Рік – замалий термін для проведення реформ у країні, що веде війну, де бюджет був розкрадений кримінальним режимом. О’кей, аргумент переконливий, хоч і не бездоганний. Майдан не чекав гречки й готівки після перемоги революції – такими пріоритетами керувалися якраз наші опоненти. Один із головних суспільних запитів річної давності – на справедливість. Не якусь утопічну абстракцію, а, спрощено кажучи, на покарання злочинця-президента, його найближчого оточення, на чиїх руках кров Небесної сотні, та «правоохоронців», що стали знаряддям розправи над власним народом. На заходи, виконання яких не потребує траншів МВФ, санкцій Радбезу ООН, залучення іноземних фахівців. Нічого, окрім політичної волі й відмови від забави у правові піжмурки.
Запроторена за ґрати Неля Штепа, затримання з викупами й декоративними (хто не пам’ятає легендарної втечі «податкового» ректора Петра Мельника?) браслетами для Олександра Єфремова та Михайла Чечетова, навіть самого Ахметова до прокуратури викликали… як свідка у справі про фінансування тероризму. Наївний обиватель зітхає з полегшенням: ну нарешті, новий генпрокурор узявся до справи, тепер «колишні» дістануть покарання за свої злочини. Медіа-ефект досягнено. Але що спільного має ця прокурорська «суворість» із установленням справедливості?
Із трибуни Майдану лідери тодішньої опозиції не втомлювалися повторювати словосполучення «злочинний антинародний режим». Однак це точне і своєчасне словосполучення не стало їм у пригоді, коли вони здобули владні повноваження. За логікою кожен більш-менш помітний функціонер режиму повинен був пройти «чистилище» на предмет своєї причетності до злодіянь системи, всі структури а-ля Партія регіонів і, понад те, Комуністична партія (тут кривавий шлейф тягнеться не на одне покоління) слід було б заборонити, кримінальне угруповання, яким стало МВС за роки правління Януковича, підлягало деконструкції з дальшим пересіюванням усіх кадрів 300-тисячного війська міліціонерів. Завадила війна? Навпаки, під час ворожої агресії його реальна й потенційна агентура, майбутні «поліцаї» (а в «ЛНР»–«ДНР» чимало колишніх силовиків тепер стали опорою сепаратистських режимів) підлягають знищенню. Бракує воєнного стану? Але ж є Кримінальний кодекс, а в ньому «букети» статей, зокрема ст. 111 – «Державна зрада».
Читайте також: Михайло Мінаков: Громадянське суспільство має контролювати владу, а не підміняти її
Уся Україна спостерігала за тим, як роздувався бізнес «Сім’ї», очікували, що після революції «віджате» майно бодай частково повернеться в держвласність. Мільярдні активи, які зарадили б знекровленій економіці, донині залишають недоторканими. Днями був оприлюднений звіт юристів «Трансперенси Интернешнл-Р», які за підтримки Transparency International проаналізували процес повернення активів Віктора Януковича та його найближчого оточення. Висновки невтішні: «Існують побоювання, що за рік усі активи Януковича і його наближених можуть бути повернені попереднім власникам. Схожа історія зараз відбувається в Єгипті, після того, як єгипетський суд зняв звинувачення в корупції з Госні Мубарака та його сина». Так, мафіозні бізнес-схеми – міцний горішок: треба розібратися з підставними фірмами, офшорними «пустушками», «зіц-прєдсєдатєлямі», але, судячи з усього, ніхто й не намагався розплутати ці хитросплетіння. Коли українська сторона не виявляє належного інтересу до повернення майна «колишніх», то годі чекати ентузіазму від закордонних партнерів.
Ізраїль донині продовжує своє «сафарі» на нацистських злочинців і провідників ісламістського тероризму. «Моссад» дістає своїх ворогів буквально з-під землі й судить за всією суворістю своїх законів. Можна заздрити ізраїльському оборонному бюджетові, технологічності спецслужб цієї країни, але беззаперечним є одне: без мотивації силовиків задовольнити суспільний запит на справедливість жодні дрони й «жучки» не дадуть бажаного результату.
Імітація діяльності в Україні часто супроводжується плетінням словес: нам потрібен власний СМЕРШ, потрібно створити власний аналог ФБР і Антикорупційне бюро. Потрібно. Але якщо діяльність новоспечених структур зведеться до оренди нових офісів, реінкарнації прокурорів, які ще вчора «шили» справи проти активістів Майдану, і тривалого вивчення матеріалів, які недолуго збирали протягом року, то краще просто зараз зупинити це марнування часу й бюджетних коштів.
Читайте також: Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»
СБУ та МВС роками напрацьовували досвід викрадень, вистежувань, збирання компромату і переслідувань політичних опонентів режиму, зараз є нагода скерувати ці вміння в мирне русло. Очевидно, що Янукович, Захарченко, Пшонка чи Азаров ігноруватимуть повістки від українських судів. Годі сумніватися, що Росія не зважатиме на запити Інтерполу та інших структур щодо видачі злочинців Києву. Однак це не знімає завдання покарати перших осіб злочинного режиму. Можливо, у випадку, коли король «Межигір’я» та «прокурор-патрицій» опиняться на лаві підсудних, у якихось особливо принципових правозахисників виникне бажання оголосити їх «в’язнями сумління». Втім, чи не забагато поправок ми робимо на сторонню стурбованість і занепокоєність останнім часом? Чи не служить побоювання «а що скаже Захід» виправданням бездіяльності влади на фронті, в боротьбі із п’ятою колоною та організаторами розстрілів на Майдані Незалежності?
Шоу з «оксамитовим» покаранням ми бачили за Ющенка: історії «політв’язня» Бориса Колеснікова та «інваліда» Миколи Рудьковського продемонстрували, що брязкання тюремними ключами створюють короткотерміновий PR-ефект, але не задовольняють суспільного запиту на встановлення справедливості. До речі, за часів Януковича влада теж демонструвала свою боротьбу з корупцією: за ґрати потрапляли навіть заступники міністрів і керівники деяких департаментів, але насправді цей «вогонь по штабах» був добре скоригований і жертви добирали з випадкових чужаків за принципом «кого не шкода». Здається, той самий принцип використовує і нинішня Генпрокуратура, коли прагне здійснити правосуддя над «найзручнішими» функціонерами режиму Януковича, тоді як «Сім’я» та її капітали залишаються недосяжними для слідчих.
Коли сьогодні можновладці говорять про побудову правової держави й навіть роблять якісь кроки у цьому напрямку, вони, схоже, забувають про те, що злочинними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність.