Здається, хтось запопадливо назвав «Меланхолію» зустріччю «Торжества» Томаса Вінтерберга з «Деревом життя» Терренса Маліка? Так, алюзії весільного застілля із соромом промов та чарівливими знімками зоряного неба і планетарного масштабу катаклізмами наявні у Трієра. Проте лише цим і обмежившись, таке порівнянням є злочином, ба навіть глупством. Бо, як ніколи і водночас як завжди, Трієр у «Меланхолії» відкрив для ока «добродіїв перед екраном» усе багатство власної комори скупого рицаря, де поруч лежать тендітні образи, важкі думки, чисті почуття, природні емоції та… невротизм. За винятком сентиментів, хоча Ларс ще не опускався до вияву сліз. Чи ні?
Режисер буває різним, бо (як напевно, хтось вже казав) є безсоромним ляльковиком, а маріонетками – ми всі. Нахабний маніпулянт, цинік і садист, він не одне дерево глядача зрубав, чи «розсікаючи хвилі», чи «танцюючи в темряві». «Антихристом» він вибив дух з малодушних. І «Меланхолія» б’є у те ж болюче місце, викликаючи, як у мазохіста, одночасно і біль, і радість, солодке відчуття кайфу від гри на твоїх емоціях, за що, як Мефістофель, режисер пропонує усю повноту переживань. Ми хвилюємося за наречену-невротика, яка у день весілля боїться невідомо чого, бо мати її – зверхня і гидотна – ніколи не хотіла й не мала шлюбу, і доньці відмовляє в підтримці. Бо для її начальника вона важливіша як рекламіст, а не як невістка, цінніша за його рідного сина, що стає її чоловіком. Бо її батько й не батько їй, здається. Лише сестра любить її і встигає любити дитину і чоловіка, але шалено боїться тієї планети Меланхолія, яка фантастично реально рухається до Землі з неминучим апокаліпсисом…
І всі ці герої – сам Трієр, його маски, його стани, страхи і радості, сила і слабкість. Фільм цим і цікавий, і шокуючий. Ось зараз ти бачиш звичайну героїню (Трієра), що любить свого нареченого, а ось ця героїня (інший Трієр) бешкетує, кохається із колегою під час весілля, залазить до ванни, засинає поруч із племінником. Невротик Трієр, маючи талант цього світу, спроможний через свої фобії відкрити нам вікно до світу іншого. І треба це цінувати.