2001 року в кураторському тексті до першої презентації України на 49-му Венеціанському бієнале (Фонд Мазоха, Ігор Дюрич, Ігор Подольчак, «Найкращі художники XX сторіччя») я писав:
«Ми попрощалися з ХХ століттям. Ми були свідками, якщо не учасниками, злету й падіння «Наративів» нашого століття: комунізму й фашизму. XX століття — це й розчарування у «Великому Наративі» XVIII століття, котрий абсолютизував розум як найдосконаліше знаряддя пізнання та верифікації дійсності. Дорогою ми оголосили смерть Бога, народу, родини, мистецтва, врешті-решт. Ми навіть поставили під сумнів мову як вірогідне знаряддя опису дійсності. Французький філософ Жан Бодріяр дійшов висновку, що мова хибно репрезентує дійсність, але зрештою дійсності, котру треба репрезентувати, не існує».
Минуло 20 років, і неозброєним оком видно, що мої роздуми про відхід XX століття були формою побажання. Дійсність, яка, на думку французького філософа, (вже) не мала би існувати, знову постає перед нами у формі чи то світової пандемії коронавірусу, чи то «мирної передачі президентської влади» в США під охороною 25 тисяч озброєних національних гвардійців.
Читайте також: Щеплення живим вірусом
Постмодерністи вважають, що немає фактів, є тільки інтерпретації ― альтернативні «розповіді» про дійсність. Як пише на онлайн-платформі Substack політичний коментатор і блогер Ендрю Салівен, «пробудитися ― це усвідомити, що всі твердження про незацікавленість, об’єктивність та універсалізм хибні. Що суспільство ― це арена свавілля, де всі наявні непорозуміння є, по суті, боротьбою за владу між різними групами з різною ідентичністю. Уявлення про індивіда зникає, коли ідентичність стає мінливою, пов’язаною з належністю до групи. Що мовчання ― це насильство, а те, що кажуть, має відповідати способу мислення слухачів».
У світі, який розуміють отак, життя стає ненастанною боротьбою з нульовою сумою виграшу.
Як пише історик і політолог Адам Ґарфінкл, постмодернізм відкидає просвітницьку віру в суспільний порядок із позитивною сумою виграшу, порядок, за якого люди, що водночас і конкурують, і співпрацюють між собою, можуть процвітати, не доводячи неминуче інших людей до зубожіння. Постмодернізм ― це помилково назване відродження (реставрація) ментальності, яка домінувала до Нового часу і згідно з якою суспільний порядок розуміли як сталий конфлікт, позбавлений елемента взаємної довіри й обмежений тільки масштабом авторитаризму панівної групи.
У праці «Затьмарення розуму», написаній для онлайн-журналу American Purpose, Ґарфінкл пише, мовляв, «що далі ми дивимося ліворуч або праворуч, то більшу бачимо ерозію просвітницьких сподівань на інституціоналізацію зв’язків із позитивною сумою виграшу».
Ґарфінкл каже, що в мисленні на основі нульової суми виграшу «згода урядованих» ― тільки «побожне бажання», бо легітимація пов’язана з будь-якою довільною групою, що накидає панування. Як чимраз частіше можна помітити в культурі та політиці, «у тому за визначенням конфліктному середовищі, де конфлікти мають глибинний характер, не може існувати жоден нейтральний простір».
Постмодерністська політика є, як пише Ґарфінкл, «поєднанням переможеного марксизму (тільки конфлікт справжній і повсюдний), криптотеології і поверненої християнської мартирології». Ґарфінкл переконує, що «какофонія галасу про нульову суму виграшу, поширена серед крайніх правих і крайніх лівих і посилена комерційними медіа, налаштованими на схвальну реакцію, поширили мислення на основі нульової суми виграшу на все суспільство».
Читайте також: Імунітет до інфодемії
Джордж Вілл, консервативний політичний коментатор, написав нещодавно в газеті The Washington Post: «Коли чотирирічне «огризання» Трампа добіжить кінця, варто усвідомити, що найменш інтелектуальний президент мав ментальність, подібну до тієї, яка поневолила думки багатьох учених та інтелектуалів. Людей, соціальні теорії й політика яких насичені постмодернізмом. Трамп був як Бог ― не з огляду на свою досконалу доброту і нескінченне милосердя, а тому, що був поясненням усього. Постмодерністи насправді ― один із елементів пояснення, ким він був».
Чи буде прощання з Трампом ще й прощанням із XX сторіччям і всіма його утопіями — як і, власне, з постмодерністською фантазією, яка все пояснює? Спостерігаючи нещодавню номінацію співробітників президента Байдена і заяви про ревізію майже всього, що мало б зв’язок із урядуванням президента Трампа, я замислився, чи не рано сурмити у фанфари, що ми зрештою лишили позаду ілюзії XX століття. Адже обидва літні чоловіки ― продукти сторіччя, з яким хотілося б нарешті попрощатися. Слухаючи інавгураційну промову Байдена, я був щиро зворушений його безпосередністю, сповненою особистої порядності. Порядність — справді важлива риса, але самої порядності недостатньо, щоб змінити парадигму, яка тримає нас на ногах у сторіччі, що минуло тільки в календарі.
Коли після поразки Наполеона на французький трон повернулися Бурбони, герцог Шарль Моріс де Талейран оцінив їхні дії відомими словами: «Нічого не навчилися, нічого не забули» («Ils n’ont rien appris ni rien oublié»). Я б не хотів бути лжепророком, який провіщає: мовляв, цього разу це вже безперечно кінець ілюзій XX століття. Можливо, XX століття й далі нагадуватиме нам про себе запізнілою постмодерністською гикавкою.