Основну роль у досягненні незворотності та значно вищої результативності реформ в успішних країнах Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Хорватія, Естонія) відіграло докорінне оновлення політичного спектра. В Україні та більшості держав СНД, як і в групі менш успішних країн колишнього соцтабору (Сербія, Румунія, Болгарія), цього, на жаль, не відбулося. Здійснювалося оновлення у кілька досить стислих у часі етапів. Відтак проведення реформ було переважно завершене ще до «втоми» суспільства від побічних наслідків реформування і пов’язаного з нею спільного для усіх постсоціалістичних країн реваншу екс-комуністів.
В основі оновлення були вільні вибори на пікові популярності реформаторських ідей та демократичних сил. У Чехословаччині та Угорщині, де перші вибори переломної доби відбувалися без втручання компартійних режимів у процес волевиявлення громадян, вони завершилися перемогою опозиційних сил та нищівною поразкою колишніх правлячих партій. Наприклад, в Угорщині екс-комуністи здобули менше ніж 9% голосів, у Чехословаччині – 13,4%. Зрозуміло, що після цього реформатори отримали змогу безперешкодного проведення задекларованих раніше перетворень. Натомість у Польщі, де перші вибори трансформаційного періоду були, як і в Україні, «напіввільними», більшість місць у Сеймі здобув блок колишніх соціалістів та їхніх традиційних союзників, а опозиції дісталися лише 40% мандатів (в Україні – близько 30%). Утім, на відміну від українських, польським опозиціонерам вдалося взяти ініціативу у власні руки і сформувати та очолити коаліційний уряд «національної відповідальності»: прем’єром став представник «Солідарності» Томаш Мазовецький, а економічний блок очолив Лєшек Бальцерович.
Але і це не стало приводом для заспокоєння, і кадрове оновлення за неповні три роки завершилося майже цілковитим витісненням колишніх комуністів з усіх основних посад в органах державної влади. Уже до кінця 1989 року було усунено кілька десятків вищих управлінців, представники опозиційної меншості у парламенті очолили керівництво МВС і Міноборони. У липні 1990-го з коаліційного уряду були виведені усі колишні комуністи, а у вересні був змушений подати у відставку і президент Войцех Ярузельський, замість якого у грудні 1990 року було обрано лідера «Солідарності» Лєха Валенсу. Не чекаючи чергових виборів через кілька років і з непрогнозованими наслідками, у жовтні 1991-го відбулося дострокове переобрання Сейму, адже більшість у ньому все ж становили хоч і деморалізовані й конформістськи налаштовані, та все ж колишні комуністи. Натомість у новому складі парламенту мали абсолютну перевагу правоцентристські партії. Це дало змогу сформованому на їх основі наприкінці 1991 року новому урядові Яна Ольшевського остаточно відмовитися від підходів круглого столу щодо екс-комуністів та перейти до «політики переламування», яка передбачала проведення люстрації державних посадовців, що так чи інакше співпрацювали із спецслужбами у минулому. У травні 1992 року Сейм ухвалив відповідний закон.
Без права озиратися назад
Процес перебирання усієї повноти влади та витіснення з неї колишніх комуністів і агентів спецслужб супроводжувався радикальними змінами в економічній галузі, які мали позбавити неокомуністів, навіть у разі їхнього повернення до влади, соціального ґрунту для відродження командно-адміністративної авторитарної моделі. Розроблений ще у жовтні 1989 року план Лєшека Бальцеровича передбачав комплекс заходів, швидке впровадження яких гарантувало би країні вирішення двох найболючіших проблем того часу: гіперінфляції та хронічного дефіциту найнеобхідніших товарів широкого вжитку. Для досягнення цієї мети з 1 січня 1990-го було припинено практику підвищення заробітної плати за рахунок друку незабезпечених грошей; «відпущено» ціни, які відтепер на усі товари мали встановитися на такому рівні, який унеможливив би переважання попиту над пропозицією; проведено девальвацію курсу злотого до рівня, що не потребував його підтримки за рахунок постійного нарощування зовнішнього боргу; аби мінімізувати дефіцит державного бюджету, припинялося дотування збиткових держпідприємств, а самі вони виставлялися на продаж, часто за символічну ціну. Рішучість польського уряду в проведенні демонтажу соціалізму була високо оцінена на заході, тому країні не просто списали більше ніж половину накопиченого ще в комуністичний період боргу, а й надали нові кредити для продовження модернізації.
Із початку 1991 року розпочалося виконання подібної реформи в Чехії, розробленої міністром фінансів Вацлавом Клаусом. В її основу, як і в Польщі, було закладено збалансування державного бюджету та стабілізацію національної валюти, лібералізацію цін та «малу приватизацію», у результаті якої уже впродовж першого року близько 20 тис. підприємств роздрібної торгівлі, громадського харчування та сфери обслуговування перейшли у приватну власність, ставши основою формування дрібного власника – соціальної опори продовження та закріплення реформ. Уряд Клауса надавав різнобічну підтримку дрібному і середньому підприємництву: лише за 1994 рік було здійснено 10 різних державних програм для його розвитку. Наприкінці 1994-го, після завершення другого етапу приватизації, 60% ВВП країни вироблялося у приватному секторі. Запровадження чеським урядом пільг для зарубіжних інвесторів стимулювало приплив іноземного капіталу та вихід чеської продукції на світовий ринок з допомогою нових власників: на продаж були виставлені підприємства різних галузей – від пивоварень до автозаводу Skoda, що його придбав німецький концерн Volkswagen. Не менш енергійно до реформування економіки вдався і правоцентристський уряд Антала в Угорщині. З ініціативи міністра фінансів Міклоша Куна було прийнято чотирирічну програму, яка передбачала зниження до мінімуму інфляції шляхом збалансування попиту та пропозиції, лібералізації експорту та імпорту, стимулювання підприємницької ініціативи. На першому етапі здійснено так звану малу приватизацію крамниць, закладів громадського харчування, інших установ сфери послуг тощо. Тому до кінця 1991 року на підприємствах приватного сектору було зайнято майже 20% працівників і вироблялася третина промислової продукції та чверть ВВП. Динамічними і послідовними були ринкові перетворення і в інших найбільш успішних державах Центральної Європи – Словенії та Естонії.
Межа неповернення
Реалізація планів Бальцеровича, Клауса та Куна досить швидко спричинила уповільнення інфляції, подолання товарного дефіциту, вирівнювання економічних дисбалансів та створення умов для широкого залучення іноземних інвестицій. Але інші прояви економічної кризи і далі наростали: через скорочення купівельної спроможності більшості громадян різко поглибився спад виробництва; втративши держдотації, низка збиткових підприємств почала масово звільняти працівників. Особливо швидко погіршувався рівень життя працівників бюджетної сфери, пенсіонерів, студентів та інвалідів. Ускладнив ситуацію економічний хаос на основному до того часу ринку збуту польських та угорських товарів – у республіках СРСР. Тому в Польщі у 1991 році рівень національного доходу в розрахунку на одну особу знизився до показника середини 1970-х, а безробіття до 1993-го сягнуло 2,5 (із 39) млн осіб. Країною прокотилася хвиля страйків та інших соціальних протестів, які з весни 1992 року стали перманентним явищем. Їх учасники вимагали гальмування реформ, припинення приватизації, підвищення зарплат у державному та бюджетному секторах. І хоча кожен черговий спалах невдоволення призводив до зміни уряду, проте це не зупиняло наступні від продовження реформ, а неокомуністична опозиція не мала достатнього представництва у парламенті, як це було тоді в Україні, аби їх загальмувати. Понад те, у квітні 1993 року Сейм прийняв програму загальної приватизації, а у травні, скорочуючи дефіцит держбюджету, новий уряд Ганни Сухоцької відмовився від компенсації інфляційного знецінення зарплат робітників державних підприємств та бюджетників. В Угорщині та Чехії ситуація була спокійнішою, однак із схожими проблемами.
За таких обставин на дострокових виборах у Польщі у вересні 1993-го колишні комуністи на чолі з Алєксандром Кваснєвським взяли реванш. Програма новосформованого уряду проголошувала курс на «обережне гальмування» реформ та посилення соціальної політики. За результатами травневих виборів 1994 року, відбулося повернення колишніх комуністів до влади і в Угорщині. У Чехії вони повернулися пізніше – у 1998-му. Однак до остаточного перебрання неокомуністами влади у цих країнах вони пройшли ту межу неповернення, яка й була метою радикальних дій правоцентристів за відносно короткий період їх перебування при владі (у Польщі та Угорщині – лише чотири роки). Уже у 1993–1994 роках з’явилися ознаки «одужання» економіки, дедалі більше галузей якої почали зростати на новій якісній основі. При цьому майже половина виробництва вже зосереджувалася у приватному секторі (у Чехії – 65%). Важливу роль у забезпеченні незворотності ринкових трансформацій відіграла інтеграція цих країн у європейську економіку, у результаті чого значна частина ВВП вироблялася на підприємствах, які належали західним компаніям, а загальний обсяг їхніх інвестицій у Польщі сягнув $5 млрд, в Угорщині – $4 млрд. У Чехії на момент повернення екс-комуністів до влади у 1998 pоці прямі іноземні інвестиції перевищували $9 млрд (майже $1 тис. на особу). За цих обставин зміна курсу екс-комуністами не могла бути кардинальною і обмежилася деталями.
Ціна нерішучості
Тим часом країни, які у відповідь на перші труднощі доби реформ вдалися до їх гальмування та зробили крок назад, у кращому випадку зіштовхнулися із додатковими проблемами, а в гіршому – дуже відстали від своїх колишніх партнерів. Особливо яскраво це видно на прикладі раніше складових однієї держави, як-от Чехії та Словаччини, Естонії та Литви, Словенії та Сербії. У Словаччині після того, як упровадження ринкових відносин викликало падіння рівня життя, а окремі регіони опинилися в стані економічної депресії, на протестних настроях та під гаслами гальмування реформ у 1992 році до влади прийшов Владімір Мечіяр. Оскільки уряд в Чехії очолював прихильник радикальних реформ Вацлав Клаус, то між двома республіками швидко наростали протиріччя, які перекинулися у федеральні органи влади, а до кінця року дві країни цілком цивілізовано «розлучилися». Словаччина заплатила високу ціну за зволікання із проведенням реформ і навіть їх блокування: авторитарні методи керування суспільно-економічними процесами, гальмування приватизації та обмеження доступу іноземного капіталу в країну шляхом його цілеспрямованої дискримінації під час вироблення умов участі в приватизації. Натомість найбільш ласі шматки державної власності (прибуткові підприємства, земельні ділянки та курортні об’єкти) було продано наближеним до уряду особам, часто за заниженими цінами. Відкладання необхідних реформ компенсувалося стрімким зростанням зовнішнього боргу, який за 1994–1998 рр. зріс утричі (до $12 млрд), безробіття досягло 20%. Коли уряд Мечіяра фактично домігся негативного результату на референдумі щодо вступу до НАТО у 1998 році, було заблоковано європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Дедалі більшій частині суспільства ставали очевидними поглиблення економічного відставання Словаччини від Чехії, загроза перетворення країни на корумповану олігархію пострадянського зразка та втрати шансу приєднання до ЄС, щонайменше одночасно з іншими країнами Центральної Європи. За цих умов словацьке суспільство продемонструвало свою громадянську зрілість і під час парламентських (вересень 1998 року) та президентських виборів (травень 1999-го) підтримало правоцентристську опозицію, лідери якої виступали за активізацію євроінтеграції та швидке завершення необхідних для цього реформ. Уряд Міклоша Дзуринди за підтримки президента Роберта Шустера реалізував трирічний план завершення приватизації на прозорих умовах. Причому це було зроблено із широким залученням західних компаній, що не лише сприяло поширенню в країні європейської культури ведення підприємництва, а й створювало підґрунтя для економічної інтеграції в ЄС. У результаті цього Словаччині вдалося подолати наслідки шестирічного тупцювання на місці та у 2004 році разом з іншими успішними країнами колишнього соцтабору стати членом ЄС.
Принципова відмінність
В Україні перші роки незалежності та «реформ» було зведено до перефарбування колишніх партійних та господарських функціонерів, поповнення їх лав вітчизняною «правоцентристською опозицією», яку декларативні «демократи» і «прихильники ринку» зі старої номенклатури (вона ж пізніша «партія влади») успішно використовували або як декорацію, або як цапіввідбувайлів. На них і списувалася провина за погіршення рівня життя внаслідок так і не проведених, або в кращому випадку проведених із великим запізненням реформ. Як наслідок – справжнього оновлення не здійснено й досі. Натомість через «втому» суспільства від імітації кожної наступної хвилі реформ лише відбувався черговий відкат до напівфеодального авторитаризму радянського зразка