Неврологія анексії

Справді, коли гинуть люди: і військові, і мирні мешканці, то який уже тут Крим, де нібито все порівняно тихо. Але нинішній півострів – це не стан спокою тіла з механіки Ньютона. І щоб розуміти, у який бік і під впливом яких сил рухатиметься те «тіло», слід з’ясувати, що з ним відбулося, втім, не претендуючи на вичерпні й однозначні висновки.

У березні 2014-го вся Україна і Європа, затамувавши подих, стежили за тим, що відбувається в Криму й до чого це призведе. Чимало людей не вірило, що автономія так легко відійде до іншої держави. Може, досі ніхто й не сумнівався, що той регіон більш проросійський, аніж решта регіонів України, але мало хто припускав, що він проросійський настільки, щоб стати частиною РФ. Питання «що трапилося?» не дає спокою багатьом. Чи справді більшість кримчан упродовж усього часу незалежності України хотіла, щоби півострів був у складі сусідньої держави? Чи ці настрої були приховані й випливли на поверхню в останні роки? Чи в час Майдану? Чи були підігріті вже в лютому – березні 2014-го? Результати так званого референдуму не є аж такими важливими – усім відомо, як він відбувався, як узагалі відбуваються такі речі за російським сценарієм. Питання в іншому: що, власне, призвело до можливості його проведення?

Що було з Кримом «до»?

Перед тим як відповісти на запитання, котре ніяк не дає спокою, незайве розібратися, що з ним, власне, було до того, як «це сталося».

Заплутана історія володіння Кримом, потоків добровільної, не зовсім добровільної та примусової міграції, майже острівне розміщення, але при цьому «ментальна віддаленість» від моря й торгових морських можливостей зумовили дивовижну картину різноманіття: етнічної, мовної, регіональної, громадянської та інших ідентичностей кримчан. Острівець реліктової радянської людини, яка «нікого не ділить за національністю», на початку 1990-х зустрівся не просто з іншою етнічною парадигмою, притаманною кримським татарам, а з досить сильною мобілізацією своїх інтересів корінного народу, який пережив травму депортації. Для подвійної моралі «інтернаціоналізм і нац­мени» (нацмени – образлива назва для «нєрусскіх») етнічність, яка відрізняється від більшості, краще приховати й/або максимально асимілювати, вона незрозуміла, страхітлива, неприйнятні, може бути чим завгодно, тільки не цінністю різноманіття. Яке вже тут різноманіття, якщо «ми нікого за національністю не ділимо», бо не знаємо, що робити з відмінностями. Російська мова сприймається як належне, незважаючи на те що може бути нерідною для співбесідника. Тому слово «русскіє» або «слов’яни» для простоти вживаємо на позначення всіх, хто не є кримським татарином. Греки, вірмени, німці, караїми, болгари та багато інших існують тут, щоб відтіняти й бути елементом туристичної привабливості, не більше. Пісні, танці, кухня, народні ремесла – це можна, бо то зрозуміло й нестрашно. Що ж до мечеті, то тут мечеті не можна, тут можна тільки собор, бо азан заважає, а дзвони – ні, мечеть хіба що у віддаленому районі. Тому все, що відрізнялося від загальної картини домінування російського, досить довго сприймалося як загроза, як таке, що змушує принаймні змінюватися. Люди не люблять змінюватися. І тут у пригоді стають політичні маніпуляції страхами «кримськотатарського сепаратизму» (як абсурдно це зараз звучить) та «повзучої українізації».

про поголовну підтримку кримчанами приєднання до Росії говорити складно. Можна констатувати хіба що підтримку міфу про золоте місце й час

Звісно, минув час – і деякі страхи зникли. Стало більше спілкування, інтересу та досвіду співіснування. Безперечно, позитивний вплив мали й численні освітні та культурні програми, спрямовані на подолання ксенофобії і розвиток взаєморозуміння між культурними спільнотами. А ось із материковою Україною такої динаміки та спілкування відбувалося недостатньо. Голосували за тих, хто видавався «своїм» на противагу «чужим», незалежно від політичної орієнтації, передвиборчих програмних обіцянок, діяльності та її результатів.

Кримчани дивилися російське телебачення, однак реалій сучасної Росії не знали: ні її політичного та суспільного життя, ні економічного становища простих громадян за межами Моск­ви й Петербурга, ні проблем Кавказу чи трудових мігрантів, ні податкової, пенсійної, медичної, освітньої, правоохоронної та інших систем, до яких дотичне життя звичайної людини. Погодьтеся: одна справа уявляти собі Аляску за книжками Джека Лондона, інша – жити в сучасному Анкориджі або Уналашці. Тобто мріяти про велику країну і статус титульного етносу та жити в Саранську або Читі – це зовсім не одне й те саме. Тут же не думаєш, що опинишся в Саранську. Гадали, що клімат і комфорт будуть як у Криму, а зарплати й можливості – як у Москві. Що ж, принаймні клімат лишився незмінним.

Тож про поголовну підтримку кримчанами приєднання до Росії говорити складно. Можна констатувати хіба що підтримку міфу про золоте місце й час, про ностальгію за чимось нездійсненним, котре, хоч як дивно, базується на тих самих потребах, що й у більшості материкових українців, як-от нормальні зарплати, дієва медична допомога, хороші дороги, ввічливі клерки, безпека на вулицях тощо. Однак уявлення про те, звідки все це береться, дуже різнилося в кримчан і мешканців багатьох інших регіонів України.

Україну не розуміли і не знали. Їздили до Дніпропетровська, Харкова, Києва, Львова й на запитання: «Куди їдеш?» – відповідали: «В Україну», а запитання: «А де ти зараз?» – заганяло в глухий кут. Ми в Криму.

Усі звикли розмовляти російською. Тож другу мову сприймали як експансію, а не як різноманіття і норму. Наші дослідження 2010 року засвідчили, що представники кожної з трьох найбільших мовних груп (російська, українська, кримськотатарська) вбачали загрозу саме для своєї мови, а для двох інших її ніби не було, що не завжди збігалося у відповідях навіть тих самих респондентів із тим, що вони вважали реальним зробити тією чи іншою мовою: знайти банкомат із рідною мовою, отримувати інформацію з медіа та в освіті, медичну допомогу та послуги. Сконструйовані страхи значно більшою мірою впливали на поведінку людей, ніж перегляд об’єктивної реальності, – вони фільтрують сприйняту реальність. Тому заклик про «захист російської мови» за всієї його абсурдності спрацював.

У Криму склалася соціально-психологічна ситуація, коли дискурсу етнічність – національність – нація і пов’язаних із ними маркерів історії та мови або уникали, або він набував стійкого формату однотипних дискусій: українці – етнічний націоналізм, росіяни – постімперські страждання, кримські татари – наслідки депортації й поновлення прав і справедливості. Утім, група експертів російського дискурсу рідко вживу перетиналася з двома іншими. Реш­та більш ніж 120 етнічних груп не були почуті й вписувалися в три основні дискурси через «корінні народи» або через «дружбу народів». Таким чином, склалася ситуація, за якої всі етнокультурні групи почувалися скривдженими (добрий ґрунт для страхів та образ).

Якщо дивитися з Києва, то в останнє десятиліття можна було спостерігати кілька подієвих центрів. Окрім самого Києва це Львів, Донецьк, Крим. Але якщо між Львовом і Донецьком дискусія полягала в тому, хто дозволяє Україні існувати як державі та якою їй бути в майбутньому, то Крим для себе так питання не ставив і навіть не замислювався, чи є українським, бо він, власне, кримський і живе з постійним підлітковим відчуттям «Київ нас не розуміє». Проросійські його мешканці не так масово хотіли в РФ (тоді для них спрацювала б російська «Державна програма зі сприяння добровільному переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, які проживають за кордоном», що почала діяти в 2006 році), як бажали, щоб Україна зберегла Росію в Криму у плані панівного статусу росіян і російської мови. Усе, що робила Україна (або самі кримчани) для розвитку інших двох великих етнокультурних груп і мов, болісно сприймали як порушення того статус-кво, як загрозу його втрати. Очевидно, що в цій системі ідентичностей було доволі зручно маніпулювати сентиментами й страхами частини кримських росіян, при цьому реалізуючи інтереси певних політичних груп. Саме ті політичні групи виловили свою рибку в каламутній воді в листопаді 2013-го – грудні 2014-го, чого не змогли зробити у відносно спокійні попередні роки.

Стан суспільства у листопаді 2013-го – березні 2014-го

Для середньостатистичного крим­чанина, а більшість їх однаково потерпали від будь-якої влади в соціально-економічному плані, але по-різному в плані ідентичності, Майдан був незрозумілим. Передусім тому, що стиль мислення на кшталт «систему не виправиш, не варто й братися – це можуть робити або дурні, або за гроші» став голов­ним мірилом того, що відбувалося, починаючи з 21 листопада. Якщо для багатьох учасників Майдан був місцем формування громадянського суспільства, що зазвичай є неоднорідним, то в Криму у цій динамічній неоднорідності насамперед побачили гасла на зразок «Хто не скаче, той москаль» і потрактували весь Майдан як загрозу тому самому статусу російськомовних і російськокультурних мешканців автономії. Важко виділити з цього вінегрету страхів один, найвпливовіший – страх змін узагалі, страх участі в цих змінах і відповідальності, страх перед необхідністю поставити собі запитання: «Хто я?» – й визначати власне співвідношення етнічної, регіональної, громадянської ідентичностей, страх перед потенційним насиллям або ще якийсь. Крим, який в останні 23 роки понад усе боявся конфліктів, здається, був готовий на що завгодно, аби їх уникнути. Тому розгубленість і тривога – це, мабуть, те, що домінувало серед кримчан у лютому – березні.

Отже, протягом місяця до «референдуму» спостерігаємо таке: актуалізація ймовірності міжетнічного конфлікту, зростання насилля з політичним забарвленням, «зелені чоловічки», в існування й саму можливість появи яких повірити було важко, а також раптове оголошення «референдуму», здійсненність якого так само було складно навіть уявити. Водночас у Києві влада практично відсутня, а те, якою буде наступна, нікому не відомо, а вплинути, як видавалося, неможливо. У таких умовах психіка функціонує просто: емоції домінують, а здатність до критичного мислення катастрофічно падає. Кримчанам у цьому сплеску емоцій пропонують швидко відповісти на запитання так званого референдуму:

1.    Ви за возз’єднання Кри­му з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?
2.    Ви за поновлення чинності Конституції Криму 1992 року і за статус Криму як частини України?

Очевидно, що запитання складені доволі специфічно. Мало хто пам’ятає тонкощі Конституції 1992-го. (Довідка: Конституція АРК, ухвалена 6 травня 1992 року, проголошувала встановлення між нею й Україною відносин на підставі договорів та угод, а також уведення громадянства Криму – такі положення давали правові підстави для виходу автономії зі складу України. Ці положення Основ­ного Закону у вересні 1992-го змінила сама ж Верховна Рада автономії, яка за півроку до того їх і прийняла.) Варіантів – незалежність Криму або збереження чинного статусу АРК з чинною Конституцією – запропоновано не було. А кримчанам дуже хотілося мати швидку, просту й зрозумілу відповідь на зовсім інше запитання: «Як жити далі?». Невдячна справа – вгадувати, який вигляд мав би розподіл голосів, якби ці запитання були, а «зелених чоловічків», навпаки, не було, чи якби вони не влаштовували наприкінці лютого провокацій із можливими міжетнічними сутичками, чи якби голоси справді рахували б, а не писали те, що було накинуто згори. Зважаючи на ці та інші численні «якби», здається вже неважливим, скільки людей справді прийшли та проголосували на так званому референдумі.

То що ж трапилося з більшістю кримчан? Імовірна відповідь – багато з них узагалі вперше замислилися над тим, у якій державі вони хотіли б жити, а ще більше не так замислилися, як емоційно зреагували на ситуацію невизначеності, тривоги, вибравши той варіант дій, який їм маніпулятивно запропонували як позитивний, найкращий вихід із цього становища.