Нескорений романтик

Він несподівано змушений був покинути Київ ще на початку 1980-х років після сміливої експериментальної вистави «Стійкий принц», естетика якої суперечила канонам тогочасного соцреалізму і яку з ідеологічних міркувань забракували в Молодому театрі. Так розпочалася тривала твор­­ча й географічна одіссея Григорія Гладія. Можливість майстерно грати польською, литовською, англійською, французькою, німецькою та італійською мовами відкрила двері акторові в західний кіносвіт: у його доробку близько 60 ролей у фільмах різних національних культур. Гладій – не лише впізнаваний та технічно різноплановий митець, здатний налаштуватися на контрастні ролеві амплітуди, а й великий романтик – з когорти тих, хто переконаний, що грати треба всім серцем, бо це єдина умова заслужити довіру глядача, а відтак створити основну роль свого життя.

У. Т.: Григорію, ти грав у надзвичайно різних тематичних діапазонах – від ролі Сірано де Бержерака до генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Чи була в тебе роль, якою ти найбільше задоволений, чи, можливо, ще час не прийшов?

– Мені не просто відповісти на це запитання, бо це пов’язано з багатьма чинниками. Перед­усім – це дуже особисті речі. Наприклад, найбільш амбітно я би був задоволений роллю незіграною: колись я мав зіграти в Сергія Параджанова князя Ігоря. Уже був практично готовий сценарій, але так і не судилося, фільм не вийшов на екрани. Тож у цьому розумінні мені важко сказати, чи задоволений я зробленим. Утім, колись у литовському фільмі «Зо­­діак» я зіграв роль Чюрльоніса, видатного литовського художника й композитора початку ХХ століття, якого литовці шанують, як ми Шевченка. Це був вдалий проект, про що свідчить навіть той факт, що радянське Гостелерадіо забороняло йо­­го п’ять разів. Це ще був початок 1980 років. Словом, матеріал був такий, що фільм вийшов загалом дуже цікавим. І цим результатом я задоволений. У мене була прекрасна співпраця з режисером Йонасом Вайткусом, який підтримав мене у непростий період. Тоді я працював у Молодому театрі, ми готу­­вали виставу «Стійкий принц», однак під час її підготовки мені брутально заборонили грати. Тоді Вайткус прийшов мені на допомогу і запропонував працювати в Каунасі. Так я виїхав до Литви.
У. Т.: «Нескорений» для багатьох українців є фільмом знаковим, однак з погляду кінош­ної кухні йому закидають низку недоліків. Що вдалося і що не вдалося досягнути в цій стрічці?

– Якщо говорити про роль Романа Шухевича, то, звичайно, я не можу сказати, що цілком задоволений результатом. Фі­льми такого масштабу мали бути дуже добре профінансовані, з інакшим ставленням до їхнього творення – це в загальному сенсі. Часи були непрості, навіть важко когось звинувачувати чи комусь докоряти за недоліки. Брак коштів. Сценарій мав би бути більш деталізованим, наділеним набагато складнішою та масштабнішою конструкцією, щоби виходив на рівні не тільки політичної кон’юнктури, яка була актуальною на той час, а також і на якісь універсальні рівні. Тобто щоб цей фільм промовляв не лише до українців і репрезентував наше минуле, а й був важливим для іншого глядача. Адже ця тема настільки потужна, що могла би стати такою ж потужною кіномовою, якби це можливо було зробити на такому рівні, як, скажімо, фільм «Хоробре серце» Мела Гібсона.

У. Т.: Чи можна так сказати, що актор, навіть попри сприятливі обставини, все одно не має змоги на сто відсотків реалізуватися себе в ролі, бо він залежить від самої структури підготовки кіно?

– Це має бути такий колосальний збіг обставин, щоб усе зійшлося в єдине! Адже акторська робота залежить від тисячі компонентів: хто режисер, який сценарій, які підходи, в якому контакті ти з групою. Це тотальна алхімія, де має все зійтися докупи. Щоб сталася дистиляція, вийшов чистий продукт – має бути потужна робота усієї команди.

У. Т.: Де тобі найкомфортніше працюється і чи відчуваєш ти певні кордони під час роботи в різних культурах?

– Кордонів немає. Знову ж таки є проблема тієї самої алхімії – має зібратися добра група. Успіх, як і повна «лажа», може статися будь-де. Наприклад, Голлівуд робить чимало невдалої продукції. Зараз у контексті того, як технологія пішла вперед, а надто цифрова, результати можуть бути набагато кращими, ніж навіть планувалися. Часом простою фотокамерою знімають блискуче, і матеріал виходить такий, що весь світ від нього в захваті.

У. Т.: У депресивній ситуації з нашим кіновиробництвом чимало українських акторів нездатні реалізуватися. Багато хто працює за кордоном. Чи це надовго?

  – В Україні мають з’явитися особистості. Я вірю, що вони вже є. Це правда, що багато повиїжджало, багато хто мешкає за межами країни і працює в інших культурах. Але має з’явитися особистість такого масштабу, як, скажімо, Ларс фон Трієр у Європі. Якийсь молодий і шалений талант повинен, врешті-решт, пробитися з цього часу.

НАДІЯ НА ТЕМАТИЧНИЙ РЕСУРС

У. Т.: В Україні не раз доводиться чути контроверсійну думку, що якісне кіно про нашу минувшину та героїчну історію ліпше б знімали зарубіжні режисери, а не українські. Останні дуже впадають у риторику та дидактику і через це неспроможні вийти на світовий рівень. Чи це дуже спрощена думка?

– Я цілком поділяю її. У багатьох іноземних режисерів були плани знімати про голодомор. Є великий інтерес до цієї теми. На жаль, потужний струмінь українського кіно пішов разом із геніями – Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком. Нинішня ситуація в кіно – це буквально переламаний хребет. Але водночас Украї­на має дуже міцну тематичну основу. Теми української історії, нашого жит­­т­­я – це наче цілина, вони нерозкриті, неторкані. І фільм має прорватися через побутовість, подолати цю естетику кінороманів, які зараз масово випускають із нівеляцією доброго кіно. Виходити треба на поетику, на розуміння того, чим же багата українська душа. Треба не забувати, що фільмами тих самих Осики, Параджанова та Іллєнка надихалися іноземні митці – режисери, оператори, сценаристи. Це була унікальна естетика. Чо­­му б її не продовжувати? Адже це ж було по-насильницькому перервано. Скільки вони мали творчих планів – Миколайчук, Параджанов, у якого багато років забрала тюрма… Мені здається, що Україна має повно тематичних ресурсів, і для цього треба, щоб зійшлися всі здорові компоненти – мудрі люди, їхні ідеї. Адже хороші ідеї зараз просто витають у повітрі. Коли є якийсь потенціал, а йому не дають пробитися, тоді він іде всередину, нагромаджується, а потім раптово і неконтрольовано щось важливе відбувається. Це  саме стосується й українського кіно. Як на мене, критична маса вже визріла. І це дасть хороший результат.

У. Т.: Український актор у Голлівуді: це комфорт чи великий конфлікт?

– Голлівуд від мене далекий, бо я живу в Канаді, в Монреалі. Хоча інколи знімаюся в голлівудських фільмах. Мені деколи закидають і запитують, чому ти не поїдеш у Лос-Анджелес і не зробиш там кар’єри, маєш для того всі підстави. А я не хочу. В принципі я не зробив якоїсь ду­­же карколомної кар’єри. Але дивлячись на тих, хто її зробив і кого мені інколи вдавалося зустрічати, то я б не сказав, що це дуже щасливі люди. Я їм не заздрю і навіть не хочу бути на їхньому місці. Але назагал, чим більше маєш, тим більше відповідальності несеш. А це вимагає ще більшої енергії. Тобто це поглинає цілком. Я особисто маю свою територію, маю нарешті нагоду працювати як хочу і робити важливі речі. Тому трохи призупинився у цій гонитві за новим і новим. До того ж я мав дуже різний пережитий досвід, і з часом людині треба просто зупинитися і все це обдумати. Тому коли в театрі роблю вистави, то намагаюся вкласти усю енергію. Загалом думаю, що неважливо, де ти є, якщо є добрий намір робити справу, то її можна робити скрізь.

У. Т.: Григорію, кого ти назвав би своїми вчителями і чи хотів би сам стати вчителем – фундатором власної школи?

– В Україні є сильна естетика – її ще задав Лесь Курбас. Але загалом це питання є дуже делікатним. Часом у Канаді була спокуса та пропозиції відкрити свій театр. Але це така велика відповідальність, що я побоявся це зробити. Перевагу віддаю одноразовим проектам.

Говорячи про школи, яскравих прикладів є чимало. Я дуже шаную Богдана Ступку і переконаний, що молоді актори багато чого вчаться в нього. Але треба розуміти, що актори загалом залежні від того, в якому театрі перебувають. Головне – які умови в ньому для творчості. Може бути прекрасний і талановитий актор, але він скніє в якомусь театрі і ніхто про нього нічого не знає. Із зарубіжних, звісно, є дуже багато блискучих акторів, навіть важ­­ко так одразу й сказати…

У. Т.: Вмикаю рулетку: Марлон Брандо…

– Ну звісно ж! Я навіть нещодавно грав у «Трамваї бажання», зокрема у французькому варіанті – в Монреалі. Брандо дуже люблю, як і Роберта де Ніро, Крістофера Вокена. Імен можна називати безліч…

КІНО – ПРОДУКТ ДИСТИЛЯЦІЇ

У. Т.: Американський чи європейський кінематограф уже давно активно «співпрацює» з романом, з літературою. Як розцінюєш шанси сучасної української літератури, зокрема роману, бути затребуваною кіновиробництвом?

– У світі над зближенням кіно й роману працює величезна кількість людей. Навіть над створенням сценарію, бо з нього все починається. Залучаються якісні сценаристи, спеціалісти з діалогу, деталей. Це величезна робота. Власне, якщо повернутися до «Нескореного», – це те, чого якраз дуже бракувало, що не було зроблено на належному рівні. Знаю, що є чимало хороших українських романів, із яких багато, на жаль, ще не читав. Скажімо, навіть повертаючись до класики: роман Василя Барки «Жовтий князь». Була спроба його екранізувати, але якби знайшли нові підходи, якісний кіноеквівалент цьому роману, то це була б надзвичайна річ! Шок світового рівня! Також знаю, що були розмови екранізувати твори Оксани Забужко, інші речі. Але треба завжди пам’ятати, що є велика небезпека…

У. Т.: Небезпека для кіно як автономного виду мистецтва «піти на повідочку» в роману?

– Так. Наприклад, ось є талановиті твори Марійки Матіос із блискучим колоритом. Але щодо екранізації, то має з’я­витися такий митець, який буквально не повторить літературного твору, а створить свою, автономну річ. Кіно по-своєму має говорити, продукуючи вже зовсім інший твір на матеріалі літератури. Через фільтри нового таланту має пройти і вийти новий дистильований продукт – ось що таке кіно! Бо якщо робиться спроба «ілюстративно» екранізувати той чи інший літературний твір, то це взагалі не спрацьовує. Це не шокує, не робить погоди в суспільстві. У кіно взагалі зовсім інші регістри та масштаби впливу, ніж у літератури. І це суттєва відмінність. Кіно – це «негайний ефект», якщо можна так сказати, який одразу діє на велетенську кількість людей одночасно. Тому таке кіно – це велика відповідальність, як на мене.

У. Т.: Чи може наш продукт конкурувати з іноземними фільмами? І взагалі як бодай потрапити у формат зустрічі з конкурентами?

– Єдиний шлях – через впли­­вові кінофестивалі. Венеція, Торонто, Берлін… Знаю, що фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» свого часу був на Берлінському фестивалі. На жаль, стрічка не прозвучала, оскільки була недоробленною: проблеми зі звуком, монтажем. Словом, пройшла непомітно. Але присутність на провідних кінофестивалях – це найкраща можливість бути почутими й побаченими.

У. Т.: Порівняно з іншими країнами наше кіно шкутильгає. Споконвічне запитання: що робити?

– Треба дивитися на досвід інших країн і нічого не вигадувати. Думаю, що голлівудська модель для нас є недосяжною, а значить неможливою. Нам треба орієнтуватися на європейські країни, їхній досвід. Як це робить Італія чи Польща. Мені здається, що в них дуже добре відпрацьовані ці моменти. Поляки, мадяри чи навіть Данія, я думаю, треба вчитися в них. Вони мають традиції, школи, навіть налагоджені механізми щодо пошуку грошей.

КІНО ЧИ ТЕАТР? Гладія все більше цікавлять театральні постановки

[2129][2130]