Так вийшло, що обидві області, які частково окуповані, залишилися без своїх столиць: Донецьк і Луганськ опинилися по інший бік фронту. Це дуже відчутно позначилося не тільки на системі управління регіоном, а й на багатьох сферах життєдіяльності областей. Із головних міст Донецької та Луганської областей виїхали органи управління, вищі навчальні заклади, підприємства, лікарні й культурні установи. І багато хто оселився саме в Краматорську й Сєверодонецьку, де вже не було окупантів, що ще в 2014 році автоматично визначило названі міста центром регіону. Потім це було зафіксовано в офіційних документах, але, на жаль, їхній інфраструктурний, економічний і навіть ментальний потенціал не витримує того тягаря, яким виявився обласний статус.
Коли гурт «Океан Ельзи» нещодавно вирішив дати благодійний концерт у Луганській області, менеджери логічно поклали око на Сєверодонецьк як найбільше місто звільненої Луганщини, щоб більше фанатів мали можливість потрапити на виступ. Уже запустили рекламу, вибрали дату, але… Виявилося, що в місті, яке було «кузнею кадрів» спортсменів Донбасу, де є навіть своя футбольна команда, немає жодного стадіону, безпечного для тих, хто забажає відвідати концерт. Тому захід провели на стадіоні в Лисичанську — місті невеличкому, проте з давньою історією та стадіоном. Цей маленький штрих до портрета Сєверодонецька, якому несподівано делегували функції центру області, демонструє його сучасний стан і ще раз засвідчує тенденцію: містам, які не були візитівкою регіону, грошей діставалося небагато. А в Луганській області, якщо порівнювати з Донецькою, — дуже мало. Місто було дуже сірим, центр без якихось упізнаваних об’єктів, у готелі з назвою «Центральний» увесь спектр радянського побуту. Інколи здається, що ти бачиш фотокартки часів свого дитинства: з назвами магазинів на кшталт «Спорттовари», із мозаїкою з профілем Лєніна чи навіть залишки напису «Слава КПРС».
Читайте також: Три роки визволення: відлік нового життя
Але місцеві, на перший погляд, здаються відстороненими від великої політики, незважаючи на те що багато цікавих подій відбувалося саме на їхній території. А може, через це вони й намагаються триматися від політики подалі, бо є небезпека втрапити в якусь халепу. Тільки Олена Лукаш, що звідти родом, чого варта! Наприклад, тут у 2004-го відбувся сумнозвісний з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад, де висунули ідею створення на території східних і південних регіонів окремого державного утворення. Цей проект був потім відомий під назвою ПіСУАР, тобто «Південно-східна українська автономна республіка». Місто також було окуповане проросійськими терористами, його звільнили 22 липня 2014-го.
Але зараз у місцевій політиці вирують пристрасті через протистояння депутатів і місцевого керманича. Рішення досі не знайдено: 16 листопада 2016 року Комітет Верховної Ради України одноголосно рекомендував парламенту призначити позачергові вибори Сєверодонецької міської ради. Але 23 лютого 2017-го той не спромігся ухвалити відповідне рішення, оскільки 114 народних депутатів не голосували, а 27 утрималися від голосування. Зараз у місті знову збирають підписи та створюють комісії, адже сьогоднішня влада в місті не влаштовує нікого. Бо Сєверодонецьк, який був флагманом хімічного виробництва, нині переживає не найкращі часи. Великі підприємства подекуди зменшують виробництва, деякі закриваються. Хоча повітря, звичайно, стає чистішим. Сюди зайшло багато міжнародних організацій, що працюють із наслідками бойових дій, тому з’явилися вакансії для місцевих мешканців із непоганою зарплатою. Утім, погано чи добре, мешканців не надто бентежить новий статус. Сєверодонеччани, із якими довелося спілкуватися, дуже привітні й доброзичливі люди, навіть без натяку на «неостоличний» снобізм.
Чого, на жаль, не можна сказати про прогресивніший і заможніший Краматорськ. Тут для набуття статусу адмінцентру був благодатний ґрунт: місцеві амбіції помножилися на гроші, що почали надходити на відновлення Донбасу. Однак зараз у місті спостерігається катастрофа з інфраструктурою, що у зв’язку з переїздом різних донецьких державних інституцій зазнала величезного навантаження. Обласні адміністративні служби досі розкидані по всьому місту, переселенці (зокрема, ті, що виїхали слідом за роботою) винаймають житло за дуже великі гроші, бо інших варіантів ніхто не пропонує. На всілякі свята голова області пан Жебрівський зазвичай везе людей у Будинок культури до Бахмута, бо в Краматорську немає належного рівня. Обласну медицину в Краматорську з різних причин навіть не намагалися створити, віддавши всі лаври Маріуполю. Тому північ Донеччини вже їздить туди, де ближче, — до харківських лікарень. А ось, наприклад, парки ремонтують на широку ногу, заплановане будівництво Льодової арени (хоча подібна є в Дружківці, що поруч).
Читайте також: Інша Донеччина: від трактора до маскувальної сітки
Місту, що народилося і сформувалося навколо великого містоутворюючого підприємства, дуже важко перетворитися на столицю області. Бо це інші цілі, відмінні стратегічні підходи: потрібно враховувати інтереси багатьох верств населення, розширювати свідомість, народжувати еліти іншого ґатунку, якщо бажаєте. Ось, наприклад, з останнього: відзначення 85-річчя від створення Донецької області вийшло дуже нещирим. Павло Жебрівський став ініціатором масштабних свят, на які в парк Бернацького під керівництвом міських відділів культури з’їхалися з усієї Донеччини творчі люди. Активністю містяни, як завжди, не відзначилися: майстри скаржилися, що кілька годин блукали рядами, роздивляючись роботи одне одного. У цьому випадку проблема виявилася не тільки в небажанні краматорчан витратити свій вихідний на святкування. Це стало й прикладом свідомої відмови від подій, які, на думку активістів, повертають місто й область у минуле. Водночас під будівлею ВЦА відбувся мітинг, де активісти з кількох міст області протестували проти підтримання святкування совкового літочислення: мовляв, у Донеччини історія набагато давніша та яскравіша, ніж момент визнання її сталінським режимом, тому немає сенсу це якось відокремлювати та відзначати. Але погляди активістів і влади не зійшлися: протестувальників назвали «рядженими», а тих, хто «для форми» облаштовував парк у показово жовто-синє з натяком на 85-річчя, — справжніми патріотами.
І якщо повертатися до прикладу з тим самим «Океаном Ельзи», то тут благодійний концерт восени провели блискуче: стадіон у парку, який нещодавно відремонтували, охорона, навіть фан-зони для тих, хто не зміг потрапити на поле. Але є кілька дрібниць, що дуже показові в сенсі розуміння динаміки змін у світосприйнятті краматорчан. Наприклад, найкращі місця на трибунах залишили для працівників НКМЗ, але посеред концерту саме звідти почали йти люди до виходу: прийшли не тому, що цікавило, а тому, що безплатно й статусно. У соцмережах можна було прочитати обурення місцевих фанатів гурту, яким довелося дивитися концерт у фан-зоні в парку, бо вони спізнилися «лише на 40 хв, а їх уже не пускали на стадіон». Цікаво, якби вони заплатили за квитки гроші, дозволили б собі таке спізнення? Неґречне ставлення до безплатних розваг, на жаль, дуже помітне саме в Краматорську. Бо люди, що приїхали на концерт з інших міст, витратили на це суму, яка іноді перевищувала вартість звичайного квитка на концерт ОЕ.
Читайте також: Новолуганське: життя за правилами
Про таке зверхнє ставлення до подій доводилося чути на багатьох культурних заходах, які організувало обласне управління культури, коли в центрі Краматорська на сцені можна було побачити тих, хто виступає, і порожню площу. «Навіть якби це провели в нашому маленькому прифронтовому Торецьку, людей було б значно більше», — дивувалася подружня пара, яка приїхала подивитися на фестиваль вертепів. Тоді містяни обурювалися, що влада просто не може організувати інформаційну підтримку. Але нещодавно довелося почути від молодих працівників одного з креативних хабів, яких уже чотири в Краматорську: «У нас зараз стільки всіляких культурних акцій, що вже потрібно вмовляти не тих, хто приїздить, а тих, хто повинен відвідати». Виходить, що в трендових і неофіційних «вільних просторах» теж не спостерігається ажіотажу. Тобто провінційний Краматорськ, що фактично не мав традицій постійного наповнювання простору подіями (хто в нас колись узагалі наповнював ними промислові міста?), виявився не готовим до того масштабу ментальних змін, які сталися через війну та його новий статус, і відчув загальне пересичення разом зі столичним статусом.