Довженко Отар заступник шеф-редактора "Телекритики"

Несправжній міф

ut.net.ua
15 Лютого 2008, 00:00

Навряд чи в інших містах України пам’ятають пісню Йосифа Кобзона «Днепропетровск, мой дом родной». Але місто, де обронзовілий за життя радянський співак учився в гірничому технікумі, дотепер зустрічає пасажирів столичних поїздів цією бравурною мелодією. Легендарний образ, конче необхідний кожному великому місту (Львів – місто-історія, Харків – «перша столиця», Одеса – місто гумористів, Донецьк – місто-пролетар), Дніпропетровську дістався не найприємніший: колиски і кузні кадрів для двох у цілому несимпатичних, як на сучасний ліберальний погляд, режимів.

Для мене Дніпропетровськ перестав бути «домом рідним» на початку 2000-х. Відтоді довелося пожити у Львові та Києві – містах із зовсім іншою історією, енергетикою і культурою. Поглянувши збоку на місто, яке за останні 7 років зовсім загрузло у нетрях скляних торговельних центрів, фешенебельних магазинів і супермаркетів, починаєш розуміти, що легенда про острівець «всього найкращого з радянського» висмоктана з пальця. Ракети і труби, Брєжнєв і Щербицький, Кучма і Тимошенко, навіть Пінчук і Коломойський – кон’юнктурні і скороминущі міфологеми, які прижилися у публіцистиці, але мало цікавлять пересічного дніпропетровця. Уся совдепівська рафінованість сучасного Дніпропетровська закінчується центральною площею Леніна, віддавна поділеною між власне Леніним, автостоянкою й вічним метробудом. Місцеві комерсанти пропонують тимчасово евакуювати Ілліча, а під площею зробити ще один, підземний, поверх стоянки, але депутати не дають. Як і перейменовувати «тоталітарні» назви вулиць – Дзержинського, Косіора, Петровського і невинно убієнного куркулями в 1919-му комсомольського активіста Йосипа Шпіндяка, якому присвятив вірша Михайло Свєтлов, також родом із Катеринослава. Історія цього міста – це історія колонізації козацького краю спершу царською, а потім більшовицькою Росією. Обидві його назви поєднують позитивні українські архетипи (Дніпро, слава) з іменами мучителів України, а третя – Січеслав – залишилася історичним анекдотом. Тут уперше погоджуюся з комуністами: цю історію не перепишеш.
У цілому ж місто як місто. Хіба що йому вдалося завдяки потужній і не зовсім зруйнованій за часів 1990-х промисловості уникнути масового відпливу мізків до Києва та закордон. Дніпропетровців спонукали сунути до столиці не бідність чи безробіття, а навпаки – успіхи та статки тих, кому десь там уже пощастило. Потім виїжджати вже не було потреби: місто й собі влаштувалось не гірше Києва, принаймні, якщо судити за кількістю дорогих авто й будинків. Мені завжди видавалось, що в Дніпропетровську більше задоволених життям.
 
На вулиці, де я виріс, із десяти будинків кінця ХІХ ст. залишилися два чи три недоруйнованих, а на місці решти височіє щось велике і гламурне. Замість пивбару «На ямі», куди щовечора сповзалися на кухоль розведеного пива втомлені трударі, цілу ніч гупає музикою кабак для скоробагатьків. Гігантоманія, завжди притаманна зодчим цього міста, набула чудернацьких форм: на в’їзді в місто з боку Запоріжжя виник супермаркет просто неба, де продають комбайни, трактори і бульдозери. Посеред дніпрового плеса біля Нового мосту звідкись постав гейзер заввишки в кількадесят метрів.
Але є речі незмінні. Дніпропетровський метрополітен, який прогризає собі шлях у гранітній скелі вже понад 20 років і ніколи не прогризе. Зведений на піску й воді готель «Парус», який ніколи не зруйнують і не заселять. Вистражданий місцевою владою Південний міст, яким ніхто не їздить. Рівнинно-поміркований менталітет, у якому соціальний песимізм радянських переселенців поєднався із козацькою хазяйновитістю. Широченна спокійна річка, якій нікуди поспішати.
 
З цих констант, напевно, колись народиться справжній образ цього не столичного, але й не провінційного міста, який житиме довше за пам’ять про генсеків, червоних директорів та олігархів. [68]
 
Конвеєр Лідерів

Дніпропетровщину дав Україніодного Президента та трьох Прем’єрів.
Леонід Брєжнєв. Уродженець Дніпродзержинська. 18 років обіймав найвищу посаду в СРСР – генеральний секретар ЦК КПРС. Стабільність того часу досі викликає ностальгію у багатьох «радянських людей». Проте мала батьківщина не дуже шанує виплеканого нею вождя. У Дніпропетровську досі немає вулиці, названої на честь Брєжнєва. Очевидно, останні напівпритомні роки його правління згадувати неприємно навіть землякам. Проте є вулиця Володимира Щербицького.
Володимир Щербицький. Земляк та соратник Брєжнєва просидів у кріслі першого секретаря ЦК КПУ 17 років – до 1989-го. Кажуть, що саме його Брєжнєв хотів бачити своїм наступником. І саме Щербицький демонізував Дніпропетровськ в очах киян, вибудувавши управлінські ланки майже виключно зі свої земляків. «Птахи гнізда Дніпропетрова», – жартували тоді у стінах Ради Міністрів УРСР. Саме за правління Щербицького Дніпропетровщину остаточно русифіковано. Його наказом майже усі школи було переведено на російську мову навчання.
Леонід Кучма. Другий Президент незалежної України родом із Черкащини, але саме у Дніпропетровську отримав вищу освіту й зробив блискучу кар’єру від інженера-механіка до генерального директора заводу «Південмаш». І саме Кучма розвалив старанно виплеканий Щербицьким «дніпропетровський клан». Леонід Данилович винайшов свою «систему противаг» і йому не потрібні були сильні соратники.
Павло Лазаренко. Одіозний прем’єр-міністр викликав у підлеглих пошану, змішану зі страхом. Цей голова колгоспу з Дніпропетровщини став чи не найскандальнішим очільником українського уряду. І хоч обіймав він цю посаду трішки більше року (з травня 1996 по липень 1997), проте «успішно». За даними ООН, Лазаренко стустошив казну України майже на $200 млн.
Валерій Пустовойтенко. Колишній мер Дніпропетровська змінив у прем’єрському кріслі Павла Лазаренка (з липня 1997 по жовтень 1999 року). Проте нічим особливим не запамятався.
Сергій Тігіпко. Мільярдер. Колишній перший секретар Дніпропетровського обкому ВЛКСМ, був міністром в урядах Лазаренка та Ющенка. У 2002–2004 роках керував Нацбанком України. На гроші Коломойського і Ко Тігіпко організовував групу «Приват», став співвласником, проте продав свої акції і створив свою фінансову групу «ТАС», яку також нещодавно продав.
Юлія Тимошенко. Двічі прем’єрка мало асоціюється з кланом «дніпропетровських». Принаймні, у її команді небагато земляків. Проте у велику політику її привів саме земляк – Павло Лазаренко.
Віктор Пінчук. Мільярдер. Один із найбагатших людей країни. Саме у Дніпропетровську Пінчук заснував свою групу «Інтерпайп», яка принесла йому статок – $1,2 млрд, згідно з рейтингом журналу «Форбс». Окрім цього, з «дніпропетровськими» його повязує ще й дружина Олена Франчук – донька Леоніда Кучми.
Ігор Коломойський. Мільярдер. Дніпропетровський бізнесмен вважається основним ідеологом бізнес-групи «Приват». Саме його старанням приписують виведення цієї структури на монопольну позицію на українському ринку марганцевої руди. За статками серед українців у різноманітніх рейтингах Коломойський змагається за друге місце з Віктором Пінчуком.