Харків мого дитинства починався в старому ЛАЗі з обтягнутими дерматином сидіннями, у салоні якого пахло бензином і пилом. Поки автобус півтори години намотував на колеса дорогу до великого міста, можна було влипнути у вікно і мріяти, мріяти, мріяти… Власне, сам гамірливий, базарний Харків просочувався у відкриті гофровані двері буса на зупинці біля метро «Холодна гора». Зазвичай мама вивозила мене в місто влітку, і «Холодна гора», яка, за легендою, була названа так саме тому, що обдувалася всіма вітрами, насправді виявлялась теплою, аж спекотною. Харків мого дитинства – це центровий Харків.
Вулиця Сумська, висохлі фонтани біля театру опери та балету, розтрісканий бетон Каскаду в саду Шевченка. Центральний парк культури і відпочинку імені Горького, на мені – нова модна спідниця-брюки й дорослі сонцезахисні окуляри, в руках я тримаю великий кужіль солодкої рожевої вати, за яку мене люблять усі оси. «Чортове колесо», «Ромашка» і заборонений «Сюрприз», на якому я так і не покаталась.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Підвісна дорога, кабінки пролітають над деревами, а через дірки у прогнилому залізі видно землю внизу. Вечірня дорога додому, за вікном автобуса – феєрверк вогнів, у душі – свято, яке завжди з тобою. Такий Харків, далекий, безпечний і привітний, що, наче Дід Мороз, Святий Миколай і Санта Клаус разом узяті, дарував кілька днів щастя на рік, я любила, і з нетерпінням чекала нової з ним зустрічі.
Харків 2000-х, з яким ми тепер щодня мусили жити разом, виявився інакшим – чужим і російськомовним. В ньому вже не було місця святу, бо він для мене перемістився із завжди залюднених, наче повноводні ріки, Сумської та Пушкінської в, сірі, немов затерті гумкою на папері, нецентрові вулиці. За 17 років, що я вже мешкаю тут, я встигла пожити в більше ніж п’яти районах, але завжди незмінним орієнтиром, який я так боялась втратити, для мене залишалися станції метро. Сіті Харків – це метро-сіті, в якому підземка – найнадійніший вид транспорту, а відстані міряються кількістю зупинок метро трьох чинних ліній.
2000-й рік. Метро «Спортивна», вулиця Плеханівська. Громаддя стадіону «Металіст», до Євро – ще 12 років. Просто за стадіоном починається Кінний ринок – одне з місць щоденного паломництва багатьох харківських пенсіонерів.
Колись тут продавали коней, корів та овець, а зараз торгують харчами та китайським крамом. Саме ринки, базари й базарчики, які ширились і множились містом, наче пліснява несвіжим хлібом, стали новою реальністю і новим обличчям Харкова, замінивши собою заводи й науково-дослідні інститути.
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
На моїх очах базар щодня народжувався, розквітав і помирав, залишаючи по собі купи гнилих овочів, використаного пластикового посуду й розірваних картонних коробок. Вдень базаром ходиться весело й азартно, та коли спадає темрява, тут стає порожньо, моторошно і лячно, і я, повертаючись увечері на квартиру після навчання, намагаюсь якнайшвидше прошмигнути його, не загубивши серце, що теліпалося десь у п'ятах. Зранку сусідка-кримчанка намагається позичити в мене «плойку»», якийсь час я не розумію, що від мене хочуть. Сміюсь, коли врешті виявляється, що так вона називає наш харківський «локон». Місто, з яким у мене спільний лексикон, потроху теплішає, стає ближчим, але я його ще остерігаюсь, наче швидких чужих кроків за спиною.
2007-й рік. Метро «Завод ім. Малишева», вул. Морозова. По ній на радість пенсіонерам трамвай «п’ятірка» ще ходить повз Кінний ринок прямісінько до центру, на вулицю Пушкінську. Обабіч метро причаївся темний гігант – однойменний завод, що ховає в своїх надрах збирачів танків та інший робітничий люд, що живе поряд у «заводських» квартирах.
Читайте також: Львів. Місто-чоловік
Навпроти заводу – такий же великий і темний парк ім. Артема, в якому моя сусідка, слідча в райвідділі міліції, під час ранкової пробіжки наштовхнулась на ще теплий труп – вдруге за час, що мешкала в цьому районі. «Я манала тут жить», – сказала вона, звільнилась із міліції, подарувала мені свою пральну машинку «Малютка» і повернулась додому, на Полтавщину. А я продовжила міграцію Харковом.
2010 рік. Метро «Холодна гора», вулиця Полтавський шлях, яку старші люди вперто продовжують називати «Свердлова». Це магістральна артерія, що відкриває в’їзд до тіла міста, відтак район, багатий на торгашів, раклів та повій.
Останні вночі стоять дорогою від набережної й аж до Озерянської церкви, що напроти Холодногірського ринку. Біля всіх виходів із метро – стихійні базарчики, крам та городину продають прямо з-під ніг. Центр знову близький, як у дитинстві: до станції «Радянська», де зустрічі зазвичай призначаються коло «Ведмедика» (магазину солодощів, що працює на цій площі з 1900-го року), – сім хвилин під землею, а до «Історичного музею», де пари звично чекають одне одного під величезним термометром – «градусником», – трохи більше десяти.
Саме на «Холодній горі», яка подарувала мені чудесні зміни в житті, я нарешті, непомітно, навчилася сприймати й любити місто таким, як воно є. А може, потай закохувалась у нього всі ці десять років, які ми пліч-о-пліч пройшли його вулицями.
Виявилося, любити Харків справді є за що: за хижий сірий скелет Держпрому, схожий на звіра, який потягується після сну, за відполіровану теплу бруківку площі Свободи, за Олеся Гончара і пам’ятник студбатівцям, що ховається за універом, за «сталінки» з височезними стелями в криміногенному ХТЗ, за ранковий багатоголосий спів курсантів інституту танкових військ на стадіоні, що будив ефективніше від будь-якого будильника, за поїздки у трамваї по колу, щоб перечекати раптовий дощ, за фестивальне кіно у найстарішому в Східній Європі чинному кінотеатрі, за театр «Березіль», у якому жив, живе й буде жити Лесь Курбас, за будинок «Слово» на вулиці Культури, за… Та за все! За те, що місто – сіре, наїжачене, непривітне – раптом обертається до тебе іншим, привітним обличчям, і ти знову стаєш щасливим, як у дитинстві з кулькою рожевої солодкої вати.
Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу
2016-й рік. Метро «Героїв праці», вулиця Академіка Павлова. Вкотре розкопана дорога, затори в бік центру, знову не ходить трамвай – міняють рельси. Радіоринок, торгівельний центр і супермаркет. Джерело, на якому живуть качки, що їх так любить годувати син. Кава на бігу, блакитне морозиво й усмішка малого. Нецентровий, але рідний Харків усміхається нам у відповідь.
