Нещасливий острів

Кордон між Гаїті та Домініканською Республікою, які ділять між собою острів Іспаньйола у Карибському морі, можна помітити навіть із космосу. Східний, домініканський бік острова тішить око зеленню, тоді як західна, гаїтянська частина жовта. У пошуках палива для приготування їжі жителі Гаїті менш ніж за століття винищили майже всі ліси у своїй країні, перетворивши її на випалену сонцем пустелю. Природа відплатила їм ерозією ґрунтів та повенями.

Землетрус, що 12 січня зру­йнував столицю країни Порт-о-Пренс, лише поглибив гуманітарну катастрофу, в умовах якої поколіннями живуть гаїтянці. Особливо разючим є контраст із сусідньою Домініканською Республікою – відомим навіть в Україні туристичним центром. Показник валового внутрішнього продукту на особу в цій країні перевищує гаїтянський більш ніж ушестеро! Чому ж, маючи однакові природні умови, рівень життя сусідів по Іспаньйолі так різниться?

Революція рабів

Наприкінці XVIII століття на острові все було навпаки: Сан-Домінго (нинішня Гаїті) завдяки плантаціям цукрової тростини, бавовни, кави, какао, тютюну та індиго була найбагатшою французькою колонією у світі й, за розрахунками економістів, забезпечувала до половини ВВП своєї метрополії. Маючи вчетверо більше населення, вона значно випереджала у розвитку іспанську частину Іспаньйоли (Санто-Домінго).

Однак це багатство ґрунтувалося на нещадній експлуатації чорношкірих рабів, до третини яких помирали вже в перші кілька років роботи на плантаціях. Раби тікали із плантацій у гори, де приставали до банд так званих маронів. Коли у Франції 1789 року вибухнула революція, її ідеї свободи, рівності та братерства впали на підготовлений ґрунт. У колонії почалися заворушення, які за два роки переросли у масштабне повстання рабів.

Провідником повстанців був Франсуа-Домінік Туссен-Лу­вер­тюр, колишній раб, який виявився надзвичайно здібним військовим командиром. 1794 року, коли Національний конвент у Парижі скасував рабство, його дисциплінована та ефективна армія перейшла на бік французів і вигнала іспанців та британців з острова. У липні 1801-го Лувертюр скликав Установчі збори, що проголосили Сан-Домінго автономним володінням Франції, а його самого – пожиттєвим генерал-гу­бер­на­то­ром із правом призначення спадкоємця.
Наполеон спочатку підтвердив новий статус колонії, проте наприкінці року все ж вирішив надіслати каральну експедицію, щоб відновити старий лад і рабство. Лувертюр здобув кілька перемог над французами, але зрештою його було заарештовано та відіслано до Франції, де він помер. Але війна тривала, й у ній на боці повстанців виступала жовта лихоманка, від якої французи не мали імунітету. У 1803‑му залишки експедиційного корпусу врятувалися втечею.

Спроба відновити контроль над Сан-Домінго коштувала життя понад 50 тис. французьких вояків, поміж яких було 18 генералів. Обидві сторони демонстрували виняткову жорстокість, масово страчуючи військовополонених та цивільне населення. 1 січня 1804 року новий лідер повстанців Жан-Жак Десалін проголосив у західній частині острова другу після США незалежну державу в західній півкулі — Республіку Гаїті. Так називали острів індіанці таіно, практично винищене вже на той час тубільне населення Іспаньйоли.

Вбити дракона

Молода держава практично відразу поринула в хаос. Десалін наказав винищити більшу частину білого населення Гаїті та, імітуючи Наполеона, проголосив себе імператором. На цій помпезній посаді він не пробув і двох років. Передавши частину земель колишнім рабам, Десалін викликав незадоволення інших лідерів повстанців, які перетворилися на плантаторів. У 1806-му його вбили, і Гаїті розпалося на дві частини: республіку на півдні та державу (з 1811 року королівство) на півночі. У першій домінували мулати, а в другій – чорношкірі гаїтянці.

Ще за часів французького панування мулати становили привілейований порівняно з чорношкірими рабами прошарок колоніального суспільства. Нащадки білих колоністів та рабинь, вони були здебільшого вільними, мали право здобувати освіту, а дехто навіть володів плантаціями. Під час революції мулати досить довго вагалися, до кого ж пристати, й остаточно перейшли на бік повстанців тільки після відновлення французами рабства.

Об’єднувало мулатську і негритянську верхівку лише бажання зберегти створену французами плантаційну систему – вбивши дракона, вони просто прагнули посісти його місце. Ще Туссен-Лувертюр наказав звільненим рабам повернутися до праці на плантаціях (хоча й обіцяв при цьому їм частину прибутків). Десалін теж намагався прив’язати селян до плантацій, що належали еліті. Однак населення тікало від закріпачення у гори, таким чином економіка країни втрачала робочу силу.

Не сприяв економічному розвитку й фактичний міжнародний бойкот Гаїті. Європейські колоніальні держави недаремно побоювалися першої (і єдиної) держави рабів. На Гаїті переховувався Сімон Болівар, а 1817-го президент мулатської республіки Александр Петіон дав йому гроші, зброю та солдатів для звільнення від іспанців Венесуели (за умови, що там «розкріпачать» усіх рабів). У 1821-му наступник Петіона Жан-П’єр Буайє об’єднав Гаїті, а наступного року окупував іспанське Санто-Домінго, де скасував рабство.
1825 року Буайє погодився виплатити Франції в обмін на визнання незалежності Гаїті компенсацію в розмірі 150 млн золотих франків. Суму згодом зменшили до 90 млн, проте цей податок на незалежність десятки років буде тягарем для бюджету, адже гроші на його сплату часто доводилося брати в борг у самих французів. 1843 року Буайє подав у відставку, Гаїті занурилася у період нестабільності, переворотів та окупацій, з якого країна не може вийти й дотепер.

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Два диктатори

 

У 1844 році уряд Гаїті назавжди втратив контроль над східною частиною Іспаньйоли, що стала Домініканською Республікою. Відтоді між сусідами по острову зберігаються досить ворожі відносини. Навіть сьогодні гаїтянські заробітчани, яких у Домініканській Республіці налічується близько мільйона, скаржаться на дискримінацію. Утім, аж до середини ХХ століття у розвитку держав-сусідок не було великої різниці. Обидві накопичили масивні державні борги і ставали жертвами втручань великих країн, майже одночасно потрапили під американську окупацію: Гаїті у 1915–1934 роках, Домініканська Республіка у 1916–1925-х.

Врешті-решт у 1930-му до влади у Домініканській Республіці прийшов командувач армії, генерал Рафаель Трухільо. Як і будь-який інший латино­американський диктатор, він жорстко переслідував опозицію і створив культ особистості (у 1936 році на його честь навіть було перейменовано столицю країни Санто-Домінго). Одним із найбільших його злочинів була різанина у жовтні 1937-го понад 20 тис. гаїтянських заробітчан, які прибули до Домініканської Республіки на сезонні роботи.

Водночас у 1947 році Трухільо виплатив усі зовнішні державні борги, що стало предметом гордощів домініканців. За його правління розвивалися транспортна та соціальна інфраструктури країни, було створено пенсійну систему. Однак його втручання у справи інших латиноамериканських країн занепокоїло США, й 1961 року ЦРУ ліквідувало диктатора. Після короткої американської окупації у 1965-му Домініканська Республіка вступила у період стабільного розвитку, що характеризувався відносною свободою та швидким економічним розвит­ком.

Натомість у Гаїті 1957 року президентом було обрано Франсуа Дювальє, який установив терористичний режим. Для нагнітання страху він проголосив себе чаклуном вуду (африканської релігії, якої дотримуються більшість гаїтянців). Його опорою були загони «тонтон-макутів» – добровільної міліції, що ліквідовувала інакодумців. За час правління Дювальє було знищено 30 тис. осіб. У 1964 році він проголосив себе пожиттєвим президентом і замислювався над встановленням у країні монархічного ладу. Після смерті диктатора у 1971-му його місце посів син Жан-Клод, який правив Гаїті тими самими методами до 1986-го.

Країна деградувала й дедалі більше відставала у розвитку від сусідньої Домініканської Республіки. Потік туристів, наляканих політичною нестабільністю та поширенням СНІДу, в 1980-х скоротився до мінімуму. Економіка країни до сьогодні залишається аграрною, однак Гаїті не може забезпечити продуктами навіть власне населення. Транспортна інфраструктура перебуває у плачевному стані. Поклади корисних копалин (золота, бокситів і міді) не розробляються. Від 30% до 40% держбюджету становить іноземна допомога. Друге джерело валютних надходжень до краї­ни – перекази гаїтянців, які заробляють на чужині.
 

 

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

До фото: ЗАМКНЕНЕ КОЛО. Прихильники екс-президента Жана-Бертрана Арістіда у 1990‑х сподівалися, що він відродить країну. Проте він теж виявився корупціонером

 

Штучна катастрофа

У гаїтянській трагедії чимало граней, і нелегко розібратися, яка з них є причиною, а яка наслідком такого стану речей. Найімовірніше, всі ці чинники лише посилюють один одного, утворюючи багатогранний і, на перший погляд, невирішуваний комплекс проблем. Наприклад, майже половина (а за деякими даними, більш ніж половина) гаїтянців неписьменні. Цей факт прирікає їх на низько­оплачувану малокваліфіковану пра­цю, а також обмежує їхній доступ до інформації, приміром, про сучасні тенденції у сільському господарстві.
Причиною цього є не лише занедбана система освіти, а й те, що практично всі гаїтянці говорять креольською мовою (була визнана другою офіційною мовою країни ще в 1961 році). Натомість в освітніх та державних установах досі домінує літературна французька, якою досконало володіє лише 5–10% населення. Корумпована еліта країни фактично використовувала мовний бар’єр, який залишився від колоніальних часів, щоб обмежити доступ мас до якісної освіти та їхню соціальну мобільність.

Низький освітній рівень населення та байдужість еліт привели країну до екологічної катастрофи. Майже 200 років гаїтянці вирубували ліси для виробництва деревного вугілля, не насаджуючи нових дерев. Тепер майже кожен сезон дощів супроводжується повенями, що змивають рештки родючої землі в Карибське море. Ерозія ґрунтів виштовхує селян із їхніх ферм у міста, де розростаються нетрі. Знищивши природу своєї частини острова, гаїтянці навряд чи тепер зможуть колись повторити туристичний успіх Домініканської Республіки. 

Гаїті – перенаселена країна, не спроможна прогодувати саму себе, і зарубіжні експерти вважають, що врятувати країну може лише еміграція частини населення. Лідери США та Канади, де проживає численна гаїтянська діаспора, вже оголосили про готовність прийняти постраждалих від землетрусу. Однак усіх гаїтянців евакуювати неможливо, тож Сполученим Штатам, які взяли на себе відповідальність за ситуацію в зруйнованій країні, доведеться докласти чимало зусиль, щоб зробити її придатною для життя.

 

Острів Іспаньйола (о. Гаїті)

Щоб подивитися графіку, натисніть на неї.