Наприкінці 20-х років ХХ століття в совєтській системі відбулися кардинальні зміни. Після появи в газеті «Правда» статті Сталіна «Рік великого перелому» (1929) почалася насильницька колективізація й індустріалізація, котрі перетворили людину на ресурс і знаменували початки репресій і тоталітаризму. Зміни сталися й у марксистській теорії. Тоді саме точилися суперечки поміж так званими «механістами», що наполягали на значенні природничих наук, і «діалектиками» — групою прихильників Абрама Деборіна (Йофе), якому йшлося про вивчення геґельянства заради посилення партійної ідеології. Та Сталін іменує підхід останнього «меншовикуючим ідеалізмом», уважаючи його теорію відірваною від практики. Водночас у тогочасній Україні за одного з лідерів марксизму було визнано Володимира Юринця. Його теоретичні побудови позбавлялись економізму (доконечного значення базису), бо дослідник убачав у надбудові силу культури, що стає для людини визначальною характеристикою самостановлення. Світогляд Юринця формувався не без упливу західноєвропейської традиції. Деякою мірою вона дотикалася до неканонічного марксизму, власне, до критичної теорії, де не останню роль якраз і зіграло ніцшеанство.
Юринець народився в Олеську (Галичина) в 1890 році у селянській родині. По закінченні класичної гімназії вступив у Львівський університет на природничо-математичне відділення філософського факультету. Слухав курси філософії Казимежа Твардовського й історії Михайла Грушевського. Долучився до роботи студентського товариства. Та взявши участь у рухові за український статус закладу, дістає покарання — два тижні тюрми, а тому залишає студії (1908/10). Продовжує навчатись у Відні (1910/13), Берліні та Парижі, з нахилом у математику та філософію й опановує десять іноземних мов. А потому приєднується до Польської соціал-демократичної партії. Здобуває докторський ступінь. Принагідно друкує критичні статті та філософські поезії. В часи Першої світової потрапляє у полон: працює неподалік Астрахані кочегаром, сторожем, у рибному промислі, прикажчиком і репетитором; а зазнавши більшовицької агітації — у Червоній армії редактором і політробітником. У 1920 році — вступає до компартії та служить в освітньому комітеті Галичини. З 1920 до 1925 року триває московський етап Юринцевої кар’єри: закінчивши Інститут Червоної Професури (ІЧП), він викладає в університетах міста та співпрацює з органами державної безпеки, що прискорює його наукове просування. З 1925 до 1935 року живе в Харкові. Читає лекції в Українському інституті марксизму-лєнінізму, на курсах для партпрацівників. З 1927 року головує в товаристві «Войовничий матеріаліст-діалектик». У 1929 році стає академіком ВУАН. У 1932/3 роках очолює кафедру діамату в ІЧП. А зрештою, здобуває визнання, публікується закордоном і виступає на конференціях у Німеччині та Норвегії. На початку 1930-х прокотилася масована хвиля звинувачень Юринця, що спричинилася до його виключення з партії, звільнення з посади після психологічного тиску та закидів у західництві, націоналізмі та плагіаті, відтак і до примусу стати сексотом у НКВД. А врешті, після депресії і спроби заховатися в алкоголі, «щоб не думати», — до арешту та розстрілу яко німецького шпигуна та ворога народу (1937). Філософа досі так і не реабілітовано.
Про впливи ніцшеанства на світогляд Юринця можна скласти враження вже з його ранньої поетичної творчості, зокрема, зі збірки «Чергою хвиль» (1911), у передмові якої чутно заклики із «затисненими зубами вступати в Життя»:
часом зачали доходити до мене цілком інакші згуки… снувалися імена Бодлєрів, Верлєнів, Стріндбергів… Біль… й горде, закрите занавісами майбутньої сили, спалювання себе Ляфорґа, крик Ніцше й метушня Шляфа, стали звенами одного могутнього ланцюга…
Далі читаємо перетворену Ніцшеву фразу про любов до ворога та небезпеки:
Люблю ворога, що кладе гарячу руку Небезпек в мою дрижачу долоню…
Мало не всі строфи його віршів оповиваються багатьма ніцшеанськими переливами, скажімо, коли йдеться про сильну волю в пустелі:
Мій світ — то світ глухої Ночі…
В горі лише німі зірниці,
в долі пустеля; а у грудях
незломна воля, твердша криці…
Чи коли читаємо про силу духу, боротьбу та сутінки богів:
Найкращий мент мойого Духа:
сумерк богів.., чарівна хвиля,
коли усі свої зусилля
на шлях поверну борні, руху…
Зрештою, концептами Ніцше просто всіяно це поетичне поле: діонісійне шаленство, трагічне буття, зневага до дрібної маси тощо:
Серед втіх безграничних лячна нависне криза,
у довгий стон протягнесь радість Діоніза!…
…
Дивно йде на тім світі, дивно як років чергою
спокій криє трагізм, криє трагізм
[неспокій.
…
Ой не мішайте мене з юрбою
мізерних духів епігонів,
палких мистецтва гегемонів,
що «чесно» вміють жить з собою!..
Отже, попервах юний Юринець іще доволі вільно висловлює свої пристрасті до ніцшеанства. І лише втрапивши в імперську москвоцентричну систему, робиться лояльним до совєтської влади, переймає її риторику, що засуджувала ревізіонізм, антисовʼєтизм, а ще — модернізм, хвильовізм, націоналізм і визвольні змагання. Щоправда, він обстоював українізацію та націонал-комунізм, а чи відмінності від Росії й укорінення нашої культури в європейському контексті. Та маскування «з дулею в кишені» могло коштувати життя. Тому перегодом Юринцю таки довелося визнати, що буржуазна філософія залишила на його світогляді відбиток і назвати це своєю помилкою.
Дослідники біографії та спадщини філософа — Георгій Вдовиченко, Микола Роженко, Ярина Юринець — увиразнили головні етапи його інтелектуального становлення. Властиво, в умовах запровадження сталінської версії марксизму-лєнінізму та за наявності партійної цензури, що на кожному кроці вишукувала ворожу буржуазну ідеологію, невпинно зачищаючи свої лави, сфера зацікавлень Юринця, крім ідей і ґенези матеріалізму та марксизму, сягала теорії й історії західної філософської чи соціокультурної думки від античності до сучасності з увагою на здобутки німецької традиції, приміром, ідеалізму, лівогеґельянства чи феноменології. Торкалася вона також і кризових явищ (як-от ірраціоналізм і філософія життя), доповнювалася природничо-науковими теоріями, психологією (фройдизм), естетикою чи суспільно-політичними течіями, розвідками з української культури (громадівці, неонародники, модерністи й авангардисти, діаспора тощо). Все це дало йому змогу створити критико-полемічне культурфілософське вчення з українським елементом, основу якого складає марксистська діалектика, пронизана синтезом «інтелектуального германоцентризму» й орієнтацією на цінності.
Варто зазначити, що читання творів Юринця передбачає процедуру, застосовану Луї Альтюсером до спадку Маркса — симптоматичне прочитання. Йдеться про вичитування написаного межи рядків. Отже, необхідно вилущувати з пропагандистської риторики шлейф ідей, які завуальовано доносить автор у своєму творі. До речі, все це помічали й совєтські критики, закидаючи згодом Юринцеві буржуазні прояви мислення.
А що стосовно Ніцше? Так, у статті «Фройдизм і марксизм» (1924), яка спричинила резонанс, явно проглядають елементи ніцшеанства, що вплинули на засновника психоаналізу вкупі з іншими теоріями:
В цім танку подають один одному руки і людиноненависник Шопенгавер, що свій буржуазний сплін драпував в убрання філософії Упанішад, і офіцер Гартман, що кінцем шаблі креслив на хвилях несвідомого обриси пруської логіки, і Ніцше, і Берґсон. Дійсно вавилонське вежотворення!
Відстежуючи впливи Ніцше на Фройда, український філософ указує на те, як психоаналітик оприявнює в людині постійні примусові повернення (Wiederholungszwang), коли організм і особа силкуються повторювати попередні простіші (первісні) стани.
Схожість настирливої тяги до повторення з ідеєю Ніцше про поворот рівного (Wiederkehr des Gleichen) впадає в око. Схоже теж і суб’єктивне ставлення до цього повороту. У Фройда воно виступає як пожадлива тяга до повторення, у Ніцше як горде amor fati.
Врешті-решт, автор узагальнює, створюючи висновок у стилі представників Франкфуртської школи, які скрушно позначали невтішні наслідки капіталізму:
Думки Фройда віддають розпучливим галасом Ніцше про декаданс. Думки Фройда, не тільки — транспозиція на інший лад ідей Ніцше про «охристиянення» Европи. Нема вже Цезарів Борджіа — представників чистого «я». Воно приготувало собі отруту, яка призведе його до смерти. І у Фройда, і у Ніцше психічне віддає затхлою, гнилою атмосферою, повітрям лазарету.
А за фрази, що їх Юринець озвучив у статті, цитуючи Фройда, йому доведеться поплатитися: «російський пролетаріят сублімує тепер, по жовтневій революції, свої садистські потяги» чи «гасло: “пролетарі всіх країн, єднайтеся!” є не що інше, як клясовий вираз гомосексуалізму!».
У творах Юринця неодноразово зринають і характеристики ніцшеанців-українців, як-от О. Кобилянської, В. Винниченка й інших модерністів. А щонайбільше критикує він українське ніцшеанство в радикальному його вияві. Про це свідчила стаття «Новий ідеологічний маніфест українського фашизму» (1926), де Дмитра Донцова визнано за наслідувача та невдатного тлумача Ніцше. На підтвердження цього, наведімо довгий пасаж, у якому не зникає прихильне ставлення до німецького філософа:
Наш час є часом присмерку божків, — гукає він, парафразуючи Ніцше… Є нації-пани й нації-раби. Перші користуються ніцшеанською мораллю й з наївною жорстокістю (фраза Ніцше) топчуть в болоті історичних гельотів… Ми вже казали, що підставним моментом чинного націоналізму є воля. Тепер її конкретизує Донцов точніше як волю влади. Цій ідеї волі до влади присвячує автор багато сторінок, дуже старанно аналізує різні форми її прояву…, сюди належить і Ніцше. Ідеолог войовничої захватницької буржуазії, її лірик і одухотворений апологет міг дати найбільше матеріялу для міркувань Донцова. Тільки одного не треба забувати: Ніцше сам — натура не така одноцільна, прямолінійна, догматична, як це хотів би бачити Донцов. Вістун нового Заратустри й «надчоловіка», уособлення сучасного капіталістичного підприємця дуже часто потрапляв на шляху свого розвитку на манівці відчаю, симпатій до декадентства, як, наприклад, французького, і дуже часто суворі контури героїчного епізму міняв на вабливі плеса імпресіонізму, знемоги. За принципом трагічного песимізму… він часто метався в протилежний бік, в бік якоїсь спокійної радости, особливо яскраво висловленої в його відомих стихах: “O Mensch, gib Acht, was spricht die tiefe Mitternacht!” (Людино, слухай, про що говорить глибока північ). Це хитання Ніцше зрозуміле як відбиток хитання кон’юнктури самої буржуазії… Донцов іде далі в своїм цинізмі: певно пригадуючи собі відому фразу Ніцше про «блідого вбивцю», він звеличує «радість вбивства» (The joy of killing) Джека Лондона. Перед ним стелиться брудна трясовина достоєвщини.
Принагідно запобігаючи всякому можливому звинуваченню, схвальні характеристики Ніцше тепер Юринець урівноважує кондовою наліпкою «буржуазний», адже саме нею совєтські критики звично позначали реакціонерів. І власне, за такого реакціонера йому довелося видавати Хвильового, котрий пише памфлет «Україна чи Малоросія?», щойно у 1926 році КП(б)У заохотила його цькування, до якого долучився й Юринець. Але пізніше йому вдалося зблизитися з українськими літераторами. Хвильовий навіть запропонує йому написати до альманаху «Літературний ярмарок», у якому Юринець фігурує яко Невідомий. З огляду на його подальшу долю та забуття, це прізвисько виявилось актуальним.
Усе це буде згодом. А нині, мімікруючи під обвинувача, в статті «З нагоди нашої літературної дискусії» (1926), Юринець удає, нібито не приймає гасла «Дайош Європу!», проте не втрачає нагоди вкотре згадати про ніцшеанство, мало не прирівнюючи його до пролетарської боротьби:
Ні, ця психологічна Европа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну конструкцію будуть у нас проводити нові суспільні шари; вони-то в своїй щоденній праці будували ці фундаменти, на які спиралася европейська конструктивність. Їхня непереривна праця давала впевненість вищим класам, художникам, літераторам, що Европа — це діло велике, що світ — це твір здобувчої героїчної волі. Фізичні зусилля мільйонів відбивались у них ідеологічно, як мрія про ніцшеанський аристократизм.
Ще згодом, у статті «М. Хвильовий як прозаїк» (1927), аналізуючи новелу «Я (Романтика)», він уже прямо порівнює її автора з Ніцше, не забуваючи додавати ритуальні засудження:
Оповідання «Я» є величезна психічна помилка, не казати вже про його велику суспільну шкідливість; воно все побудоване на протиріччю між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях і нечуваним внутрішнім розладдям і хаотичністю. Така диспропорція в життю неможлива; можлива вона тільки в перспективі романтичного культу своєї психіки, як чогось самовистарчального, закохання в собі, що веде до байдужности до всього зовнішнього, до того невинного цинізму, про який говорить Ніцше. І дійсно багато місць «Я» нагадує мотив «блідого убивці» німецького автора — декадента.
Тимчасом у статті «Значіння Плеханова для марксівської соціології мистецтва» (1927) знову натрапляємо на згадку про Ніцше, постать якого поставлено у контекст ХХ століття. Попри нібито критицизм Юринець удавсь і до позитивних атестацій, а головне до визнання Ніцше «ідеологічною загадкою для критики». Тож і не дивно, що довкола цього «кучерявого таланту» й «амулету буржуазної думки» сплетено чимало «тонких міркувань»:
І теорія діонізійського начала, й трагічного характеру грецької думки, критика інтелектуалізму Сократа й декадансу Платона, при одночасному вивищенню досократівської філософії і апофеоз ясної рішучости класичного стилю, й amor fati, й генеза християнства, й відтінювання аморального, злочинного італійського ренесансу на тлі сентиментально-нечистоплотної німецької реформації, — всі ці ряди думок тяжіли до одного центру: виправдати кровопивство імперіялістичної blonde Bestie. Ніцше виступає теж проти буржуазії…, ідеал деспота, втілюється в нього в злочинну постать Чезаре Борджіа, в ренесансові натури, з їхнім невинним цинізмом і холодною логікою вбивства…
Ніцшеві суперечливі думки вхопили пізніші німецькі мислителі-ніцшеанці:
Основні його концепції снуються червоною ниткою крізь твори найвизначних представників сучасної буржуазної ідеології, таких як, наприклад, Шелер, Шпенґлер і інш. І цікава діялектика історії: автор, що, з одного боку, був синонімом безбоязної сили й чистого сумління в насильстві, виявом стихійного імпульсу гніту, викликав і протилежні духові течії, занепадницький настрій, якусь малярійну ностальгію розʼїдаючої, усипляючої культурної рафінованости, те, що ми зʼясовуємо загальним терміном декадентства.
Серед послідовників ніцшеанства зосібна названо Макса Шелера. Згаданому мислителеві Юринець присвячує статтю «Із сучасної буржуазної соціології» (1928). Прикриваючись критикою тез «елітарності» й «індивідуалізму», котрі випало піднести речникові волі до могутності, він викладає погляди вже «католицького Ніцше» (Шелера), демонструючи, що ніцшеанство має потужне продовження:
Активність «духа» втілюється в «елітах», окремих виняткових людях, які є піонери історії; тільки згодом їхні ідеї шляхом імітації поширюються в усьому суспільстві. Теорію «еліт» узяв Шелер у модного тепер італійсько-швайцарського соціолога Вільфредо Парето; зрештою вона є новий переспів старої «суб’єктивної соціології», яку висміяли ще Маркс і Енґельс у «Святому сімействі». Теорія поширення певних соціяльних явищ через імітацію запозичена у Тарда. Все це характеризує різкий поворот сучасної буржуазної думки до індивідуалізму.
Як уже зазначалося, на зламі 1920/30-х у совєтському марксизмі посилилася тенденція до політизації та практичного скерування філософії. Тож у статті «Фальшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі» (1929) Юринець позірно намагається спростовувати впливові західні течії, що переповнювалися запалами неґації. Відбувалася спроба показати, що правдиву геґельянську діалектику розвиває винятково марксизм, а решта філософувань оголошувались «ідеалістичним епігонством». Усе це стосувалося не лише феноменології Едмунда Гусерля, а й «філософії життя», зокрема, Вільгельма Дильтая чи Ґеорґа Зимеля. На зв’язку останнього з Ніцше Юринець наголосив окремо:
Зимель — теж «філософ життя» і в своїх перших роботах виходить він із популярного тоді біологізму, в якім з одного боку починаються впливи Ніцше, з другого боку — інструменталізму Джеймса.
Щодо Ніцше дослідник обрав уже випробувану стратегію не повної критики, а окреслення здобутків і втрат. Отже, він уважає, що Ніцше спростовує метафізику, котра «є тільки поема понять (Begriffsdichtung), гарна фікція». Проте додає, що зближення філософії та літератури значно послаблює першу:
Певна літературщина, лірична напруженість є завжди доказом безсилля філософії, об’єктивної неспроможности опанувати певні ділянки дійсности, симптомом теоретичного злого сумління, як ми це бачили в заратустровім патосі Ніцше.
Доволі дивно читати ці рядки. Тому що у творі, що вийшов тільки рік тому — «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (1928), Юринець дає, на свій страх і ризик, абсолютно інші оцінки письменству, звісно, перестраховуючись у випадку з Ніцше:
Хоч як би ми ставилися до концепції грецької культури, що її дав Ніцше (і що з її соціологічними висновками ми, очевидячки, ніяк не можемо погодитись), проте треба визнати, що грецька славнозвісна наївність мала дуже довгу й дуже болючу «передісторію»…
А потім іще додає високу оцінку музики в її поєднанні з літературою:
Музика відіграє тут у Тичини ролю музики в Ніцше і вона є праджерело аполонівського й діонізійського, спокійного «атичного» образу й горіння непокою. І як у Ніцше музикальний оргіязм викликає з одного боку видіння бога, а з другого боку — переживання його мук і смертельного смутку, так і в Тичини яскраво виступає антитетика мрії, сну з повним розлиттям «я» в безруховому спогляданні і яви з розірванням я, шматуванням його в голосні акорди світової музики, що є музика болю, безупинного бігу, саморозтерзання.
Відчуваючи справжню небезпеку, що повисала над ним, адже його поносили на всі заставки, фабрикуючи компромат і закидаючи зраду справжнього марксизму, «наукову безхарактерність», «естетизм», «упадництво», «брак партійності», «гнилий лібералізм», «реакційну контрабанду», «пропаганду ворожих ідей», у статті «Український філософський фронт» (1932) Юринець у вигляді каяття востаннє занурюється в українське ніцшеанство з метою увиразнити його буцімто реакційну суть, яка спрямовується проти диктатури пролетаріату.
Ніцше в нього тепер іменується «герольдом войовничого імперіалізму». Говорить Юринець і про маскування ніцшеанців. Або каже, що в українському модернізмі — ідеології великої міської буржуазії — прозирає поєднання соціалізму й декадансу, тоді як ніцшеанство протиставляється колективізму. Знаходить у «хатянина» Андрія Товкачевського мотиви київського «російського Ніцше» — білоемігранта Льва Шестова; закидає Винниченку «стихійний біологічний націоналізм» у стилі хвильовізму. Куліш у нього — «український Ніцше», символ «аристократизму духа», «ворог юрби», тому його антинародність допровадила до філософії фашизму Донцова і таке інше.
В філософській фізіономії Ніцше найпотужніше й найплястичніше зосередились усі протиріччя психології імперіалістичної буржуазії: звірина безоглядність у клясовому натискові на пролетаріат, виражена в обоженні «білявої бестії»; брутальність; піднята до ранґу «ідеї» і виражена в теорії антихристиянства Ніцше, що була тільки ідеологічним одягом боротьби проти всякої «філянтропії» відносно пролетаріату; почуття психологічної й культурної поразки буржуазії, роззброєння й відмовлення від широких аспірацій і перспектив; культивування безсилої витворности, що виразилось у Ніцше в обоженні французького декадансу. Українське ніцшеанство перейняло від Ніцше гасло конструктивної людини, що його серед численних звалищ, вагань і теорій Ніцше будував із сцієнтифічних ідей ренесансу та картезіанського механіцизму, як патосу холодної науковости (в противагу неясним і м’якотілим півтіням німецької ідеалістичної філософії, від Ляйбніца); конструктивної людини, як архівзору сучасного капітана індустрії, з позитивним відтіненням чисто розбишацьких моментів, отже, взору архідільця, який так легко могли сприйняти українські апологети капіталістичних, авантурників. У Євшана це ніцшеанство поєдналося із штірнеріянством у систему «анархістичного індивідуалізму» першого прорання ідеологічної махнівщини. Але як Ніцше, так і в українських модерністів, продиралися на поверхню «дві душі» капіталізму («З журбою радість обнялася», так назвав свою збірку Олесь, дон-Кіхот українського міщанства); і дійсно, побіч діонісійського співу біологічного оптимізму надморальної конструктивної людини йде в них квиління, плач буржуа над тим, що не все йде гаразд у цьому світі, виступає психічне поранення від виступу пролетаріату, чуються прокльони революції і відповідна філософія символізму, містицизму, культ Метерлінка.
Отже, все те, чим у молодості Юринець захоплювався, тим на догоду партійної кон’юнктури змушений і пожертвувати. Хоч і це його не порятувало. На загал оцінити докорінну зміну поглядів Юринця на ніцшеанство непросто. Важко визначитися з тим, чи направду він уважає Ніцше філософом декадансу, чи вимушено це робить, слідуючи партійним директивам. У кожному разі, залишається стійке враження, що ніцшеанство в оцінці Юринця щонайменше є амбівалентним феноменом і в Європі, і в Україні. Ба більше, на його думку, в ніцшеанстві залишається багато чого плідного, починаючи з критичного потенціалу, і закінчуючи діагнозами культури. Та набагато важливішою постає перспектива переоцінки, бо вибір цінностей є чи не найбільшим викликом у справі людського самовизначення. Так, напевно, і виглядає головна проблема ніцшеанства в рецепції досі майже Невідомого борця нашого філософського фронту.
