Коли 31 травня 1991-го Варшавський блок припинив своє існування, світ зітхнув із полегшенням: холодна війна остаточно закінчилася. Доволі симптоматично, що пакт не проіснував довго після розпаду конструкту, який його ініціював, — Радянського Союзу.
Аби зрозуміти причини розпуску цього військового об’єднання, потрібно насамперед подивитися на історію його заснування. Варшавський блок ніколи не мав оригінальних рис чи виразного плану: він був просто симетричною відповіддю на створення Північноатлантичного Альянсу (НАТО). 61 рік тому, навесні 1955-го, людство уже було в стані холодної війни й поділялося на два табори: західний та східний, капіталістичний та комуністичний. Європа в той час оговтувалася від Другої світової, Сполучені Штати закріплювали свою панівну позицію на планетарній арені, а їхній президент Двайт Айзенгавер сумлінно продовжував справу свого попередника Гаррі Трумена, розбудовуючи НАТО (західний військовий блок напередодні відзначив уже шосту річницю свого заснування).
Комуністичний блок за цей час устиг перегородити Європу непробивною залізною завісою і непогано почувався. Чехословаччина, Польща та Східна Німеччина прагнули якогось військового союзу, адже побоювалися мілітаризації ФРН, проте СРСР, гегемон комуністичного табору, на 1954 рік іще не був у цьому зацікавлений, бо уклав білатеральні договори з усіма країнами по свій бік залізної завіси. Натомість у травні 1954-го він надіслав до НАТО пропозицію доєднатись, «аби зберегти мир у Європі». Однак і Сполучені Штати, і Велика Британія виступили проти.
Читайте також: Фінліядизація – образливий термін
Хрущов форсував створення власного блоку. Підготовка до імплементації Варшавського договору відбулась лише за один рік: уже 14 травня 1955-го його було підписано. У преамбулі зазначали, що мета — «підтвердження прагнення до створення системи європейської колективної безпеки, заснованої на участі всіх європейських держав, незалежно від їхніх соціальних і політичних систем». Однак була й заява про те, що «ремілітаризація Західної Німеччини та інтеграція її в Північноатлантичний блок […] нарощує небезпеку нової війни і є загрозою національній безпеці миролюбних держав […]. У цих умовах миролюбні європейські держави повинні вжити необхідних заходів щодо забезпечення їхньої безпеки». Таким чином, задекларувавши на папері прагнення до уніфікації Європи, договір фактично закріпив її поділ на наступні 36 років. Одначе комуністичний блок у цьому процесі вже грав другу скрипку, адже був змушений реагувати на дії Заходу постфактум та в поспіху, що однозначно не зміцнило військової організації.
Договір окрім СРСР підписали ще сім соціалістичних держав: Румунія, Болгарія, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина та Албанія. Важливо, що участь у ньому взяли не всі країни комуністичного блоку: Югославія відмовилась, зберігаючи свій «особливий статус», хоч Хрущов і відвідав Тита навесні 1955-го, аби «відновити дружбу», втрачену після розколу між Титом і Сталіним, ба навіть погодив надання широкомасштабної економічної допомоги. У цьому була друга слабкість Варшавського блоку вже на етапі заснування: Микиті Сергійовичу не вдалося консолідувати навіть усі нечисленні держави по східний бік залізної завіси.
У складі восьми членів пакт проіснував недовго. Уже за шість років, у 1961-му, Албанія фактично припинила будь-яку діяльність у межах організації. Причиною став розкол між СРСР та Китаєм. Мао Цзедунові не подобалися зміни в Країні Рад після смерті Сталіна, він засуджував XX з’їзд КПРС та курс на розвінчання культу особи, що був там прийнятий. Самого Хрущова Мао Цзедун вважав відверто слабким і називав його прагнення до мирного співіснування з капіталістичними країнами «зрадою лєнінських ідеалів». Албанські «товариші» відкрито підтримували Китай у цьому протистоянні ще від 1958-го, а в 1960-му остаточно перейшли до сфери впливу Пекіна, відмовившись брати участь у військовому блоці під проводом СРСР. Формальний вихід Тирани з Варшавського договору відбувся в 1968-му.
За домінування радянської армії, яка забезпечувала 3,7 млн солдатів із загальної чисельності його військ (4,8 млн осіб), Варшавський договір служив Москві лише придатком для здійснення зовнішньої політики, агентом здійснення волі першого секретаря ЦК КПРС. За 36 років існування блоку країни-учасниці, хоч як це дивно, не проводили спільних операцій за його межами, лише всередині. Таких випадків було два: придушення перевороту в Угорщині в 1956-му та введення військ до Чехословаччини навесні 1968-го. Символічно, що саме Празька весна стала однією з передумов розпаду комуністичного табору, який почався через 20 років.
Читайте також: Джеффрі Пайєтт: «Холодної війни 2.0 не буде»
Перебудова та гласність зруйнували підвалини не лише Радянського Союзу, а й Варшавського договору. За два роки, від 1989-го до 1991-го, старі комуністичні уряди були повалені в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Болгарії та Східній Німеччині. Остання взагалі пішла на об’єднання із Західною, таким чином ставши першою колишньою комуністичною країною в складі НАТО. Тобто де-факто блок припинив існувати вже в 1989-му.
Коли зникло домінування Радянського Союзу, яке й було вирішальним фактором у створенні організації, країни комуністичного табору швидко пройшли через соціально-політичні перетворення, а тому потреба у військовому союзі відпала. Крім мілітарних інтересів, пакт ніщо не тримало разом. «Коли позбавити Варшавський договір його військової суті, залишається тільки порожня оболонка», — так влучно описав цей процес Кшиштоф Скубішевський, міністр закордонних справ Польщі, під час прес-конференції із приводу формального розпуску блоку 31 травня 1991-го. На ній були присутні представники всіх країн-членів, окрім Радянського Союзу.
Варшавський блок став монументом усій радянській зовнішній політиці: він був створений поспіхом, на противагу НАТО, щоб показати «кузькіну мать» Заходу, але функціонував виключно в радянських традиціях: міцний вертикальний контроль за показного рівноправ’я. Саме тому пакт не пережив розпаду СРСР — тоді й була зруйнована вісь, на якій трималися
країни-члени.