Жоден із творів Сковороди не підходить так близько до української теми, як філософська притча «Убогий жайворонок». Не те, щоб Сковороду варто було мерщій записувати в теоретики нації. Йдеться, радше, про те, що йому вдалося поєднати проблеми локального й універсального.
Зазвичай цю притчу тлумачать у моральному ключі, зрештою, для цього є всі підстави. Як і властиво класику, філософ удається до архетипового зображення. А саме, коли порівнює життя зі шляхом, на якому трапляються випробування, перепони, бурхливі перипетії, зваби тощо. А головне, наголошує на тому, що на битій дорозі завжди треба бути пильним. Один із головних героїв притчі, що написана в часи намагань інкорпорувати козацьку старшину в російське дворянство, а просте козацтво покріпачити, — простакуватий тетервак. Чи не з огляду на цю особливість автор скрушно зауважує, що великороси схильні називати малоросіян тетерваками? Може, в цьому порівнянні й проявляється найбільша імперська зверхність до того, хто не спромігся відстояти автономії? Ба більше, здається, що українська самокритичність Сковороди сягнула межі самоприниження, бо у передмові він каже: «тетервак є птахом дурним, але не злостивим». Одначе це не так, адже «не той дурний, хто не знає…, але той, хто знати не хоче».
Відтак усвідомлення своєї недосконалості є першим кроком до виправлення помилок, якщо вже сталося так, що їх припустився. Усувати хиби українці продовжують і дотепер, а поготів у часи воєнного протистояння Росії. Подібно до недалекоглядних тетерваків, які, вгамовуючи голод, не помічають прихованого сильця, частина українців, поступово потрапляючи в тенета «русского мира», до кінця не вірила, що матиме справу з підступно-хижацькими намірами. Справді, ті, хто віддає перевагу тривіальному животінню, нехтує принциповими моментами самовизначення, чи, як ми тепер говоримо, відмовляється бачити різницю в історичних і соціокультурних питаннях, — такі точно погодяться з прислів’ям Сковороди: «Жери все, що перед очима, а щастя за плечима». Та мірою зростання самовдоволеності байдужа безвідповідальність тільки розбурхуватиметься. Спрокволу залежність зростатиме: і від зовнішніх, і від внутрішніх чинників. Нехай інколи формулювання Сковороди й прямолінійні, проте доволі показові: «Якщо не станеш для самого себе рабом, будеш змушений працювати на інших і, уникнувши легшої праці, виконуватимеш набагато тяжчу».
Читайте також: Злидні російської філософії
Тішить одне: на подібні принципи пристають не всі. Згаданого тетервака змусило замислитися про свою необережну зухвалість і ненаситність, хіба те, що йому з купкою товаришів удалося таки вирватися з тенет. Але символом визволення та розважливості в притчі є жайворонок, який не женеться за принадами життя, не спокушається звабами примарного достатку, а слідує обов’язку за покликом серця. Він поспішає на скромну учту мудреців, де замість торжества захланності триває розмова про власне призначення та самовладання. На думку одразу ж спадає давня філософська притча «Рада птахів», яку написав суфій Фарид ад-Дин Аттар. У ній ідеться про те, як одного разу світове птаство зібралося для обрання наймудрішого володаря між собою. Тоді серед інших озвався одуд і провістив, що цим птахом є Симурґ. Усі пернаті постановили вирушити в путь, аби відшукати гідного претендента, перетинаючи на своєму шляху сім перешкод: долини пошуку, любові, знання, відстороненості, єдності, чудес і останню — бідності та смерті. В кінці подорожі зосталося лише тридцять птахів, які, щойно побачивши своє віддзеркалення у воді, миттю збагнули: вони і є той таємничий Симурґ, адже перською це означає «тридцять птахів».
Своєму вбогому жайворонку Сковорода дає ім’я Сабаш і прізвисько Сколар. Обидві назви вибрано не даремно — перша означає спокій, а друга пов’язана з потягом до знання. Спокій нам потрібен у вигляді зосередженої розважливості, витримки, без якої труднощі ніколи не долаються. А знання важливі для ретельнішого розуміння реалій, з якими доводиться регулярно мати справу. Втім об’єднати ці два чинники має пам’ять, або ж незабутність. Сковорода схильний тлумачити грецьке слово «істина» (алетейя), як те, що не забувається. Для того, аби не зрадити себе, потрібно жити істиною, пам’ятаючи найважливіше. Така думка посилюється мало не містичною оповіддю, що знову повертає нас до українського контексту.
Читайте також: Полігон культури
Це історія про Божу Діву, яка уособлює Істину. Одного разу вона непомітно прийшла в Україну. Першими її побачили старий і його дружина. Чоловік запитує незнайомку, як її звати, і отримує відповідь — Астрая (зóряна). Діва прийшла в благочестивий і дружній край. Але старий, побачивши її вбоге вбрання, засумнівався, вважаючи, що натрапив на блудницю. Чим її неймовірно розсмішив. Час од часу таке трапляється, а надто, коли людині непросто прийняти істину, бо та раптово видалася чимось геть неправдоподібним. Тимчасом дружина старого винесла назустріч Діві хлібину. Затим і він поволі розглядає на голові прибулиці осяйний божественний вінок і винувато припадає до землі в поклонах, а потім кидається цілувати їй ноги. Проте Діва не дозволяє. Впродовж якогось часу вона пожила в їхньому краї, а згодом повернулась у небесну обитель.
Сковородинова притча справджується й нині. Війна, в її нелюдській подобі є черговим нагадуванням істини, про яку годі забути. Кожна втрата — це яскравий відблиск зірок, які своїм пломенем не дають зневірюватися, не дозволяють амнезії захопити наше єство і підштовхнути до вгодованої ситості. Не тільки собі, але й утомленому від нашої боротьби світові, ми вкотре мусимо нагадати, що істина не завжди схожа на вишукану досконалість. Вона потребує невпинного докладання зусиль, аби її постійно розпізнавали й не забували.