Перебування політика біля керма 10 років (без кількох місяців) у європейській демократичній країні з вільною пресою і конкурентними виборами не вельми частий випадок. Урго Калева Кекконен, Гельмут Коль, може, ще хтось… Хай там як, але демократів, які стільки часу утримувались на вершині влади, одиниці.
Міхеїл Саакашвілі – один із них. Він став президентом після осінньої Революції троянд у 2003-му й відбув дві повні п’ятирічки на посаді в державі, де кожен таксист вважає себе як мінімум Талейраном. Самого цього було б достатньо, щоб зрозуміти великий інтерес до фіналу президентського реченця випускника факультету міжнародних відносин Київського університету.
Нині не бракує публікацій із приводу того, як і чому добігла кінця доба Саакашвілі. Залежно від ставлення до політика можна передбачити й наголоси коментарів. Дехто каже, що сторінку з його ім’ям перегорнуто назавжди. Інші демонструють упевненість, що 45-річного чоловіка рано списувати з великої політики. Здається, саме вони й мають рацію.
Останні дні Саакашвілі
Приблизно за тиждень до кінця контракту з народом очільник грузинської держави запросив журналістів у своє помешкання, до невеликого будинку в приміському районі, де жив останні кілька років. Вони побачили як президентське подружжя збирає речі, дитячі іграшки й навіть консервацію у трилітрових слоїках, щоб перевезти за старою-новою адресою на вулиці Барнова. Власне, туди, де Міхеїл і Сандра жили до 2003 року.
Екс-президент країни, що міститься в Азії, демонструє суто європейську лінію поведінки. Смиренно виносить картонні коробки з одягом і книжками, клітку з кроликом і обіцяє жити в бабусиній квартирі у престижному «професорсько-інтелігентському» районі Ваке. Його сусідами будуть ті, хто завзято голосував проти нього та його партії на виборах. Тепер у «молодого пенсіонера» буде час осягнути цей феномен.
На доважок до цього: іще одну земельну ділянку, де мав намір спорудити дім уже після відставки, Саакашвілі вирішив продати, а гроші пожертвувати на будівництво «президентської бібліотеки».
Два місяці тому я мав можливість запитати в лідера країни, чим він займатиметься, коли покине президентський палац. Міхо відповів, що залишиться в політиці, оскільки має багато активних прихильників та невикористаний потенціал, і загалом випромінював оптимізм. Навіть додав, що не проти повернутись в уряд, але не щоб сидіти у кабінеті, а щоб продовжити радикальні реформи. Один із його найближчих соратників Ґіґа Бокеріа, який теж допрацьовує останні дні (на посаді секретаря Ради нацбезпеки Грузії), не сумнівається, що Саакашвілі залишиться в політиці. Бо його партія «Єдиний національний рух» змогла вижити рік в умовах шалених репресій і врешті набрала вдвічі більше голосів, ніж зовсім нещодавно обіцяли соціологи.
Провал політичного співіснування
Цьогорічні президентські вибори в Грузії суттєво відрізнялись від усіх попередніх. По-перше, зміни до Конституції перетворили країну на парламентську республіку, де ключовим гравцем є законодавчий орган, який призначає прем’єра. Президент уже не впливає на персональні розстановки у виконавчій владі й не може розпустити парламент. Колишній міністр із координації реформ Каха Бендукідзе порівнює за обсягом повноважень грузинського очільника із президентом ФРН. По-друге, суспільство розглядало перегони 27 жовтня як продовження й фінальний акорд у справі передачі всієї влади від Саакашвілі та його партії в руки коаліції «Грузинська мрія».
Навряд чи звичайний українець знає слово «коабітація», із французької – «співжиття». Ще краще його сенс передає радянський новояз – «сожительство». У грузинський політичний словник воно ввійшло міцно відразу після минулорічних парламентських виборів, коли виявилося, що партія російсько-французького мільярдера Іванішвілі отримала від електорату мандат на владу, але водночас доволі сильною постаттю – і де-юре, і де-факто – залишався президент.
Саакашвілі мав, згідно з Конституцією, повноваження призначити своїх міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ. Однак це означало б війну в стінах уряду, тож він поступився: дав опонентам змогу заповнити всі посади своїми людьми. Сподіваючись водночас на повагу до прав опозиційної меншості й власних – лідера Єдиного національного руху.
Іванішвілі, хоч за паспортом і француз, не став бавитися в тонку європейську політику, як Міттеран і Ширак. До слідчих ізоляторів було кинуто багатьох чиновників із команди Саакашвілі, зокрема генерального секретаря президентської партії Вано Мерабішвілі. Творця «поліцейського дива» визнали винним у кількох сміховинних епізодах. Коли його адвокати відбивають атаку прокурорів і справа розвалюється, йому висувають нове звинувачення тощо. Класика жанру: «был бы человек, а статья найдётся».
Спроба запровадити у грузинській політиці практику співіснування кількох антагоністичних сил, отже, провалилась. Виборці Саакашвілі дорікали йому, що він «здався», допустив до влади «бандитів» і «російських агентів». Електорат Іванішвілі теж був у гніві. Для них Міхо – «тиран», «злочинець», і про жодне погодження з ним політики йтися не може.
Таким чином, на виборчу пряму чільні партії вийшли з геть різною мотивацією. Бідзіністи – з тим, щоб ліквідувати оцей дуалізм і віддати всю повноту влади прем’єрові Іванішвілі. Мішисти – щоб довести, що вони існують, попри репресії, і залишаються головною опозиційною партією країни. Обидва завдання 27 жовтня було виконано.
Кінець виборчої кампанії
Передвиборний Тбілісі мало подібний, приміром, до Києва, де післязавтра відбудуться чергові президентські перегони. Агітаторів від партій немає, як і наметів, котрі давно стали звичним елементом українського політичного ландшафту. Газет і листівок із програмами претендентів тут не друкують і відповідно в поштові скриньки не кидають. По квартирах команди в межах кампанії «від дверей до дверей» практично не ходять.
А що залишається натомість – плакати з портретами на вулицях (їх клеять довгими «вервицями») й телевізійна реклама. Тут усе залежить від зібраних коштів. У цьогорічній кампанії найкраще це вдалося представникові правлячої партії «Грузинська мрія» Ґіорґі Марґвелашвілі та лідерці партії «Демократичний рух – Єдина Грузія» Ніно Бурджанадзе.
Блогер під ніком «Констардій» підрахував: щоб здобути 1% голосів, Давіт Бакрадзе, кандидат від партії Саакашвілі, витратив 7506 ларі (приблизно $4,5 тис.). Політсила Іванішвілі за те саме мусила викласти майже вдесятеро більше – понад 69 300 ларі ($41,5 тис.). Агітація та пропаганда Бурджанадзе були ще дорожчими: кожен відсоток для екс-спікера обійшовся у 98 866 ларі ($59 тис.).
Центральна виборча комісія Грузії зареєструвала 23 кандидатів. Їх можна розділити на дві групи: ті, хто прагнув перемоги, й ті, ким рухав олімпійський принцип (головне не перемога, а участь). Двоє з політиків під час кампанії закликали голосувати не за них, а за інших.
Найвідоміший в Україні кандидат – екс-спікер парламенту, колишній член опозиційної команди часів Революції троянд у 2003-му Ніно Бурджанадзе. Роль не першої скрипки грузинської політики її не вдовольнила, та й економічні інтереси її чоловіка (колишнього заступника генпрокурора й керівника прикордонної служби) були не враховані Саакашвілі. Вона вирішила зіграти ва-банк і першою після війни 2008 року поїхала в гості до Владіміра Путіна, відтак іще кілька разів зустрічалася з російським президентом-прем’єром-знову-президентом. Її вважають найголовнішим провайдером політики РФ у Грузії. Такий собі місцевий Медведчук, але більш харизматичний і, як виявилося, здатний на ризик участі в публічній політиці.
Довгі роки Ніно була на маргінесі, в місцевих і парламентських перегонах участі не брала. Чимало політологів називали її «збитим льотчиком» і… помилились. Настав час Бурджанадзе. Частина грузинського суспільства поступово розчаровується в учорашніх кумирах із «Грузинської мрії», однак за жодних обставин не підтримає висуванця партії Саакашвілі. Якщо згрубша окреслити її електорат – це «совки».
Вибір цих громадян суто емоційний, побудований на пострадянській і особливо постросійській ностальгії. Вони наївно думають, ніби за Великим Кавказьким хребтом їх досі люблять і чекають, що північний сусід готовий пустити на свої ринки продукцію грузинських аграріїв, що міграційна служба й поліція вбачатимуть у них людей, а не дійних корів і що добрий Путін готовий допомогти у відновленні територіальної цілісності Сакартвело. І що всі проблеми через «дурного Мішико».
Величезні кошти, які нізвідки перед самим стартом кампанії з’явились у Бурджанадзе, дали їй змогу вийти на почесне третє місце, спершу в соціологічних рейтингах, а потім і у виборчих бюлетенях. Її портрети всюди – в метро, на жовтих автобусах української компанії «Богдан», які є популярним транспортним засобом у Тбілісі, на білбордах і у вітринах магазинів.
Давіт Бакрадзе – дещо вимушений кандидат від колишньої «партії влади». Після того як до в’язниці запроторили Вано Мерабішвілі, в Саакашвілі не виявилося харизматичного і привабливого висуванця. Тоді було проведено праймериз, на яких і переміг колишній спікер парламенту Бакрадзе. У нього непоганий послужний список: очолював комітет з європейської інтеграції, потім міністерства з урегулювання конфліктів (займається реінтеграцією окупованих росіянами територій) і закордонних справ. Весь негатив восьмирічного урядування «націоналів» ліг на нього.
Марґвелашвілі – кандидат від політсили Іванішвілі, і саме це дало маловідомому вчорашньому викладачеві філософії перепустку на президентський пост. Міністр освіти, а згодом віце-прем’єр в уряді Іванішвілі, на відміну від своїх попередників, не мав чогось особливого в особистому доробку, щоб показати виборцям. У нього ані злетів, ані падінь. Сіра мишка, яка доволі випадково опинилася у невластивій для себе ролі. Але так вирішив Бідзіна, і цього досить.
Це при тому, що поряд з Іванішвілі був набагато сильніший кандидат – 40-річний харизматичний, англомовний, європейськи та північноатлантично орієнтований міністр оборони Іраклі Аласаніа. Він один із небагатьох людей із принципами у «Грузинській мрії», лідер партії «Наша Грузія – Вільні демократи», самостійний, із чудовими контактами у Вашингтоні та Брюсселі, на відміну від свого патрона, який за рік прем’єрства так і залишився темною конячкою для Заходу. Саме тому Аласаніа не дістав благословення від Іванішвілі, натомість Марґвелашвілі – легко.
Грузини голосують ногами 46,6%. Такої низької явки в Сакартвело ще не було. Половина виборців проголосували «проти всіх», не бюлетенями, а ногами. Лише в двох регіонах – Гурії та Рача-Лечхумі (тут «рекордні» 58,9%) – стеля половини електорату була подолана. Водночас в області Квемо-Картлі правом голосу скористалися менш ніж 38%. Хай там як, але за такої ситуації переможець відразу стає президентом меншості.
У Тбілісі на дільницях ажіотажу не було. Пройшов повз десяток виборчих комісій: усюди та сама картина. Троє-п’ятеро виборців, вдвічі більше спостерігачів та представників кандидатів. Усім, хто заходить, працівник виборчкому світить спеціальним ліхтариком на великий палець руки. Після волевиявлення туди наносять якийсь невидимий розчин. Таким чином, двічі проголосувати навіть із різними документами не вийде.
Як і можна було очікувати, найактивніше (64,7%) голосували мешканці району Сачхере. Це батьківщина прем’єра Іванішвілі. Батона Бідзіна – загалом людина добра, багато років оплачував за своїх земляків комуналку, освіту у вишах для їхніх дітей, дарував телевізійні антени, міндобрива, забезпечував одягом. Тобто був не на словах, а на ділі «батьком рідним». Як, приміром, й інший добродій – Леонід Черновецький. Їх, до речі, об’єднує те, що вони, маючи чималі капітали, не створювали робочих місць, віддаючи перевагу адресній роздачі благ нужденним.
Виростити «іждівєнца» дуже просто. Іванішвілі це теж вдалося. Понад 94% його земляків проголосували за продовження роздачі халяви. Ще один (анти)рекорд цих виборів.
Переможця не судять. Переможеного – цілком можливо Екзит-поли, оприлюднені на телебаченні за кілька хвилин після закриття дільниць, загалом правильно вказали й розташування кандидатів у підсумковому бюлетені, й велетенський відрив між першим і другим місцем. Майже 40%.
Ґіорґі Марґвелашвілі, який через місяць стане четвертим президентом Сакартвело, набрав 62% голосів. Давіт Бакрадзе – 21,7%. Ніно Бурджанадзе – 10,16%. Остання, хоч і не визнала даних соціологів і заявила про нечесність підрахунку голосів, може почуватися трошечки щасливою. За грузинським законодавством, партія, чий представник набирає понад 10%, отримає з бюджету 1 млн ларі на свою політичну діяльність. Отже, проросійська політика в Грузії матиме голос і після виборів.
Лейборист Шалва Нателашвілі, такий собі місцевий аналог КПУ + Вітренко, заручився підтримкою 2,88% грузинів. Колишній тележурналіст, християнський демократ Ґіорґі Тарґамадзе набрав трохи більше ніж відсоток, хоча не так давно мав свою фракцію в парламенті. Решта 18 кандидатів повертаються із президентської кампанії на щиті. Ніби саме про них писав великий Шота Руставелі: «Краще смерть, але у славі, ніж безславних днів ганьба».
Вино з горла і прапори у вікнах автомобілів – це були символи перемоги кандидата від «Грузинської мрії». Коабітація відійшла в минуле. Бідзіна Іванішвілі сконцентрував усю владу в своїх руках. Тепер йому не буде на кого списувати проблеми і прорахунки. Неофіт Марґвелашвілі, ясна річ, був щасливим, але знав своє місце, тож під час брифінгу в штабі коаліції вимушено чекав, поки виговориться прем’єр. Про самостійну гру в політиці та амбіції не йдеться. Після епохи публічної політики настає ера візантійщини. Тим більше що олігарх уже за кілька тижнів обіцяє скласти із себе повноваження глави уряду, щоб… контролювати владу із третього сектору. Таке враження, що його політтехнологи дістали завдання максимально послабити Грузію. Старання в досягненні цієї мети, на жаль, видно неозброєним оком.
Знайомий іноземний спостерігач сказав, що для нього шоком стали слова Іванішвілі, який висловив жаль, бо громадяни дали понад 20% голосів Давітові Бакрадзе. «Це неправильно, вони теж громадяни», – європеєць, певно, забув, де перебуває.
Натомість Бакрадзе, як і рік тому Саакашвілі, не став чекати на оприлюднення офіційних результатів виборів і привітав свого опонента з перемогою, запропонувавши разом працювати для Грузії. І цей цивілізований жест «націонала» залишився непобаченим. Як кажуть, рука зависла в повітрі.
За кілька годин сказав своє слово і президент Міхеїл Саакашвілі: «Я глибоко переконаний, що Грузія іде до Європи, виборець твердо підтримує цей курс… Усі, кому не подобаються результати виборів, не повинні опускати руки, всякий відступ назад є тимчасовим. У Грузії дуже гарне майбутнє». Гідні слова, але питання: чи готова партія переможців зупинити маховик репресій, який загрожує зачепити й нинішнього главу держави? Тривожні дзвіночки вже є. Поновлено слідство щодо смерті у 2005 році тодішнього прем’єр-міністра, одного з чільних діячів Революції троянд Зураба Жваніа. Преса пише, що саме в цій справі й спробують зробити Саакашвілі «винним». Чекати залишається недовго.