Цей виступ письменника Марко Мартіна був просто «в яблучко». Як головний доповідач на церемонії з нагоди падіння Берлінського муру 35 років тому в палаці Бельвʼю, офіційній резиденції федерального президента Німеччини, він ввічливо, але чітко сказав господареві кілька неприхованих правд у вічі. Наприклад, він нагадав, що Франк-Вальтер Штайнмаєр застерігав Захід від «брязкання шаблями і розпалювання війни» з Росією у 2016 році з огляду на маневри НАТО в Східній Європі і вихваляв «Північний потік-2» як незамінний «міст» між Росією і Європою незадовго до початку повномасштабного російського вторгнення. І всього лиш девʼять місяців тому Штайнмаєр висміяв прихильників збільшення поставок німецької зброї в Україну, назвавши їх «експертами з калібрів».
Реакція глави німецької держави на цю нібито образу була показовою. Після заходу він гнівно звинуватив доповідача в «наклепі» і зневажливо висловився про інтелектуалів, які думають, що знають все краще, але не мають уявлення про те, як насправді робиться політика. Не було жодних ознак готовності до відкритих дебатів, до яких Штайнмаєр неодноразово закликав німецьке суспільство.
Той факт, що він втратив самовладання таким чином, підкреслює фарисейство тих, хто відповідальний за десятиліття німецького затишку з агресивними автократіями. Вони не звикли до того, що їхні огріхи відкрито обговорюватимуться. Зрештою, в німецькому суспільстві панує сумнівний консенсус про те, що не слід копирсатися в минулому із бажанням показати, як було б краще, а натомість краще «дивитися в майбутнє».
Провідним німецьким політикам, таким як соціал-демократ Штайнмаєр, ніколи не доводилося серйозно виправдовуватися за свою багаторічну згубну політику підлабузництва перед путінською Росією. Сумнівних вибачень, на кшталт тих, що висловлював колишній міністр закордонних справ і чинний федеральний президент про те, що, можливо, помилився в деяких моментах, було достатньо, щоб залишитися на посадах неушкодженим. Те, що це «вибачення» Штайнмаєра насправді ним не було свідчить зізнання, яке він до нього додав — він припустився помилки, «як і багато інших». Йдеться про те, що неможливо було передбачити, наскільки далеко зайде Путін, маючи доступну на той час інформацію. Нахабна неправда, враховуючи, що не лише уряди України, Польщі та країн Балтії, а й відомі експерти на Заході неодноразово і наполегливо попереджали про це протягом багатьох років.
Той факт, що політичний клас у всіх партіях вперто зберігає переконання, що вони завжди робили усе правильно, за винятком кількох прощенних помилок, є глибинною причиною того, що Zeitenwende або ж «переломний момент», проголошений у німецькій політиці після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, залишився значною мірою фіктивним. І без того обмежена готовність Німеччини надавати Україні фінансову та військову підтримку наразі стрімко зменшується. Страх, що надто жорстка позиція щодо Росії може «дестабілізувати» її або остаточно зіпсувати відносини з цією великою державою, все ще глибоко вкорінений у менталітеті німецького політикуму.
Відповідно до цих настроїв, канцлер Шольц на початку передвиборчої кампанії вихваляється, що його політика «розсудливості» запобігла подальшій «ескалації» війни і врятувала Німеччину від перетворення на «учасника війни». З огляду на дедалі частіші бомбардування російськими терористами українського цивільного населення та цивільної інфраструктури, це чистісінький цинізм. Щоб представити себе «канцлером миру», Шольц піднімає статус Путіна своїм безглуздим телефонним дзвінком. Великими кроками СДПН повертається до своєї старої політики щодо Росії. До всього цього новий генеральний секретар відкрито реабілітував агента впливу Кремля Герхарда Шредера як бажаного члена Соціал-демократичної партії
Повзуча десолідаризація з Україною свідчить про те, що історичний меседж свободи часів потрясінь 1989-1990 років так і не дійшов до німецького суспільства. Виступ Марко Мартіна в палаці Бельвʼю також порушив порожню меморіальну рутину, якою офіційна Німеччина звикла вшановувати «мирну революцію» в НДР. Спосіб, у який це робиться, свідчить про бентежну національну самозаспокоєність, оскільки, наприклад, майже ніколи не згадується важлива роль, яку попередні рухи за свободу в Польщі та країнах Балтії відіграли у падінні Стіни. Письменник, який сам виріс у державі СЄПН, також вказав на це у своєму виступі і поставив під сумнів, чи справді більшість громадян НДР були настільки сп’янілими від свободи, як про це розповідає легенда.
Святкування падіння Берлінського муру 9 листопада біля Бранденбурзьких воріт, однак, зображали рожеву ідеалізовану картину тогочасних потрясінь і потурали абстрактним деклараціям свободи, толерантності та різноманітності, в той же час значною мірою ігноруючи нинішні драматичні загрози основам демократичної цивілізації з боку агресивних авторитарних сил як всередині країни, так і за її межами.
Насправді, остаточний результат демократичних потрясінь 1989-1990 років аж ніяк не є визначеним. Якщо Угорщина під керівництвом Віктора Орбана і Словаччина під керівництвом Роберта Фіцо перетворяться на форпости російської терористичної держави в ЄС, а близько половини виборців у східних землях Німеччини проголосують за партії, які відкрито діють як агенти Кремля, то виникає питання, чи не була тодішня перемога свободи і демократії лише тимчасовим проміжним етапом у тривалій боротьбі за вільну Європу. У будь-якому разі, не може бути й мови про те, що цілі того часу були досягнуті, допоки Європа дозволяє геноцидальній силі нищити європейську країну, якою є Україна, через її прагнення до демократії та незалежності.