Нескорений: до 160-річчя від дня народження художника Миколи Івасюка

У вересні 1937 року на стіл військового прокурора Київського військового округу, бригадного військового юриста Григорія Дубеліра серед тисяч схожих справ, що надходили нескінченним конвеєром, потрапили матеріали від 3 відділу Управління державної безпеки НКВС УРСР щодо одного із жителів Києва, якого підозрювали в співпраці з німецькою розвідкою та організації «явкової квартири німецької та гетьманської агентури». Таке обвинувачення передбачало арешт і тримання під вартою, тому прокурор без вагань затвердив відповідну постанову. До десятої квартири в четвертому будинку на бульварі Тараса Шевченка 17 вересня 1937 року прийшли працівники НКВС, які провели обшук та заарештували підозрюваного — 72-річного Миколу Івановича Івасюка, відомого українського живописця, автора багатьох картин на теми національно-визвольної боротьби українського народу. Серед них — монументальне полотно «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», що нині зберігається в Національному художньому музеї України. Жорна репресивної тоталітарної системи в часи Великого терору працювали невпинно й невблаганно — живим із в’язниці митець уже не вийшов…

Точні обставини загибелі художника довго були невідомими. Наприклад, А. Вусик у статті «Микола Івасюк (З нагоди сотих роковин народження)», опублікованій 1966 року в газеті української діаспори в США «Свобода», писав: «Невідомо, чи через ті репресії й злидні мистець помер своєю смертю, чи заморили його голодом, чи попросту “зліквідували”, бо про його смерть не дано найменшої вістки». Проте архівна кримінальна справа щодо Миколи Івасюка, яка зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки, проливає світло на його трагічну долю.

Микола Івасюк народився 16 (28) квітня 1865 року в містечку Заставна на Буковині. В анкеті заарештованого він указав, що походив із селянської родини: батько був «механіком із сільськогосподарських машин», а мати — домогосподаркою.

Після навчання в місцевій початковій школі Микола вступив до Вищої реальної школи в Чернівцях, де малювання викладав відомий буковинський портретист Юстин Пігуляк. Саме він першим допоміг обдарованому хлопцеві розвинути його хист, а також підготуватися до вступу до Віденської академії мистецтв, яку юнак успішно закінчив 1889 року. Упродовж кількох наступних років Микола Івасюк удосконалював свою майстерність у Мюнхенській академії мистецтв. Саме в Німеччині він познайомився з видатними художниками — Юзефом Брандтом та Іллею Рєпіним, які значно вплинули на його становлення як митця. Там же він зустрів майбутню дружину — Цецилію Юнґ.

У 1898 році Микола Івасюк повернувся на батьківщину. У Чернівцях працював викладачем Вищої реальної школи, заснував художні курси при міському промисловому музеї, а згодом — і першу на Буковині школу образотворчого та прикладного мистецтва для обдарованої молоді з бідних родин. У 1908 році переїхав до Львова, пізніше мешкав у Мюнхені та Відні, писав картини. Вільно володів німецькою, польською, російською мовами, спілкувався також французькою, англійською та румунською.

У 1925 році на запрошення Наркомату освіти УСРР і за посередництва повноважного представника СРСР у Відні Юрія Коцюбинського Микола Івасюк із родиною переїхав до Києва та прийняв радянське громадянство. Пізніше, під час допиту, свій приїзд до Радянського Союзу він пояснить прагненням «покращити своє матеріальне становище й дати можливість своїм двом донькам закінчити університет», а також тим, що в Австрії він як художник майже не мав заробітку.

У Києві митець отримав посаду наукового співробітника кафедри мистецтвознавства при Всеукраїнській академії наук, згодом перейшов на роботу до системи Всеукраїнського фотокіноуправління, був художником постановного цеху на Київській кінофабриці, створював малюнки для журналу «Кіно» та художні плакати для фільмів, а потім працював у картографічному відділі Всенародної бібліотеки України та в Музеї українських діячів науки та мистецтва при ВУАН. На момент арешту у вересні 1937 року Микола Івасюк уже ніде не працював, а був, як зазначено в протоколі допиту, «вільним художником».

Витяг з акта про виконання вироку. 25 листопада 1937 р. (ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 58204, т. 1, арк. 47)

Тривале проживання за кордоном, дружина-німкеня, національно-визвольна тематика у творчості — у часи сталінського терору цього було цілком достатньо для того, щоб викликати зацікавленість «органів». Відомості про те, як саме видали постанову про арешт художника, знаходимо у свідченнях одного з колишніх працівників органів НКВС — Аврама Давидова, чиє прізвище також є в цьому документі: «У 1937 році я проходив службу в третьому економічному відділі УДБ НКВС УРСР. Пам’ятаю, що в тому ж році мене неодноразово змушували оформлювати документи на арешт осіб, яких притягали до кримінальної відповідальності за контрреволюційні злочини. Вказівки щодо цього мені давав мій безпосередній начальник Бондаренко Микола Петрович, який тоді обіймав посаду начальника пʼятого відділення третього відділу ЕКВ УДБ НКВС УРСР. При цьому Бондаренко мені казав, у чому потрібно звинуватити ту чи ту людину, щодо якої я повинен оформлювати матеріали на арешт. Чи були якісь матеріали щодо тих осіб, я не знаю — жодних матеріалів начальник мені не показував. Винесену постанову я передавав керівництву відділу. Хто арештував громадян за винесеними мною постановами, я не знаю. Слідства за кримінальними справами я не проводив і заарештованих не допитував. Восени 1937 року, дати точно не пам’ятаю, мене відрядили до УНКВС Полтавської області для надання допомоги в розслідуванні справ на осіб, заарештованих за лінією УДБ. Там мені дали кілька справ, у яких не було достатньо доказів провини заарештованих, про що я одразу телефоном доповів в УДБ НКВС УРСР у місто Київ. Мене одразу ж відкликали до Києва, звинуватили в тому, що я не здатен вести слідство, і невдовзі взагалі відрядили для проходження подальшої служби в УНКВС Горьківської області. <…> Названого мені Івасюка Миколу Івановича я не знаю, чи виносив я які-небудь документи на його арешт — не пам’ятаю».

Після арешту художника в його дружини взяли підписку про невиїзд, а кімнату після обшуку опечатали. Митця утримували під вартою в спецкорпусі Київської тюрми, а на перший і єдиний допит викликали майже через два місяці після арешту — 13 листопада 1937 року.

Микола Івасюк попри тиск слідчого категорично заперечив свою причетність до «української антирадянської націоналістичної терористичної організації» та відкинув обвинувачення в шпигунстві. Проте це вже ні на що не вплинуло: наступного дня, 14 листопада, було складено обвинувальний висновок, на підставі якого «трійка» при Київському обласному управлінні НКВС УРСР ухвалила постанову: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти, а майно, що належить йому особисто, конфіскувати». Опівночі 25 листопада 1937 року цей вирок виконали.

Через понад сорок років донька художника Олена звернулася до Київської міської прокуратури із заявою, у якій просила повідомити про долю батька, а також вислати документ про його реабілітацію та свідоцтво про смерть. Після цього розпочали перегляд справи Миколи Івасюка. Перевірка встановила, що обвинувачення «в приналежності до антирадянських організацій ґрунтується на неконкретних і голослівних свідченнях обвинувачених за іншими справами… долучених у копіях та витягах», а «з матеріалів справи й додаткового розслідування видно, що Івасюк був репресований необґрунтовано, за сфальсифікованими матеріалами слідства».

Військовий трибунал Київського військового округу 24 грудня 1980 року скасував постанову «трійки» при Київському обласному управлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 року щодо Івасюка Миколи Івановича й закрив справу «через відсутність події злочину». Художника реабілітували посмертно. Проте його донька була змушена продовжити листування з державними органами, оскільки спочатку їй не повідомили точної дати смерті батька. Лише в червні 1982 року Олені Миколаївні вдалося отримати відповідні офіційні документи.

Твори Миколи Івасюка ввійшли до скарбниці українського живопису. Уперше він представив їх публіці на виставці прихильників мистецтва у Львові 1892 року. Його пензлю належать історичні картини («Битва під Хотином», «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Кубанські козаки у Львові», «Іван Богун під Берестечком» тощо), різноманітні жанрові полотна («Біля криниці», «Поцілунок», «Чекання», «Гуцулка під деревом, «Жнива», «Буковинець», «Мати», «Без хліба» тощо), а також низка портретів (Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Олександра Мишуги, автопортрет тощо).

Крім того, Микола Івасюк писав ікони для іконостасів храмів Буковини, а в будинку Ощадної каси в Чернівцях (нині — Чернівецький художній музей) зберігся оформлений ним плафон. Ще однією важливою сторінкою його мистецької біографії стало створення 1919 року зображень поштових марок Української Народної Республіки на замовлення Міністерства пошти й телеграфів уряду Директорії УНР.

На жаль, доля багатьох  картин художника досі невідома: частину з них знищили під час війн, частину вивезли за кордон, а чимало полотен зберігається в приватних колекціях.