Нежіноча справа. Чи змінює повномасштабна війна тенденції в працевлаштуванні жінок

Хоч в Україні ще з 2017 року немає юридичного по­ділу на «чоловічі» і «жіночі» професії, у суспільстві цей поділ тримається й досі. Наприклад, учителюють зде­більшого жінки, а професії, де потрібна важка фізична праця, зазвичай «чоловічі». Такий поділ остаточно за­кріпила індустріалізація. В Україні великою мірою вона прийшла разом з Радянським Союзом, у якому було своє бачення гендерного поділу обов’язків між чоловіком і жінкою.

«Ці обмеження — наслідок ще радянської сис­теми, так званого патерналістичного ставлення, коли держава вирішувала, що краще робити жінкам», — по­яснює Тижню професорка соціології Олена Стрельник. Формуючи списки жіночих і нежіночих професій, дер­жавний апарат намагався показати, що так піклується про здоров’я жінок як потенційних матерів. Утім, науко­виця зауважує нелогічність таких заборон, коли жінка не могла водити автобус пасажиромісткістю 14+ осіб і водночас могла кермувати тролейбусом. Інакше як сте­реотипом таке обмеження назвати складно.

У незалежній Україні довго зберігалася тенденція, започаткована за часів СРСР. Такою вона була й до по­вномасштабного вторгнення, хоча російсько-україн­ська війна, почалася 2014 року, уже внесла певні зміни. «Статистику в довоєнні часи збирали регулярно. Про­фесії в системі освіти, охорони здоров’я, соціального захисту переважно були “жіночими” просто тому, що там кількісно більше працювали жінки», — каже Олена Стрельник.

Повномасштабне вторгнення зумовило велику кіль­кість викликів для українців, які вплинули на цю тен­денцію. Один з викликів — криза на ринку праці. Части­на людей виїхала за кордон, частина — мобілізувалася, ще частина — під окупацією. Тож в Україні сьогодні бракує кадрів у багатьох сферах. Зокрема, значний ка­дровий голод відчувається в професіях, де переважали чоловіки: на заправках, заводах, будівельних роботах, водії-далекобійники, водії громадського транспорту, професії в галузі аграрної промисловості тощо.

Водно­час із нестачею кадрів, хоч як парадоксально, з’явилася й проблема безробіття, адже значна частина населення України — внутрішньо переміщені особи чи ті, хто втра­тив роботу внаслідок повномасштабного вторгнення.

За даними Державного центру зайнятості (ДЦЗ) на кінець січня 2024 року, 75 % зареєстрованих безробіт­них — це жінки, які перебувають у пошуку заробітку. Дехто з них якраз перекваліфіковується, щоби працюва­ти у сферах, де були працювали чоловіки. Нові навички й знання наразі дуже важливі для жінок, які, наприклад, хотіли би почати свій бізнес. Зокрема, про цю потребу розповідає Тижню кандидатка політичних наук Софія Буртак, яка тривалий час просувала рівні можливості жінок і чоловіків у контексті реалізації сільськогоспо­дарських проєктів технічної допомоги: «Якщо говорити про те, як жінки заходять у бізнес, то, мабуть, у сільській місцевості є більше перешкод щодо його реєстрації, здо­буття потрібних для підприємництва знань, доступу до цифровізації та впровадження технологій».

Важливі трансформації. Активне залучення жінок до роботи в професіях, де їх раніше була меншість, впливатиме на певні зміни в цих галузях

Якщо проаналізувати дані Державного центру зай­нятості, то за 2024 рік спостерігаємо певну зміну тенден­цій у працевлаштуванні. Наприклад, за час повномасш­табного вторгнення в Україні жінки стали працювати на будівництві. Лише 2023 року через ДЦЗ 1,3 тисячі жінок влаштувалися на вакансії, пов’язані із цим видом праці, а це більш ніж третина всіх працевлаштованих у тій сфе­рі за рік. Також жінки долучаються до видобувної галу­зі й становлять половину всіх влаштованих працівників у цій сфері за 2023 рік. Жінки стають водійками гро­мадського транспорту, маршруток чи далекобійницями. У жовтні 2024 року у Львові презентували проєкт із без­оплатного навчання жінок водити автобус, щоби пізніше вони мали змогу працювати на цьому транспорті в місті. В Ірпені на міських маршрутках ще з літа працюють жін­ки, оскільки чоловіків критично бракує.

Очевидно, що активне залучення жінок до роботи в професіях, де їх раніше була меншість, впливатиме на певні зміни в цих галузях. «Роботодавцям тепер дове­деться підлаштовувати свої робочі місця, графіки, умови праці й робочу політику під потреби жінок, багато з яких мають, зокрема, дітей. Тож це може привести до певної реконфігурації робочих місць з урахуванням потреб пра­цівниць, які мають родину», — каже Олена Стрельник. Водночас вона зазначає про ризик, що таких робочих місць небагато, але увага до цих питань може згодом по­зитивно вплинути на умови праці як для самих жінок, так і для всіх загалом.

«Другий момент, звичайно, що ми ба­гато говоримо про залучення жінок до “чоловічих” про­фесій, і я сподіваюся, що це також стане чинником чи по­чатком розмови про умови праці, тобто щоб вони ставали безпечнішими», — додає соціологиня.

Криза ринку праці. Війна зумовила кадровий голод у багатьох «чоловічих» професіях

З початком повномасштабного вторгнення також спостерігаємо, як у певних сферах жінки починають ак­тивніше розвивати свій бізнес. Тож може статися так, що звичайна ініціатива перетвориться на ціле підприємство.

«Жінки починають диверсифікувати власне виробництво й переходити з ділянки домогосподарства до крафтово­го виробництва, наприклад. Під час повномасштабного вторгнення ми це спостерігаємо. Зокрема, можете ба­чити, як волонтерські ініціативи з виготовлення їжі для війська (наприклад, пастили, енергетичних батончиків чи супів швидкого приготування) перетворюються з во­лонтерської кухні на підприємництво. А жінки долають страх вийти на ринок, бо війна зняла дуже багато побою­вань і фактично змусила провадити види діяльності, які до вторгнення були недосяжними, страшними, далекими для цих дівчат», — пояснює Софія Буртак.

Активне зацікавлення з боку медіа, спеціальні проєкти від уряду, міської влади й країн-партнерів можуть ство­рювати враження, наче жінок, які опановують нові «чо­ловічі» професії, справді дуже багато. Проте чіткої карти­ни таких змін поки що немає. Про це, зокрема, зазначає і Олена Стрельник: «Сьогодні такої статистики немає, тобто я як соціологиня не можу оцінити, наскільки багато жінок приходить у “чоловічі” професії».

Окрім того, суспільні стереотипи не долаються швидко навіть з огляду на повномасштабну війну. Тому часто гостро постає питання, як сприймають жінок у ко­лективах, де домінують чоловіки, й іноді, що не дивно, їх транслюють не тільки вони. Тож водійкам автобусів усе одно доводиться чути, що «це не жіноча справа». Та­кож є правові аспекти, на які працівницям треба зважа­ти, коли їх працевлаштовують на місце мобілізованого чоловіка.

«Чинний трудовий закон свідчить про те, що якщо жінку наймають на місце мобілізованого праців­ника, то воно закріплюється за нею до демобілізації основних кадрів, тобто, якщо чоловік повертається після демобілізації, йому мають надавати пріоритет», — каже Олена Стрельник. Водночас, як зазначає соціологиня, жінки в Україні доволі «агентні», тож своїм здобуткам у професійній сфері, яку ще донедавна суспільний сте­реотип вважав «нежіночою», вони обов’язково знайдуть застосування.

Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.