», — розповіли в НДІ.
І додали, що наразі не мають змоги моніторити ситуацію з пам’ятками в зоні бойових дій.
Окрема тема — пам’ятки на території полігонів та військових частин. Це режимні об’єкти, подеколи ще від часів СРСР. Відповідно археологів туди не допускали. Й археологічних пам’яток на тих територіях за документами немає. За словами вчених, у такому разі оформленням парерів мала б займатися місцева влада. Археологи можуть лише дати поради, рекомендації тощо.
Працівники НДІ наголошують, що можуть внести свої пропозиції й стосовно роботи в зоні АТО, проте в цьому має бути зацікавлене Міністерство культури.
«Ми навіть потрапити в зону АТО не можемо. А якщо й потрапимо, то нас як туристів привезуть і щось покажуть. А там городища, поселення, кургани, архітектура, монументальне мистецтво. Якщо ви бачите будівлю, яку накрило «Градом», можна констатувати, що пам’ятка знищена. В археології такого немає. Територія ж не випалена цілком. І, не перекопавши певну зону, достовірно не скажеш, що об’єкт знищений. Максимум, що можна написати після поверхового огляду, — стан пам’ятки незадовільний. Але ми лопату в землю вставити не зможемо, доки не отримаємо дозволу. А це відкритий лист Інституту археології та дозвіл Мінкульту. Два документи. На тій території з відомих причин цим ніхто не займається», — пояснили в НДІ.
Читайте також: Розв’язати руки
Археологи додають, що крім війни для історичних пам’яток є ще одна велика небезпека: через відсутність контролю в зоні АТО активізувалися чорні археологи. Причому як із українського боку, так і з боку сепаратистів. Учені зауважують, що від початку бойових дій в інтернеті на аукціонах побільшало археологічних знахідок. Це і речі побуту, і зброя, і прикраси. Проте точно встановити, звідки саме вони взялися, складно. Хіба що сам продавець чесно зізнається в походженні свого товару. Інтернет-аукціони системно ніхто не моніторить. А якби й моніторили, то багато запитань щодо механізму покарання порушників. Хто це робитиме і яким чином?
Охороною об’єктів мала б займатися місцева влада. Точніше, управління культури при обласній адміністрації. Утім, учені не знають, чи працюють ці органи сьогодні на підконтрольних Україні територіях. Крім того, наголошують археологи, за два роки війни не було ратифіковано жодного документа про охорону культурної спадщини під час бойових дій.
«Ніхто не чекав війни. Але її вже два роки ніхто не чекає. В Україні немає законодавчої бази для цього. Навіть в останньому законопроекті на сайті Мінкульту жодного слова про охорону культурних пам’яток в умовах війни!» — скаржаться в НДІ.
Допомогти з вирішенням цієї проблеми могла б організація «Блакитний щит». Але через брак законодавства її робота на українських територіях, не виключено, буде ускладнена.
«У них цікавий досвід в Іраку. А поляки, які працюють у цій структурі, готові нам допомагати. За сприяння згаданої організації щось та врятували б. Вони були в Афганістані, у Сирії теж будуть. І це для України актуально. В ідеалі до них мали б звернутися з проханням про допомогу на рівні міністерства й уряду. Тоді це був би офіційний хід і так було б надійніше», — резюмували в НДІ.