Несвоєчасні роздуми про візуальну какофонію міст

Культура
14 Листопада 2023, 11:34

Хоча в публічному просторі стало значно менше розмов про повоєнне відновлення українських міст і сіл, хоча сплеск публічного роздратування перекладанням бруківки й оновленням скверів не вщухає, хоча перерозподіл місцевих бюджетів на користь значно більших перерахувань фронту — вимога, з якою складно не солідаризуватися, однак кілька спостережень стосовно ремонту (а також будівництва й реставрації) у містах усе ж таки зафіксую.

Нещодавно в справах я виїхала на кілька днів до Барселони. Винаймала скромне помешкання неподалік від Сагради Фамілії, щоб зранку ходити пити каву до незавершеного останнього шедевра архітектора Гауді. Вибирала кав’ярню так, щоб бачити обличчя людей, які виходять з метро. Сотні туристів багатьох національностей, рас і громадянств із захватом піднімали очі й майже інстинктивно починали клацати смартфонами. Фіксували ретельно (і розвозили по домівках) і ту частину, що її встиг створити сам Гауді, і ті, що добудовують уже за іншими стилістичними принципами, починаючи з кінця 1940-х, коли містяни вирішили, що занедбаний «недобуд» може поступово змінюватися, попри те що анархісти під час громадянської війни знищили авторську модель собору.

У 1990-х суперечки про доцільність добудови посилилися, та серйозний потік туристів після літніх Олімпійських ігор 1992 року примусив владу міста передивитися стратегію, щоб зробити будівництво собору основною туристичною атракцією. Це приноситиме кошти, завдяки яким не лише цей район міста може розвиватися: 2006 рік підтвердив, що на собор з будівельними риштуваннями й кранами прийшло подивитися (і купити квитки на екскурсії) більше туристів, ніж до Прадо й Альгамбри. Це викликало великий скандал і звинувачення в спотворенні первісного задуму Гауді задля туристичних цілей, а 2019 року місто погодило новий план розподілу затрат і надходжень, щоб кошти від квитків ішли й на інші цілі мікрорайону, що стрімко росте.

Готичний метод — храм може зводитися впродовж століть — у цьому випадку продовжує своє життя в сучасності. Він «розвозиться», передається через мільйони фото та — найголовніше — стає фінансовою основою, завдяки якій будується сучасна Барселона. Реставрація та будівництво в Барселоні — відкритий для перехожих щоденний хепенінг: на Рамбла, у Готичному кварталі, біля Діагоналі (велетенська транспортна магістраль) чи в надсучасному районі Поблет — скрізь стоять прозорі огороджувальні конструкції із чіткими вказівниками, як пройти чи проїхати велосипедом або на самокаті, скрізь будівельники в яскравих касках і жилетах, компактна техніка, що працює негучно й називається «без шуму й пилу». Не раз бачила в різних частинах міста, фешенебельних і житлових, як з ресторану чи музею відвідувачі спостерігають зацікавлено й спокійно, що там чоловіки кладуть, риють, монтують, підвозять машинками чи підносять на верх будівель мобільними кранами. Жодного поспіху, ніяких незручностей чи дратування — реставрація старого й будівництво нового є повноцінною частиною життя. І туристичного також. Як вранішнє прибирання вулиць людьми з яскравими шлангами в спеціальних комбінезонах світлих (!) кольорів. Як групи дітей з батьками чи викладачами в музеях, що сидять перед творами, слухаючи й реагуючи вільно, бо ніхто не шипить «цить, не говори голосно!». Як постійні натовпи перед усіма будинками Гауді, які далі реставрують так, що в них не побачиш ознак часу — вони ніби створені тільки-но.

Бо місто не є чимось застиглим навіть в історичних районах, воно змінюється, вписуючи архітектурні новації в культурний контекст. «Нове» не означає «геть старе».

Підіймаючись від площі Еспанії до Національного музею мистецтва Каталонії, на вказівникові побачила «до Міс ван дер Рое», підійшла до знаменитого павільйону «Барселона», що так контрастує з помпезною архітектурою початку ХХ століття: компактний, геометричний, розтягнутий по горизонталі, він з 1929 року став однією з ікон модерністської архітектури не лише цього міста, а й світу, бо привчив цінувати фактуру каменя. Поєднання його елегантності з ефектами води, пропорції делікатних частин поряд з відкритістю буйних квітучих кущів і дерев у місті, де після закінчення Всесвітньої виставки павільйон розібрали, а в 1980-х усе ж таки вирішили повністю відновити. Ця ретельна реконструкція тихо промовляє вже десятиліттями про те, що радикальні новації можуть бути в урбаністичному пейзажі не за принципом величини, масштабів, а за принципом візуально скромної (хоча дорогущої в матеріалах і виконанні) гармонії. Що вартісна реконструкція є також частиною історії міста, розуміння містом і важливості модернізму також.

Не лише фонд, організований для реконструкції, що проводить нагородження найкращих архітектурних досягнень, і тимчасові (хоч інколи й масштабні) виставки важливі для іміджу міста. Присутність тисячі будівельників є не менш важливою, як і архітекторів з реставраторами: їхня візуальна присутність у місті не дратує, принципи їхньої роботи базуються на гідності творців, а не виконавців чужої волі, — вони можуть відновити архітектурний фрагмент, вони можуть покласти шматок рейок так, щоб трамваї не гриміли, а пасажири не падали з крісел.

Чому в Києві — та й більшості українських міст — така жахлива урбаністична какофонія звуків і візуального?

Тому що в нас донині користуються принципами не узгодження об’ємів і мас, а перевищення наявних. «Швидше, вище, сильніше» — цей олімпійський девіз розуміється в нас як подолання урбаністичного простору минулого, як його витіснення й знищення. Тоталітарна схема, яку ми бачимо в будівлях 1930-х, що стали символами влади не лише радянської, утілювалась і в будинках-бараках: нібито запозичили основні абриси в Корбюзьє, та замість раціонального мінімалізму масово побудували клітки. У Барселоні як приморському місті є різні квартали, та люди звикли жити не «в інтер’єрах», а на вулицях, у публічному просторі: вулиці, перетин доріг, вхід до кав’ярень і крамниць прихильні до людей на кріслах колісних, з інвалідністю, літніх і з маломобільних. Вони жваво, повноцінно комунікують на вулицях міста, і те, що їх так мало на наших вулицях, свідчить про системне, цілеспрямоване витіснення їх з нашого публічного простору, притаманне тоталітарним суспільствам. Продовжується розуміння зручності міст як простору майже виключно для молодих, бо вони можуть перестрибнути, заскочити, обійти те, що на наших вулицях називається тротуарами й переходами. А насправді — суцільні перешкоди для руху, що вже казати про ліфти, сходові майданчики чи міський транспорт.

Та ще глибша проблема — відсутність системної реставрації історичних будівель. В українській традиції є унікальна техніка рельєфної цегляної стіни — це те, що відрізняє наше розуміння фасаду, органічно поєднаного в садибах із садком. Ця традиція ще жевріє, але на межі зникнення, бо одно-двоповерхові садиби ХІХ століття не реставруються, а захаращуються, підпалюються, доводяться до стану руїни, зникають. Унікальні будинки Йосипа Каракіса, який у 1930-ті показав, як можна вбудувати будівлі в наявний архітектурний ансамбль, також не ремонтуються, не реставруються. Тобто умовні забудовники не бачать інших взірців для пропозицій, окрім як апеляції до традиції офіційних будівель, спроєктованих у сталінські часи, що їх більш-менш підтримують у показному стані.

Там — модернізм, у нас — нівеляції історичної спадщини і до модерністичної, і до ар нуво (згадаймо хоча б жалюгідний стан Миколаївського костелу й Кенаса, видатних будівель архітектора Городецького, сучасника Гауді) власне ХХ століття, що в рідкісних зразках усе ж таки протиставляв будинкам-монстрам інший принцип гармонізації з урбаністичною історією.

Читайте також: Олег Дроздов: «Нам треба ще довго йти до формування української архітектурної ідентичності»

От тому й стоїть такий крик, тому так косо дивляться містяни, перехожі на глухі паркани, за якими хтось щось зводить, на чоловіків, які на кранах і риштуваннях не надто прагнуть задумуватись, у чому візуальний сенс будівель, що з’являються без жодної логіки стосовно історичного й культурного спадку то тут, то там. Що вже казати про розриті частини вулиць, де, коли «прорвало», викопуються гори нічим не огородженої землі без жодних вказівників, де краще пройти та як довго там будуть глибокі ями.

Архітектурний простір не лише столиці, а й будь-якого нашого міста все далі відходить від того образу, що його зафіксували численні сімейні фото, стає не модерністичним ансамблем, що потенційно зацікавить туристів, а сумою будинків-монстрів, що їх об’єднує хіба криклива реклама.

Є лише одна (але є!) візуальна атракція, за якою Київ випереджає Барселону, — фунікулер. Підйом на гору Монжуїк до ботанічного саду й Фонду Жуана Міро раціональний і ніяк не пов’язаний із краєвидом міста. На відміну від того вигину Дніпра біля Подолу, який завжди буде ідентифікувати столицю України, і київський фунікулер з початку ХХ століття в усіх модифікаціях вагонів дає змогу в усі сезони замилувано дивитися на нього над усіма варіаціями й висотностями дахів.