Берлін намагається перевести військовий конфлікт в Україні в дипломатичне русло, однак навряд чи в Кремлі дослухаються до його аргументів. Про це пише у своїй статті для видання Newsweek експерт у справах ЄС, дослідник Центру Карнеґі у Брюсселі Ульріх Шпек.
«З початком конфлікту в Україні в 2014 році Німеччина вперше взяла на себе ініціативу залагодження великої міжнародної кризи. Головним центром координації дій Заходу став не Вашингтон, Брюссель, Париж чи Лондон, а Берлін», – йдеться у публікації.
Автор зазначає, що для лідерства Берліну було три основні причини: по-перше, Німеччина має найпотужнішу економіку та найбільшу кількість населення в ЄС; по-друге, геополітичний порядок на сході Європи має для цієї країни важливе значення; по-третє, жодна інша країна не бажала брати ініціативу.
«Париж за останні роки ослаб. Лондон, на диво, відмежувався від ЄС. Вашингтон зробив крок назад від європейських справ. А Брюссель не має достатньої сили, щоб очолити ЄС в питанні зовнішньої політики», – стверджує Шпек, додавши, що наразі не ясно, чи вдасться Берліну перевести військовий конфлікт, в якому переважає Росія, в дипломатичне русло.
Читайте також: Яцек Саріуш-Вольський: «Коли зважати на розколи всередині ЄС, то добре, що нині запроваджено санкції»
На думку експерта, українська криза стала справжнім випробуванням для канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка до цього була не надто активною у зовнішній політиці. З одного боку, домінуюча роль Берліна у вирішенні євро кризи підняла авторитет країни і спонукала канцлера до лідерства, з іншого – для Німеччини важливо, щоб сусідні країн були її друзями, а напруження у відносинах з РФ змінило б регіональний порядок, встановлений з часів закінчення Холодної війни.
«У той час як Близький Схід і Північна Африка є важливими для німецької зовнішньої політики, її східні сусіди – Центральна, Східна Європа і Росія є життєвоважлиими для німецької безпеки і процвітання. Росія є не тільки постачальником енергоресурсів і важливим ринком для німецьких експортерів, але й країною, може нести загрозу безпеці Німеччини, як це було протягом десятиліть холодної війни», – наголошує Шпек.
Крім того, на думку автора публікації, важливою є і особистість Меркель: незважаючи на те, що канцлер виросла у Східній Німеччині, яка була сателітом СРСР, і розмовляє російською мовою, вона ніколи не мала приятельських стосунків з нинішнім російським президентом Владіміром Путіним, чим, наприклад, прославився її попередник Герхард Шредер.
«Коль (Гельмут Коль – ред.) і Шредер інвестували значні кошти у відносини з Москвою в надії, що Росія модернізується економічно і політично, і Штайнмаєр (Франк-Вальтер Штайнмаєр, чинний глава МЗС Німеччини, соратник Шредера – ред.) продовжив у тому ж дусі, коли він став міністром закордонних справ в 2005 році», – йдеться у публікації.
«Меркель підтримує тісні контакти з Москвою, але змінила тон. Не маючи жодних ілюзій щодо характеру російського режиму, вона усвідомила необхідність боротьби з цим режимом, який посилює агресію щодо передбачуваних внутрішніх і зовнішніх ворогів», – наголосив Шпек, додавши, що Меркель, однак, не розглядає варіант військового розв’язання конфлікту.
«У той час як президент Росії має багато військових важелів, у панелі інструментів німецьких лідерів вони відсутні… Щодо військової потужності, німці майже повністю покладатися на НАТО, а на практиці це означає: на його основу – Сполучені Штати Америки», – зазначає автор.
На його думку, німецьке лідерство сформувалося в умовах постмодерністського контексту ЄС та трансатлантичного альянсу, коли військова міць втратила свою вагу, а дипломатія та економічна міць стали набагато потужнішими аргументами.
«Однак зовнішня політика німецького керівництва вичерпала себе, якщо противник не реагує на її інструменти – дипломатію та економічний тиск, адже інша сторона не поділяє принципів постмодерністського управління, що формують міжнародні відносини в спільноті ліберальних демократій», – резюмує автор.
Читайте також: The Economist: Стримана дипломатія Меркель – це результат історичної травми усієї Німеччини