Проте виводити українську культуру лише з моменту проголошення незалежності України вкрай недалекоглядно, хоч і не для всіх очевидно. Позаяк її традиції не уривалися навіть у бездержавні часи. Але наразі нас цікавитиме культурна динаміка, що відбулася за попередні 30 років. Отже, варто з’ясувати, щó саме з нами трапилось у цей період. За символічну точку відліку культурних змін резонно взяти загибель Василя Стуса, смерть якого стала своєрідним рубіконом, оскільки після неї радикальне культурне самостановлення тільки зростало, а перешкоджати йому силою ставало дедалі важче. З другої половини 1980‑х події в Україні відігравали ключову роль у розпаді Радянського Союзу, а це означає, що усвідомлення своєї культурної ідентичності максимально сприяло протидії сов’єтизму. Цього ніколи не відбулося б без дисидентського руху, літературного феномену й української рок-сцени. Власне, згадані та інші чинники зумовили ті зрушення, що не останньою чергою спричинили масштабні студентські акції під назвою Революція на граніті.
Читайте також: Київська школа в Московії
Перша десятирічка незалежності припала на шалені дев’яності. То були роки неабиякої ейфорії й піднесення. Вряди-годи марилося, буцімто достатньо позбутися застійного минулого, і життя миттєво налагодиться самочинно. Молодь переживала досвід, який можна порівняти з 1968 роком на Заході. Щоправда, йшлося не про пересиченість реаліями капіталізму, який до нас тільки-но приходив, а про реакцію на тоталітаризм. Тимчасом здійнялася потужна хвиля розмаїтих субкультур. У літературі спостерігалися індивідуалізм, іронічність, карнавалізація. В альтернативній музиці загострилося протистояння між легкими жанрами й андеґраундом, який тяжів до містерії, драматичності, драйву. Досить жваво проявилася царина візуального мистецтва. Художники експлуатували раніше неходові у нас засоби, використовуючи перформанс, інсталяцію, відео. Спільною рисою тодішніх культурних практик варто вважати експериментування й вихід за межі табуйованого. Письменник, митець і музикант шукають такого вираження, що могло б сягнути максимуму розкутості й утіхи. В запізнілому розкошуванні постмодерністськими течіями нерідко домінувала форма за рахунок змістового наповнення. Вже тоді намітилася потреба в інституціях і осередках культурного життя. Літературна творчість гуртувала авторів довкола часописів або неформальних об’єднань, музична передбачала фестивалі та концерти, а художня — щось на кшталт центру сучасного мистецтва.
Та новий скрут десятирічки знову обернувся соціальним повстанням, яке назвали Помаранчевою революцією. Поява олігархічної структури, що нагадувала перетворену владу попередньої номенклатури, інтенсифікувала низку ідеологічних рухів. Підростало покоління, представники якого майже не пам’ятали реалій радянської стагнації. Відповідно, питання про справедливий соціальний устрій вирішувалося по-різному, а переважно шляхом взаємного протистояння.
Прихильники лівого спрямування схилялися до думки, що їхня теорія так і не набула справжнього втілення, а тому все ще чекає на нього. Праві здебільшого покладалися на модель моноетнічного врядування. А прихильники лібералізму обстоювали свободу й ратували за відкритість інститутів. Але все це не вповні вписувалося в ту частину глобалізованого світу, де панували тенденції суспільства споживання та великі корпорації. Водночас постколоніальний синдром і надалі становив загрозу, особливо стосовно світоглядних речей, і зокрема, коли йшлося про переважання смислів і трендів, адже вони продовжували транслюватися через російську масову культуру. Перед українською культурою поставало вагоме завдання вийти за межі традиціоналізму, адже в епоху втрати державного суверенітету вона звужувалася до фольклорних аспектів. Тобто необхідно було знайти таку формулу самовираження, що дала б змогу вписатися в світовий контекст.
Читайте також: Трансгресія еротизму
Це зумовило новий струс свідомості. Бо насамперед так доречно схарактеризувати Революцію гідності, під знаком якої і промайнуло третє десятиліття незалежності. Цей злам допровадив до когнітивної трансформації та рефлексії про роль української культури. Після Майдану виникає величезний запит на суспільне реформування, де головним важелем стають інституції. А значить, культурне життя не зводиться до окремих сфер мистецької чи освітньої діяльності, а сягає щабля взаємодії різних ланок управління та дипломатії, бо вони здатні уможливити порухи всякої творчої реалізації. При цьому йдеться зовсім не про суто технічне забезпечення повноцінного культурного буття, а радше про обговорення й напрацювання політик. Одначе зацікавленими учасниками цього процесу мають бути всі здатні й охочі до подібних перетворень. Тож чому культура в державних справах набуває такого вагомого значення? Не тільки ж тому, що вона надихає, вчить або розважає. Культура є здатністю до самовладання на основі смислів і практик, які уможливлюють входження в світ людського співіснування. Культура — не просто ознака відмінності, а самостояння. В цьому й полягає її першорядне значення для незалежності.