Теоретичному аспекту цієї проблеми присвячує декілька непростих для читання сторінок своєї «Феноменології духу» Гегель, запровадивши поняття «нещасливої свідомості». Якщо схематику книжки розкласти на певні фігури, то нашу увагу неодмінно приверне одна з них — самосвідомість. Акт самопізнання всякої свідомості передбачає відмінності, тобто наявність того, від чого вона відрізняється. Проте зіткнення з іншою свідомістю неодмінно призведе до суперечки. За результатами протистояння переможна свідомість стає паном, а переможена — рабом. Але знання про себе не зводиться лише до підпорядкування та покори. Потрібне відсторонення від тієї зовнішньої коловерті. Мистецтво подивитися на все неупереджено Гегель порівнює зі стоїцизмом. Хоч індиферентність рано чи пізно неминуче призведе до заперечення світу, себто до скептицизму. Оці постійні коливання свідомості, яка то сахається світу, то замикається в собі, спричиняють її розхитаність. Перебування в обидвох станах Гегель і називає нещасливою свідомістю. В історії їй відповідає середньовічна християнська доба, коли людина потерпає від незатишності земного буття, тому її тягне кудись у засвіти. Втім, наближення до Абсолюту обертається спочуваннями власної нікчемності. Допоки не знайдено врівноваженості — а з погляду Гегеля це неможливо без розуму, — свідомість залишатиметься пошматованою. Отже, щастя не досягнути без випробування.
Читайте також: Формування мовної звички
Приклади нещасливої свідомості знаходимо в різних епохах і культурах. Юдейське месіанство й уявлення про власну винятковість зумовлені не в останню чергу пригніченим станом євреїв і залежністю від Бога. Тому вони тікають від реальності й очікують на месію. Розпач Ісуса Христа, зокрема, виникає внаслідок нерозуміння його учнями свого вчителя. Він усамітнюється в пустелі, звертаючись до небесного Отця. Схожою є тривожність середньовічного християнина, пов’язана з апокаліптичними пророцтвами. Релігійна свідомість узагалі є показовим прикладом відчуженості від себе й прагнення податися деінде за межу. Ні Просвітництву з його спробами притлумити забобони за допомогою механістичної моделі реальності та ідеї прогресу, ні протестантизму, що проголошує шукання самостійного шляху спасіння на рівні такого собі personal Jesus’а, ані ідеалізму, який абстрагується від фізичного світу, не вдається здобути рівноваги. Те саме й романтики: їм остогидло розумування, і вони, озброївшись категорією прекрасної душі, розчинялися в ностальгії за нескінченністю. Нещаслива свідомість і є потягом у дурну безконечність.
Бачиться, що вихід із ситуації полягає не в тому, щоби віддати перевагу або внутрішньому, або зовнішньому станові. Домінування однієї з опозицій усе одно завершується стражданням, якщо не веде до смерті. Але помирає не тільки взята в чистій абстракції людина. Ще до того як Ніцше проголошує «смерть Бога», Гегель пише ті самі суворі слова: «Бог помер». Виявляється, що смерть Христа має значно вагоміші наслідки: так само мертвим є абстрактний Бог. Людина мертва без Бога, а Бог без людини. Гегель не силкується поєднати ці протилежності. Завдання полягає не так у тім, щоб нещасливу свідомість утішити і зробити щасливою, просто «зшиваючи» її розриви, як розкрити взаємну відкритість одиничного загальному і навпаки.
Чого нас учить гегелівська нещаслива свідомість? Передовсім неможливості вимагати від себе абсолютної досконалості. Значно важливіше визнавати себе подвійною й суперечливою істотою. Іноді на перешкоді цьому стоїть наш надмірний перфекціонізм. Ми часто готові мало не покарати себе за те, що не можемо, нехай і силоміць, сполучити воєдино своє розщеплення. Бо кому ж вряди-годи не буває страшно від того, що в одній свідомості раптово з’являється друга? Пуристові хочеться гнати її геть, адже здається, нібито вона становитиме загрозу для першої. Так недовго перетворити свідомість на поле битви з ворогом, а врешті — самим собою. На думку Гегеля, усвідомлення життя і діяльності неможливе без того, щоб ніколи не зазнавати ніякого страждання. Хто не відчуває болю трагічного існування, той і не живе. Внутрішня колотнеча ненастанно підштовхує нас до рефлексії. Нещаслива свідомість завжди повертає людину до самості як виклику.
Читайте також: Вік розуму
Яка людина є більше нещасливою — та, що боїться померти, чи та, для якої життя видається значно нестерпнішим? Історія про приреченого на постійні митарства Вічного Жида є свідченням того, що усвідомлення себе йому не знайоме. Він не може померти, але не здатний і жити, бо це животіння не має аніякого сенсу. Хай там як, нещаслива свідомість сповнена не втратою шансів, а можливостями. Вона є ще одним зі способів подивитися на себе і дізнатися, ким і якими ми є. Нещаслива свідомість колись мусить насмілитися співвідносити себе з тим, що невловне. Нещастя позбавляються не тоді, щойно досягнуть унікальності, а коли визнається інше, собі нетотожне. Тоді досвід самовтрати спряжений одночасно зі здобуттям себе.