Невеселі молочники

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

st1:*{behavior:url(#ieooui) }

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

З початку 2010 року українці ледь не втратили можливість купувати молоко й м’ясо на продовольчих ринках – 1 січня мали набути чинності окремі положення Закону «Про безпеку та якість харчових продуктів», що забороняли селянам самостійно забивати тварин і реалізовувати необроблене м’ясо, а також молоко та сир. Власне кажучи, розробники відповідних нормативів (до речі, прийнятих Верховною Радою ще в 2005 році) ставили перед собою доволі високу та амбітну мету – вдосконалити систему збирання сировини переробними підприємствами України, аби забезпечити конкурентоспроможність їх продукції на світовому ринку. 

Влітку 2009 року інспектори ЄС відвідали чотири молокопереробні підприємства нашої країни, щоб вивчити всі виробничі процеси – від отримання молока в сировинних зонах до випуску продукції. Висновки комісії виявилися невтішними для вітчизняних виробників, які хотіли б експортувати продукцію на європейський ринок, – у процесі виробництва використовується молоко зі вмістом бактерій, вищим за допустимі в Євросоюзі норми. Згідно з європей­­ськими стандартами, сировина має потрапляти до виробників молочної продукції стерильною, в ідеалі – без доступу повітря. Велика кількість бактерій та інших мікроорганізмів (дріжджів, пліснявих грибків) у молоці made in Ukraine – наслідок порушення правил гігієни під час збирання сировини. Достатньо, аби бодай одна корова, молоко якої потрапляє до молоковоза, хворіла чи була негігієнічно видоєна, як уся зібрана сировина буде зіпсована. До речі, за даними Мінагрополітики, лише те молоко, що переробні підприємства купують у господарствах сільгоспвиробників, відповідає затвердженим в Україні технічним стандартам – це не більше 20% від потрібного обсягу сировини. Решту 80% підприємства закуповують у населення.

Восени 2009 року інспектори SANCO (Єврокомісії з охорони здоров’я та захисту прав споживачів ЄС) провели ще одне тестування молочної галузі України й зробили невтішні для наших виробників висновки: тільки 5–10% сировини відповідає європейським стандартам, решту – не можна використовувати для виготовлення молока, кефіру, сметани, йогуртів тощо з метою реалізації на території Євросоюзу. Причина та ж сама – бактеріальна забрудненість і високий вміст інгібіторів (антибіотиків та мийних засобів). Морозильні апарати, які виробники встановлюють по селах, аби охолоджувати щойно отримане від населення молоко, справили на інспекторів SANCO не менш гнітюче враження, ніж кустарне доїння.

Утім, спроба вдосконалити систему збирання сировини для підприємств АПК через прийняття доволі жорстких законодавчих норм виявилася невдалою – 22 жовтня 2009-го року парламент переніс термін імплементації відповідних положень Закону «Про безпеку та якість харчових продуктів» на 1 січня 2015-го. Рішення народних депутатів у Державному департаменті ветеринарної медицини вважають логічним і пояснюють «складною соціально-економіч­­ною ситуацією, що склалася в аграрному секторі протягом ос­­танніх двох років». Хоча, як з’ясував Тиждень, не лише криза завадила наблизити процес збирання молочної сировини в Україні до стандартів ЄС.

За 5 років дії Закону «Про безпеку та якість харчових продуктів» в Україні так і не розробили програму побудови пунктів збирання молока та сертифікованих боєнь (не кажучи вже про її втілення бюджетним коштом). Відповідно заборона 14,5 млн селян кустарно збирати необроблене молоко з метою продажу та самостійно забивати тварин для реалізації м’яса мала б катастрофічні наслідки. За даними Держкомстату, селяни утримують понад 4 млн голів великої рогатої худоби (в тому числі – 2,3 млн корів), що складає 69,4% від загального поголів’я. Домогосподарства постачають виробникам харчової продукції до 70% необ­­робленої яловичини та близько 80% молочної сировини. Таким чином, наближення європейсь­­ких стандартів (зокрема вимоги збирати молоко виключно за допомогою доїльних установок) із 1 січня 2010 року паралізувало б підприємства АПК, спровокувало б іще більше зростання цін на їх продукцію та, зрештою, змусило б селян масово забивати тварин.

Так, наприклад, Надія Метлинська, власниця корів із села Кисляк (Вінницька обл.) регулярно здає молоко на місцеве підприємство, яке пастеризує його для Балтського молочноконсервного комбінату. Господиня чула про нові нормативні віяння й запевняє, що ані вона, ані її знайомі не доїтимуть корів за європейськими стандартами, адже ціна доїльного апарата (від 2 тис грн) для бюджетів сільських домогосподарств дуже висока. «Продаж молока є швидше джерелом додаткового доходу, не більше, – каже пані Метлинська. – Навряд чи на цьому можна зробити сімейний бізнес. Аби заробляти на молоці, слід тримати велику ферму… Якщо мені заборонять продавати молоко, то здам худобу на м’ясо». 

Показово, що зберігши статус-кво на молочно-м’ясному ринку ще на 5 років, ВР зобов’язала Мінагрополітики затвердити спеціальну державну програму створення й відкриття пунктів закупівлі молока та боєнь тварин (зробити це потрібно було ще 5 років тому) до 22 січня. Під цю програму в держбюджеті (який досі не прийнято) на поточний рік парламент планує передбачити відповідні асигнування. Але розробляти документ досі не почали.

«Немає сенсу створювати програму, якщо кошти під неї не виділено. Навіщо повітряні замки будувати?..» – прокоментував ситуацію далеко не останній чиновник із Держкомветмедицини й побажав залишитись інкогніто. Хоч як дивно, але програми в Україні розробляють тоді, коли зрозуміло, хто і які кошти освоюватиме. В бізнесі навпаки: спочатку – проект, потім – пошук інвестора, але це тема не цієї публікації.

Інше джерело в Мінагрополітики повідомило, що програму модернізації молочної галузі буде розроблено не раніше, ніж закінчиться криза. «З 2008 року в бюджеті не передбачали коштів на жоден інноваційний проект», – сумно поінформував чиновник і… залишив без відповіді запитання, чи обговорювали представники міністерства можливість інвестицій у побудову молочних збиральних пунктів із бізнесменами, які мали б бути зацікавленими в купівлі якісної сировини. Тож дуже ймовірно, що віз відповідності стандартам ЄС і через 5 років не зрушить.

Хоча насправді ця проблема не настільки складна, як здається на перший погляд. Подібні завдання вже ставили перед собою та вирішували їх Польща, Литва, Латвія й Естонія перед вступом до ЄС. Першим кроком на шляху до організованого ринку було визначення пріоритету, а саме: майбутнє АПК за сертифікованими фермами, якість сировини яких легше і забезпечувати, і контролювати. Це розуміють і в Україні. Єлизавета Святківська, експерт асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» переконана, що «виключно промисловий підхід до модернізації м’ясо-мо­­лочної галузі забезпечить зростання обсягів виробництва продукції, покращення її якості, зниження собівартості та підвищення конкурентоспроможності на зовнішніх ринках». Олександр Ярославський, керівник проектів Української аграрної конфедерації стверджує, що потреба інвестувати кошти в основні засоби (ті ж доїльні апарати), платити за електроенергію тощо зробить непривабливим дрібне господарювання й стимулюватиме розвиток великих ферм поблизу молокозаводів. Власне кажучи, цей шлях і пройшли європейські країни.

Мирослава Ганаско, співвласниця ферми у Поморському воєводстві (Польща) розповідає, що після запровадження європейських стандартів виробничі витрати істотно зросли. «Зараз ми годуємо худобу не чим завгодно, як раніше, а купуємо пшеницю, ячмінь, сою, спеціальні вітаміни, – каже пані Ганаско. – Сертифікована бійня розташована від нас за 50 км, мусимо витрачати кошти на транспортування тварин, а відтак – нарощувати обсяги виробництва, аби воно було рентабельним». Водночас формування організованого ринку мало й беззаперечні переваги – польські фермери укладають із переробними підприємствами ф’ючерсні угоди, отримуючи гарантований дохід і плануючи розвиток господарства.

Директор Чеської спілки тваринників Йозеф Кучера розповів Тижню, що кожен корівник у його країні сертифікований і перебуває під суворим ветеринарним контролем, а дуже складна процедура отримання ліцензії на виробництво сировини зробила постачання молока в Чехії прерогативою великих господарств. Із огляду на це Йозеф Кучера пропонує орієнтуватись і на східноєвропейський досвід, і на практику Китаю та Малайзії. «В цих та й інших країнах Азії виправдали себе доїльні цехи, побудовані державним коштом, а в наших сусідів – у німців – навіть працюють мобільні доїльні, що приїздять прямісінько до фермерів», – каже пан Кучера. Фахівець наголошує на важливості участі в модернізації галузі не тільки держави та власників переробних підприємств, а й об’єднань виробників сировини.