Нещадна російська війна проти Константинополя

Світ
23 Квітня 2018, 18:58

Це прихована, брудна війна, і ведеться вона на багатьох фронтах: в Україні, на Афоні, у Єрусалимі. Її оголосила Вселенському патріархату російська церква, що повністю контролюється спецслужбами, і стадія загострення триває вже не перший рік.

 

Усвідомлення грецькою суспільною думкою гострого протистояння між Константинопольським патріархатом та Москвою відбулося влітку 2016 року, коли Російська православна церква саботувала Священний Синод православних церков на острові Крит. Щоправда, зловмисні дії Москви, спрямовані проти вселенського трону, розпочалися набагато раніше.

 

Змагання між Москвою та Константинополем за першість у православному світі має давню історію. Її витоки — у спробі візантійських імператорів династії Палеологів об’єднати дві християнські церкви: Східну, православну, та Західну, католицьку. 1448 року Москва розриває зв’язки зі столицею Візантії, протестуючи таким чином проти унії, рішення про яку ухвалили на Флорентійському соборі 1439-го (однак ніколи не втілили через внутрішнє протистояння в самому Константинополі). Саме в цей час російська церква в односторонньому порядку проголосила автокефалію та здійснила відповідну реорганізацію. Паралельно з цим Росія перетворилася на найбільшу — територіально та демографічно — країну православного світу, а після падіння Константинополя в 1452 році залишилася єдиною вільною православною країною, очолюваною до того ж православним монархом — царем.

 

Третій Рим та російська церква на службі в держави

 

Оскільки Константинополь залишився в мусульманському світі під владою турків, Москва сама поголосила себе Третім Римом, а свого царя — захисником та благодійником всесвітнього православ’я. Вселенський трон визнав автокефалію російської церкви 1589 року. Упродовж чотирьох століть із часу падіння Константинополя вона лишалася єдиною церквою православного світу поза турецьким пануванням та багато разів намагалася витіснити із зони впливовості Вселенський патріархат, приховано перехоплюючи в різних місцях його повноваження.

Залишений російський храм Пророка Іллі, вид із вікон храму Святого Андрія в Галаті (район Стамбула)

Крім кількісного переважання своєї пастви та співіснування з православним самодержцем російська церква від початку свого виникнення за кожної нагоди підкреслювала стан Вселенського патріархату як «заручника» Оттоманської Порти. Утім, стан справ був дуже непростим. В оттоманській системі міллетів (організації в межах держави релігійно-етнічних спільнот) Патріархат мав широку автономію та повноваження здійснювати світські форми влади над православними підданими Порти. Одночасно Патріархат був головним спільником Порти у всьому, що стосувалося контролю за її православними підданими. Однак у межах Османської імперії православ’я було набагато менше заієрархізованим порівняно з Московією, адже трон Константинополя мав співіснувати з «давнішими» патріархатами Александрії, Антіохії та Єрусалима.

 

Читайте також: Церковна дипломатія

 

Традиція цілковитого контролю за російською церквою, здійснюваного царським троном, тягнеться з давніх-давен, внаслідок чого вона починає повністю ототожнюватися з державою, яка використовує можливості церкви для більшого упокорення власних підданих. Усередині церкви була сформована жорстка ієрархія як наслідок пристосування до потреб російського абсолютизму. Церква навчала коритися російському цареві, сприймати безапеляційно статус-кво та поширювала шовіністичні настрої. Пьотр І, який із відразою ставився до ідеї існування якогось патріарха, що через свій чималий вплив на російське суспільство міг би протистояти в деяких питаннях абсолютній владі царя, 1720 року скасовує його питомі повноваження. До 1917-го справами російської церкви опікується Священний Синод, а не патріарх.

 

Проте навіть в «обезголовленому» стані російська церква (точніше, сама імперія руками власної церкви) й далі намагається приховано вихоплювати православні регіони з юрисдикції вселенського трону. З 1840 року вона розпочинає справжню війну за контроль над Афоном та православним паломництвом на Святу землю. Російська імперія відродила традицію паломництва до цих двох центрів православ’я. Для розміщення російських прочан, що прямували до Святої землі через Константинополь, афонський монастир Святого Пантелеймона (названий «російським» — Россікон) збудував гостинні доми в Галаті, що збереглися й до сьогодні. Російська церква Святої Магдалини на горі Елеон у Єрусалимі є наочним залишком спроби російської експансії на Святій землі, що захлинулася після Жовтневої революції.

 

 Владімір Путін під час візиту до монастиря Святого Пантелеймона на Афоні 2016 року

Утім, дуже серйозного удару по Вселенському патріархату було завдано після Малоазійської катастрофи 1922 року, наслідком якої став обмін населення між Грецією та Туреччиною — отже, втрата великої частини пастви та відповідних повноважень, а також складнощі у відносинах із новою турецькою державою. У цей час трон Константинополя зосереджується на захисті своєї першості серед православної діаспори Європи та Америки й на роботі зі скликання Священного Синоду всіх православних церков.

 

До спроби такого скликання вдається і Москва за часів Сталіна в 1948 році. Головною метою московського Синоду було утвердження Московського патріархату на роль головного представника всього православного світу, іншими словами, узурпація вселенської першості. Проте в підготовчих діях узяли участь лише церкви країн Східної Європи, що перебували в радянській окупації.

 

«Війна юрисдикцій» у пострадянську добу

Після краху Радянського Союзу розпочинається нове коло боротьби за контроль над церквами колишніх радянських республік. Як стає зрозумілим із деяких деталей у ситуаціях, коли між Москвою та Константинополем виникає протистояння в питаннях юрисдикції, проблема має суто політичний характер та позбавлена теологічного підґрунтя. Російська (царська, радянська та сучасна) держава через Московський патріархат і далі контролює вірян у пострадянських суспільствах, метою чого є подальша культурна русифікація.

 

Читайте також: Незручні союзники

 

Показовим прикладом політичної природи питання є історія маніпулювання із церквою в Грузії та Молдові після входження їх до складу Російської імперії. Через десять років після захоплення Грузії (1801-й) імперська влада скасовує автокефалію грузинської православної церкви, набуту ще в IX столітті, якщо не раніше. Грузинський патріархат замінюється на екзархат під патронатом Москви, який очолює російський екзарх, а богослужіння провадиться церковнослов’янською. Схожим чином після захоплення Бессарабії 1812 року російська влада підпорядковує митрополита Кишинівського Москві та нав’язує церковнослов’янське богослужіння.

 

Поле юрисдикції російської церкви розширювалося паралельно з експансивною імперською політикою держави. Однак розпад СРСР активізував процеси боротьби за національне самовизначення в країнах, що сусідять із Росією, адже, попри пишну інтернаціоналістичну риторику радянського періоду, російський шовінізм не був подоланий, а політика русифікації (нав’язування російської мови, заселення регіонів етнічними росіянами) тривала й за радянських часів. Після проголошення незалежності багато пострадянських суспільств виявили бажання відмежувати власні церкви від Москви та створили помісні структури під патронатом Константинополя. У певному сенсі такі зміни були лише відновленням їхнього попереднього статусу. У багатьох країнах церква розпалася на частину, яка визнавала владу Московського патріархату, і тих, хто був відданий вселенському трону.

 

Православ’я в Естонії

 

Історія Естонської православної церкви сягає ХІ століття. 1917 року вона проголосила свою автономію відразу після здобуття країною незалежності. Паралельно автономний статус проголосила фінська церква. Обидві церкви почали використовувати в богослужінні національні мови та, розірвавши зв’язки з Москвою, 1923 року потрапили під юрисдикцію Вселенського Патріарха. Створення помісних православних церков сприяло кращому сприйняттю православ’я загалом. У ньому припинили вбачати духовну іпостась російського шовінізму; до церкви навернулося чимало вірян із протестантської більшості населення країни. На 1940 рік чисельність вірян Естонської православної церкви доходила до 200 тис. осіб, 80% із яких були етнічними естонцями, а сама церква набула виразно національних рис.

 

Згідно з положеннями пакту Молотова — Ріббентропа, за яким Радянський Союз та нацистська Німеччина розподілили між собою країни Східної Європи, Естонія відійшла до перших. Радянський режим скасував автономність Естонської православної церкви й підпорядкував її Москві. На знак протесту більша частина кліриків та практично всі віряни навернулися до лютеранства, а православ’я через практику заселення територій почало ототожнюватися з російською національною меншиною, чисельність якої стрімко зростала. Після здобуття незалежності 1991 року помісна церква була відновлена, а 1996-го її автономний статус визнав Константинополь, внаслідок чого тодішній Патріарх Всієї Русі Алексій ІІ, що сам походив з Естонії, на певний час розірвав зв’язки з Вселенським патріархатом.

 

Перший офіційний візит московського Патріарха Кірілла до Естонії 2013 року

 

Православ’я в Естонії було розколоте за національною ознакою. Російськомовна меншина, що налічує 170 тис. вірян, визнає Естонську православну церкву МП та проводить богослужіння церковнослов’янською. Православні естонці — 25 тис. вірян — належать до Естонської апостольської православної церкви, відновлення якої повернуло в лоно православ’я частину населення країни. Церква сповідує повернення до своїх витоків, пов’язаних із візантійською традицією, оминаючи таким чином «факт» принесення до країни православ’я через Росію.

 

Битва за Україну

 

Особливо гострих форм набрало протистояння Москви та Константинополя в Україні, де в жорстокій сутичці зійшлися ті, хто прагне бути під владою Москви, та їхні опоненти, що хочуть потрапити під юрисдикцію Константинополя. Ситуація в Україні є унікальною для всього православного світу, адже її церква поділена на три зони впливу.

 

«Московський патріархат — прокляття України!» — напис на плакаті, що тримає протестувальниця під час виборів 2014 року нового предстоятеля Української православної церкви МП

 

УПЦ МП і далі є панівною силою в політичному полі країни. Вона єдина визнається іншими православними церквами та володіє найбільшими майновими ресурсами. Столиця України — серце Київської Русі, де 988 року відбулося хрещення слов’ян, тож російська церква вважає Україну невід’ємною частиною російського православ’я. 1992 року утворюється Українська автокефальна церква та УПЦ КП, щоб послабити вплив Москви. Ці кроки не набули досі визнання рештою православних церков, хоча створення єдиної помісної церкви вже тривалий час належить до пріоритетів українського уряду. Вселенський трон розглядає можливість надання автокефалії українській церкві, попри постійні погрози з боку Москви про «зворотні санкції». Після анексії Криму та початку війни на Сході країни суттєве погіршення зв’язків між Україною та Росією відбивається й у церковній сфері. Патріарх Кірілл проголосив, що війна в Україні є «священною війною» проти схизматиків, якими він вважає вірян Київського патріархату. Ситуація ускладнюється також через існування Української автокефальної православної церкви, яка твердить, що лише вона торує «національний шлях» в українському православ’ї. Свіжа статистика демонструє такий розподіл вірян: 17,5% належать до УПЦ КП, 10,5% — до УПЦ МП і 1,2% — до УАПЦ. Утім, більшість українців називають себе просто православними християнами або вважають, що релігійна належність не є головною для їхньої ідентичності.

 

Читайте також: РПЦ висунула претензії на заповідник «Херсонес Таврійський»

 

Ретроградна ідеологія російської церкви та її зв’язок із державою

 

Хоча боротьба за права та повноваження є центральним приводом для протистояння між Москвою та Константинополем, існують й інші причини розходження, що випливають із величезних відмінностей у менталітеті, зокрема в тому факті, що російська церква здавна добровільно погодилася стати інструментом держави для досягнення певних геополітичних цілей.

 

Ніколай Мітрохін, дослідник із Бременського університету  та спеціаліст із питань російської церкви, наголошує на тому, що російська церква повністю контролюється державою та спецслужбами, «тож віддзеркалює психологію самої держави». «Це психологія «синдрому обложеної фортеці». Десятиліттями російська еліта плекає в собі ідеологію шовінізму та ізоляціонізму, що нагадує явище маккартизму в Сполучених Штатах: гіперболізацію страху перед зовнішніми загрозами», — каже він у своєму інтерв’ю грецькому виданню Inside Story.

 

Згідно з Мітрохіним метою російської церкви є контроль за всім православним світом. Як приклад таких намірів він наводить факти фінансування Москвою Антиохійського та Єрусалимського патріархатів у розмірі сотень тисяч євро. Паралельно відбуваються спроби збільшити кількість російських монахів на Афоні, що також потребує чималих витрат. «Зрозуміло, центром усіх акцій, пов’язаних з Афоном, є «російський» монастир Святого Пантелеймона, який за останні роки одержав величезні інвестиції», — продовжує Мітрохін. «Однак планам Росії завадить присутність українського чернецтва в обителі, а також вчасне реагування з боку Вселенського патріархату та грецьких спецслужб», — зазначає дослідник.

 

Монастир Святого Пантелеймона на Афоні

 

«У Санкт-Петербурзі було засновано товариство «Друзі Афону». Його члени переважно є приятелями Владіміра Путіна та колишніми працівниками КГБ, що нині стали олігархами та високопосадовцями. Відвідати Афон вважає для себе справою честі кожен російський високопосадовець. Сам Путін навідався до Святої Гори в супроводі Патріарха Кірілла, і семантика цієї події є досить промовистою», — підсумовує Мітрохін. На думку дослідника, російські спецслужби за допомогою щедрих дарунків намагаються спрямувати афонські монастирі, наприклад Ватопед, у якого непрості відносини як із Константинополем, так і з грецькою державою, в обійми Москви.

 

Якщо за радянських часів російська церква сиділа на гачку в КГБ, то в пострадянський період контроль над нею опинився в руках радикальних груп, що обстоюють найгіршу версію шовінізму та поширюють настрої фанатичного мракобісся. Так, російська церква викорінює навіть натяки на екуменізм, тобто можливість наближення та спілкування з іншими християнськими конфесіями, вважає єрессю католицизм та вішає цей ярлик на будь-яку спробу діалогу з католицьким світом. У суспільних питаннях погляди представників РПЦ нічим не відрізняються від середньовічних упереджень. Патріарх Кірілл заявив, що фемінізм наражає на смертельну небезпеку все російське суспільство, а визнання одностатевих шлюбів ототожнив із нацизмом та апартеїдом.

 

Всєволод Чаплін, 2014-й  

 

Кілька років перед тим сумнозвісний тодішній голова Департаменту зв’язків російської церкви з громадськістю Всєволод Чаплін заявив, що православні не повинні молитися разом із членами інших конфесій. За кожної нагоди він у категоричній формі висловлював власне переконання, що віра не є особистою справою кожного вірянина й що церква має посідати центральне місце в суспільному житті. Ліберальна демократія, на думку Чапліна, і породжувана нею вседозволеність, що плекає особисті свободи й плюралізм, є чужими духу російських традиції та меті, яку ставить перед собою православ’я. Також цей діяч засуджував сучасну моду, мотивуючи кількість зґвалтувань відвертістю жіночого вбрання, та закликав ввести національний дрес-код. Тих, хто виїжджає на Захід, Всєволод Чаплін називав зрадниками і вважав прийнятним застосовувати до таких «зрадників» найвищу кару.

 

Останнім часом і в Греції деякі ієрархи викликали хвилю обурення та осуду своїми радикальними висловлюваннями, які, зокрема, переступають межу закону (йдеться про заяви митрополита Амвросія Калаврітського проти гомосексуалістів, за які його було притягнуто до суду). Утім, різниця між церквами в грецькомовному та російськомовному світах, на думку багатьох, полягає в тому, що в першому такі погляди не є нормою та не відображають офіційної позиції церкви, тоді як у другому все навпаки.

 

«Росія, на відміну від Греції, міститься на периферії Європи. Хоча велика частина населення країни і є міським, саме суспільство вкрай консервативне порівняно з грецьким», — пояснює Мітрохін. Він вважає, що репресивність, яка звучить у словах Чапліна, не виняток, а закономірність усередині російської церкви. «Не випадковим є те, що церква стала на захист «права» чоловіка «виховувати» фізичними методами власних дружину та дітей. Низова маса кліриків переповнена священиками-провокаторами. Багато з них проповідують шовінізм та мілітаризм, є такі, що поміняли рясу на військовий однострій, який знімають лише на час богослужіння.

 

Мітрохін вважає, що більшість простих священиків та єпископів є носіями радикальних поглядів та не виключають застосування насильства як засобу досягнення національної мети. «Саме тому вони підтримують парамілітарні й націоналістичні організації, які рекрутують бойовиків для відправлення до України або займаються військовим вишколом громадян через параноїдальну небезпеку нової світової війни». За Мітрохіним, більшість вірян російської церкви вбачають у православ’ї «національну релігію», яка їх захищає від асиміляції з безбожним Заходом. «Їм вистачає участі в церковних церемоніалах, читання Житія святих та бульварної преси. Вони сліпо слухаються монахів, що мають великий авторитет у російській церкві та є носіями вкрай реакційних ідей».

 

Владімір Путін та московський Патріарх Кірілл на церемонії освячення храму в травні 2017 року

 

Згідно з Мітрохіним російська церква програє битву за душі молодого покоління. «Освічена молодь міст ставиться байдуже, якщо не негативно до церкви. У її очах це жорстка, ретроградна структура. Реакція церковних ієрархів на активістський перформанс гурту Pussy Riot, метою якого було засудити абсолютну підтримку церквою політики російської влади, є, на мою думку, більш ніж промовистим доказом тих поглядів, які нині панують у церкві».

 

Вселенський патріархат цілком інша модель, обернена до політичної культури Заходу. У своїх виступах Патріарх Варфоломій часто посилається на особисті свободи та значення діалогу, потребу примирення та всепрощення. Він підтримує близькі й теплі зв’язки з Ватиканом, іншими християнськими конфесіями та лідерами інших релігій. Вселенський патріархат відданий ідеї екуменізму, сприймає позитивно ініціативи щодо міжрелігійного діалогу, і це не є випадковістю. Такі позиції продиктовані, зокрема, досвідом існування Патріархату в неправославній країні, а також потребою підтримки церквами Заходу.

 

Роль Вселенського патріархату як інституції, що лежить на європейській орбіті та поділяє цінності Європи, є провідною в тому, що багато церков прагнуть розірвати зв’язки з Москвою та потрапити під його юрисдикцію. Якщо російське православ’я вони сприймають як шовіністичне, ксенофобське та реакційне, то вселенський трон постає як виразник осучасненого варіанта православ’я, звільненого від націоналістичних забобонів, відданого ідеалам демократії та екуменізму. Отже, розрив із Москвою і приставання до Константинополя для згаданих суспільств означає емансипацію, звільнення від шовіністичного тиску та наближення до Заходу.

 

Брудна атака на Патріарха Варфоломія 2016 року

 

Протистояння Москви та Константинополя може завдати великої шкоди як образу православного світу, так і Вселенському патріархату як інституції. Це було продемонстровано в найгіршому вигляді у двох подіях 2016-го. Першою була відмова Москви взяти участь у Священному Синоді всіх православних церков на Криті в червні того року. Над організацією такого зібрання вселенський престол працював 99 років. Серед тем до обговорення були зазначені спілкування православ’я з іншими релігіями, ставлення до нових технологій, явище глобалізації, проблеми з довкіллям. Російська церква вимагала не проводити зібрання в Стамбулі через напружені зв’язки з турецьким урядом після збиття над Сирією російського винищувача, тож місцем проведення було обрано Крит. Пізніше російська сторона висунула вимогу ухвалювати рішення лише за умови одноголосної підтримки, а не більшістю голосів, хоча це суперечить церковній традиції, а потім загалом відмовилася брати участь у зібранні. Причиною бойкоту зібрання російською церквою, з одного боку, є боротьба за сфери впливу, особливо в Україні, а з другого — фанатичне бажання утриматися від екуменічного діалогу, особливо з римо-католицькою церквою. Щоправда, несприйняття екуменічних ідей стало вирішальним фактором й у відмові від участі грузинської церкви. Попри серйозні суперечки з російською церквою та погані зв’язки між Грузією і Росією на державному рівні, грузинська церква негативно ставиться до екуменізму й суспільної емансипації, схожим чином сприймає католицизм як єресь, багато разів висловлювала занепокоєння тим, що інші православні церкви виявляють надмірну гнучкість у питаннях розлучення та нерозважно піддаються на спокуси сучасного суспільства. У самій Греції проголошення вселенським троном Синоду було сприйнято прихильниками юліанського календаря з шаленством, що межує з істерикою.

 

Болгарська церква також відмовилася від участі, надалі цілковито підтримуючи будь-які дії Москви, попри те що в країні деякі політики та інтелектуали засудили таку позицію. Антиохійський патріархат теж вирішив утриматися через тривалу суперечку за межі повноважень, які він вів із Єрусалимським патріархатом, дійшовши аж до розриву зв’язків. Антиохія твердить, що Вселенський патріархат обстоює позиції Єрусалима, адже в ньому грецькі архієреї й далі обіймають високі посади, на відміну від Антиохійського патріархату, що перейшов під контроль арабів. Крім того, з початку сирійської війни Антиохійська православна церква потрапила в пряму залежність від Москви, яка взяла на себе її фінансування, тож постає як захисниця християн, що здебільшого підтримують режим Асада. Відмова від участі чотирьох церков торпедувала православний Синод, що вперше мав відбутися з 727 року, завдавши шкоди православ’ю в очах усього світу.

 

Операція російських спецслужб проти Патріарха Варфоломія

 

Не менше занепокоєння та шкоди завдала операція російських спецслужб, спрямована проти самого Варфоломія, яка відбулася через місяць після невдалої спроби повалення уряду Ердогана 15 липня 2016 року. З червня у російсько-турецьких зв’язках намітився певний прогрес. Через місяць після путчу на сайті, близькому до кремлівських кіл, з’являються матеріали, підписані американським послом Артуром Г’юзом, метою яких було очорнити Патріарха Варфоломія. Посол Г’юз одразу спростував своє авторство в цьому сумнівному матеріалі, який був знятий згаданим вище сайтом без надання, втім, відповідної заяви, що йдеться про продукт містифікації. За цей час «качку» поширили багато російських сайтів, а це проливає достатньо світла на те, що перебуває за лаштунками публікації. Наприклад, сайт Православие.Ru є одним із найвідоміших інтернет-сторінок церковного поінформування в Росії та належить московському Сретенському монастирю, як зазначив виданню Inside Story представник Вселенського патріархату. Архімандрит Тіхон (Шевкунов), намісник Сретенського чоловічого монастиря, за твердженнями деяких російських ЗМІ, є духовником Владіміра Путіна… На думку журналістів із надійніших від Православие.Ru видань, «викидання» в інформаційний простір статей, написаних живими, мертвими або вигаданими авторами, є звичайною практикою спецслужб. Усі згадані матеріали — суцільний пасквіль, спрямований проти патріарха. Самі їхні назви («Чи потрібний Анкарі Патріарх Варфоломій?», «Чи потрапить Патріарх Варфоломій під приціл Анкари?») прозоро передають бажаний меседж. Таємний автор статей, особу якого не так уже й важко встановити дедуктивно, починає свій «аналіз» зі встановлення факту тісної співпраці Патріархату з грецькою діаспорою Сполучених Штатів та американським урядом. У першій статті Варфоломія називають «троянським конем», що лобіює американські інтереси в православному світі. Після побіжної згадки про утиски православних у Туреччині автор поспіхом додає, що для Вашингтона їхнє становище є «джокером у рукаві», аби тиснути на турецький уряд. Одночасно стверджується, що через вселенський трон США намагаються впливати на православний світ, а в самому Патріархаті є потужне американсько-ізраїльське лобі, що контролює його за допомогою фінансових інвестицій.

 

Патріарх Варфоломій на зустрічі з тодішнім президентом США Бараком Обамою, квітень 2009 року (Фото Pete Souza)

 

Далі автор говорить про близькі стосунки між Патріархом та Фетхуллахом Ґюленом, релігійним дисидентом, який вимушено перебуває в США і якого уряд Ердогана вважає організатором невдалого путчу, зокрема про їхні зустрічі в межах ініціативи про міжрелігійний діалог в 1990-ті роки, не згадуючи, втім, що головним ініціатором таких зустрічей був тодішній турецький уряд, а Туреччина й нині підтримує такі заходи. Тож, запитує автор, чи не час уже турецькому урядові визнати екуменічний статус Константинопольського патріархату, аби збільшити самим свій вплив на православний світ? І сам дає відповідь: за нинішніх умов це малоймовірно; на нещодавньому (на той момент) Священному Синоді на Криті Патріарх зазнав невдачі в об’єднанні православного світу через «авторитаризм, непоступливість та ворожість стосовно Російської православної церкви». Його вплив не поширюється навіть на половину православного світу, а отже, в очах турецької влади цінність такої інституції є дуже низькою, підсумовує автор статті.

 

По суті, статті відтворюють тези, які давно мусоляться в російській церкві, що Вселенський патріархат є лише інструментом нав’язування православному світові інтернаціоналістсько-сіоністського плану, мета якого — остаточно його знищити. Потім, вказуючи на начебто близькі зв’язки Варфоломія та Ґюлена, цей анонімний виразник волі російської влади прозоро натякає, що Патріарх відповідає за путч, а отже, прозоро закликає турецьку владу до репресій проти Патріархату.

 

У Туреччині поява згаданих статей стала сенсацією, спричинивши величезну кількість викривальних матеріалів проти Патріарха в урядовій та опозиційній пресі. Газета Aydınlık, орган радикальних кемалістів, наголосила, що за три години до початку путчу Патріарх залишив країну, щоб здійснити закордонний візит, натякаючи, мовляв, він обізнаний із тим, що трапиться незабаром. Близька до уряду газета Akşam надрукувала на першій сторінці статтю з твердженням, що метою путчу було перешкодити процесу покращення російсько-турецьких відносин. На думку газети, путч організував Ґюлен, тісно співпрацюючи з ЦРУ та Вселенським патріархатом. Стаття була проілюстрована фото Патріарха з опальним імамом, а посилання вели до згаданої вище містифікації та «слів» посла Г’юза, попри те що останній багато разів публічно заперечив своє авторство.

 

Публікації викликали паніку серед грецького населення Стамбула. Упродовж кількох тижнів місцеві греки жили під страхом репресій проти Патріархату, самої грецької спільноти або взагалі заборони функціонування церковної інституції. Однак ні цей брутальний напад, ні багато інших подій, що відбуваються на очах усього світу, не вплинули на зменшення градуса захоплення Путіним та Росією, який виявляють чимало громадян Греції. Не бажаючи роздивитися природу путінського режиму та ролі, яку він відіграє в міжнародному контексті, ці греки виступають за вихід із Європи та союз із Росією. Зокрема, вони демонстративно відмовляються повірити в те, що основним експортованим товаром останньої в наш час є шпигуни та олігархи, що вимахують зброєю на футбольних матчах (йдеться про нещодавній випадок появи на футбольному полі Івана Саввідіса, власника клубу «ПАОК», який втручався в роботу суддів, маючи при собі зброю, через що на клуб були накладені санкції)…

 

Матеріал перекладено із сайта https://insidestory.gr/

Оригінал статті