Коли цілковита асиміляція відбулася, інше походження частини населення держави стає фактом історії й не більше.
У європейській історії є багато таких прикладів. Згадаймо південь Франції, Прованс. Колись це була територія самостійного етносу, що зробив великий внесок у культуру Європи. Знамениту поезію трубадурів створювали провансальською й каталонською мовами. Але поступово королі північної Франції підкорили Прованс і витіснили місцеву мову, яку замінили на французьку. Однак навіть у ХІХ столітті провансальці мали потужний рух національного відродження. Щоправда, коли деякі іноземці запитували їх, чому вони не переходять до рішучіших форм боротьби, провансальські лідери відповідали: «Але ми все-таки французи…». Духовна асиміляція відбулася. Відомий український ідеолог націоналізму Дмитро Донцов побоювався, щоб український рух не збочив саме в напрямі «провансальства», коли наголошують на великій місцевій своєрідності та особливості — й на цьому зупиняються. Тому вислів «провансальство» був для Донцова чимось на зразок лайки.
Читайте також: Маріонеткові уряди
Парижу також вдалося поставити на французькі «рейки» бретонців-кельтів, жителів Ельзасу-Лотарингії, — там не було складних проблем. Зовсім інакше все склалося з Корсикою. Корсиканці не встигли стати частиною французької нації, як раніше не встигли стати частиною італійської, хоча етнічно були значно ближче до італійців, ніж до французів. На острові постійно точиться боротьба корсиканців за незалежність чи принаймні дуже широку автономію, що підважує унітарність французької держави.
Різні державні утворення розуміли цю проблему й намагалося здійснювати політику асиміляції. Але результати незрідка були протилежними до тих, на які сподівалися. Це відчула на собі Англія, коли намагалася розв’язати ірландське питання. Коли чимало англійців, шотландців і валлійців переселилися на зелений Ерін, то поступово ставали резервом антилондонського ірландського сепаратизму й засвоювали місцевий патріотичний дух, попри всі релігійні розбіжності.
Відомий англо-ірландський письменник і драматург, нобелівський лауреат Бернард Шоу зазначав, що навіть якщо якийсь переконаний англієць переїде до Ірландії, його діти радше стануть ірландцями. Асимілятори тут часто самі ставили асимільованими.
Генералісимус Франсіско Франко намагався в 1940–1960-х розв’язати проблему Каталонії та Країни басків в Іспанії. Задля цього він на державному рівні сприяв переселенню тисяч іспанців — кастильців з іспанських областей (Стара й Нова Кастилія, Леон, Арагон, Естремадура, Ла-Манча, Андалузія) до Каталонії та Країни басків. Але вже в другому та третьому поколіннях діти переселенців голосували за каталонські й баскські націоналістичні партії та ставали рішучими супротивниками мадридського централізму.
Читайте також: Путіна спинить лише правда
Аналогічні процеси пережила Україна, яку намагалися позбавити будь-яких надій на незалежність і масово завозили на її терени російське й інше населення.
Дуже цікаво розповів про цей процес знаний український історик зображувальних мистецтв Дмитро Горбачов: «Я народився на Уралі, а в 1945-му сім’я переїхала до Києва. Мільйони росіян їхали сюди, а мільйони українців відправляли в Сибір. Тоді була така настанова — заселити росіянами Україну й русифікувати. Не вдалося: я став націоналістом. Мої знайомі в другому-третьому поколінні з тих переселенців — свідомі українці».
Російсько-українська війна показала, що на перший план в Україні виходить не етнічність, а громадянство. Це те, чого не зрозуміли в Кремлі, вважаючи кілька мільйонів етнічних росіян в Україні кимось на кшталт своїх кріпаків, які завжди служитимуть Москві. Кремль намагався перетворити всіх росіян у республіках колишнього СРСР на п’яту колону, ставлячись до них цинічно й лицемірно. Зокрема після розпаду Радянського Союзу московська пропаганда постійно розповідала про «утиски» росіян у Латвії, Естонії, Литві, Україні та Грузії. Водночас попередній президент Туркменістану Сапармурат Ніязов зажадав, щоб місцеві росіяни здали російські й радянські паспорти, а всі незгодні могли віддати свої квартири державі й виїхати з Туркменістану. Уявімо, що так вчинили б у державах Балтії чи в Україні. Російська пропаганда просто захлиналася б від обурення та проклинала відповідні країни. Але про Ніязова Москва промовчала, бо їй тоді був дуже потрібен туркменський газ, щоб виконати всі зобов’язання щодо постачання цього енергоресурсу до Європи. Росія показала, що порівняно з її геополітичними й геоекономічними інтересами, інтереси росіян у неї не в пріоритеті. Є небезпека, що росіяни в Татарстані, Удмуртії, Мордовії, Башкортостані й деінде почнуть під впливом подій навколо України шукати власний немосковський шлях. Адже Москва рідко згадує про їхні інтереси, тому й вони можуть не згадати про інтереси Росії. Прецедент такий був. У книжці «За державу прикро» («За державу обидно», 1995) російський генерал Алєксандр Лєбєдь описав, як він на своєму вертольоті літав наприкінці серпня 1991 року над усією Москвою й не побачив жодної демонстрації на захист Радянського Союзу. Імперський народ тоді не захотів захищати імперію.
Асиміляторам треба пам’ятати, що їхня діяльність може мати зовсім інші, навіть протилежні результати.