75 років тому, 7 жовтня 1949 року, була заснована НДР, а 35 років тому, 9 листопада 1989 року, падіння Берлінського муру ознаменувало її загибель. Але сьогодні зрозуміло, що вона ніколи не зникала повністю. Катастрофічна спадщина НДР нині знову виходить на поверхню.
Той факт, що близько половини виборців на нещодавніх земельних виборах у Саксонії, Тюринґії та Бранденбурзі проголосували за екстремістські партії, контрольовані кривавим російським самодержавством, потрясає політичний устрій Федеративної Республіки Німеччина до самих основ. Справді, коли йдеться про підйом правих і лівих популістів, то це аж ніяк не специфічне східнонімецьке явище, а загальноєвропейське. Однак у Німеччині з її похмурою історією двох послідовних диктатур той факт, що антидемократичні партії можуть досягти більшості на вільних виборах, має характер особливо загрозливого епохального повороту.
Антиліберальне та антизахідне і, зокрема, антиамериканське обурення також зростають у Західній Німеччині. Однак у значній частині Східної Німеччини воно вже закріпилося як домінуюча позиція. Це не можна пояснити соціальними потрясіннями або реальними чи уявними недоліками у східних федеральних землях. Навпаки, як нагадує історик Ілько-Саша Ковальчук, який сам походить зі Східної Німеччини, «це одні з найбільш процвітаючих регіонів Європи». На думку Ковальчука, величезний «потенціал гніву» проти Заходу не обмежується соціально незахищеними групами, а є «міжкласовим явищем».
Особливу сприйнятливість східнонімецького суспільства до авторитарних і тоталітарних спокус не можна пояснити без відбитку невирішеного минулого НДР. Його тривалий вплив зумовлений відсутністю рефлексії щодо шкоди, завданої комуністичною диктатурою, не лише в економічній сфері, але й у соціально-психологічному стані громадян.
Переоцінка минулого НДР після падіння комуністичного режиму зосередилася насамперед на ролі Міністерства державної безпеки (скорочено «Штазі») та СЄПН, причому членство в державній партії піддавалося меншому осуду, ніж робота на «Штазі». Не в останню чергу так трапилося тому, що СЄПН не була заборонена в об’єднаній Німеччині, але змогла продовжити свою діяльність під новою назвою і незабаром була прийнята як «нормальна» частина демократичного спектру. Однак широкі верстви населення колишньої НДР були позбавлені серйозного аналізу їхньої ролі у функціонуванні тоталітарної системи.
У Східній Німеччині після розпаду НДР люди хотіли якнайшвидше залишити минуле позаду, щоб без жодних турбот брати участь у заможному західнонімецькому суспільстві. У Західній Німеччині, з іншого боку, люди перебували в ілюзії, що Схід швидко гармонізується не лише за економічними показниками, але й за менталітетом із західнонімецьким суспільством. Вони не хотіли переривати цей процес, занадто болісно долаючи наслідки репресивної системи НДР.
Однак тоталітарні суспільства не можуть функціонувати без того, щоб переважна більшість населення ідентифікувала або принаймні частково приймала панівні умови. Той факт, що рівень життя в НДР був значно вищим, ніж в інших державах радянського блоку, сприяв відповідній адаптації. Ті, хто беззаперечно підкорився диктатурі, мали змогу жити там з високим ступенем матеріальної безтурботності та всебічної соціальної захищеності.
Сьогодні навряд чи знайдеться східний німець, який хотів би, щоб НДР повернулася в колишньому вигляді. Але досвід безпечного існування під авторитарним наглядом глибоко закарбувався в пам’яті багатьох колишніх громадян НДР і передається з покоління в покоління. В умовах кризової невизначеності сьогодення з’являється все більш романтизований образ життя в тоталітарній державі, який також знаходить все більше визнання на Заході.
Не дивно, що маятник антидемократичних настроїв сьогодні хитається переважно вправо, якщо врахувати, що НДР, далеко не будучи «антифашистською» державою, значною мірою зберегла ментальні структури націонал-соціалізму. Ідеологія СЄПН перекладала відповідальність за нацистське варварство на «капіталізм», а отже, на «Захід» і знімала з «робітників» усю провину. Справжньої переоцінки катастрофічного минулого Німеччини в НДР так і не відбулося.
Попри «інтернаціоналізм», пропагований офіційною ідеологією, «робітничо-селянська держава» також була значною мірою етнічно однорідним суспільством, відгородженим від зовнішнього світу, в якому іноземці були майже відсутні або як «тимчасові робітники» з соціалістичних країн — невидимі поза сферою виробництва. Таким чином, НДР наблизилася до «народного» ідеалу «суто німецької» держави ближче, ніж хотілося б її лівим апологетам. А ритуали конформізму та колективістського виховання в громадських «передових організаціях» та молодіжних об’єднаннях також до моторошності нагадували ритуали нацистської держави.
Оскільки східнонімецькому суспільству ніколи не доводилося вступати у всебічну конфронтацію з його авторитарною просякнутістю, у східних федеральних землях змогло переважати уявлення про себе як про цілком невинну жертву правителів НДР. Відповідно, вину за розчарування у власних перебільшених очікуваннях від демократії тепер покладають на темну силу — «Захід» та його «еліти», які нібито відчужені від «народу». На другий план відходить розвиток усвідомлення особистої відповідальності та необхідності особистої ініціативи у складному, відкритому суспільстві, що характеризується конфліктами та протиріччями.