Нервова анорексія поряд із нервовою булімією та компульсивним переїданням є серйозним розладом харчової поведінки й може становити реальну загрозу життю людини через високу смертність. Хворі на анорексію як правило надзвичайно худі, мають нездорове бажання і далі зменшувати масу тіла й завжди бояться набрати вагу. Навіть смерть для них не така страшна, як кілька, на їхню думку, зайвих кілограмів. Спотворене сприйняття власної зовнішності — типовий симптом анорексії (див. «Перші ознаки анорексії»). Починається все часто з дієт. Однак із часом думки про власну вагу визначають усе повсякдення. Навіть із критичною масою вони вважають себе занадто гладкими й худнуть далі. Зрештою, критична худоба — це лише зовнішній вияв глибокого психічного розладу. І щоб вилікувати хворобу, просто почати їсти недостатньо.
Перший опис захворювання нервової анорексії датований ще 1245 роком. Про це повідомляє університетська дитяча лікарня австрійського міста Грац. Угорську принцесу Марґарет віддали на виховання черницям, але її батько змінив свої наміри й вирішив одружити доньку з бажаним для престолу наступником. Саме тоді Марґарет вирішила зробити себе якомога непривабливішою, щоб уникнути небажаного шлюбу. Вона почала голодувати й працювати до виснаження. Це призвело до смерті принцеси у віці 26 років. Зі збережених документів вдалося з’ясувати, що діагностичні критерії відповідали хворобі, яку сьогодні називають нервовою анорексією.
Вікова межа анорексії зміщується все більше вниз, хвороба «молодшає». Лікар-психотерапевт і керівник міжнародного центру терапії харчових розладів Revocanda Plus Валерій Патонич зазначає: «Якщо у 2010-му середній рік моїх пацієнтів був 16–18 років, то сьогодні це 13-річні діти». Розлади харчової поведінки приписують здебільшого жінкам, хоча анорексію та булімію дедалі частіше виявляють і в чоловіків. За даними німецького Федерального центру медичної освіти, на три жінки з нервовою анорексією припадає один чоловік. В Україні як такої статистики немає. Але Патонич також із власного досвіду погоджується з німецькою статистикою й додає, що тенденція виявлення розладів харчової поведінки в чоловіків стає дедалі помітнішою. Лікар пов’язує це з так званою унісексуалізацією.
Читайте також: ГМО: слово з трьох букв
Питання госпіталізації хворих на анорексію в Україні стоїть гостро, тому що спеціалізованих відділень розладів харчової поведінки в державних лікарнях немає взагалі. На пострадянських теренах медична допомога таким пацієнтам надається у відділенні дитячої психіатрії, якщо це стосується підлітків, або у відділенні пограничного стану чи знову ж таки психіатричному відділенні, якщо це доросла людина. «І от уявіть собі, — ділиться досвідом Валерій Патонич, — дівчата-перфекціоністки, які найчастіше стають жертвами анорексії, перебувають у психіатричному відділенні й зазнають ще більшого удару. А вони здебільшого опиняються всі там. Але розлади харчової поведінки не потребують психіатричного втручання, тут допоможе психотерапевтичний підхід. Якщо дівчата й набирають вагу, перебуваючи в таких установах, то лише через побічну дію нейролептиків або приглушений стан, тому що рівень тривоги падає. Але проблема не вирішується. Як тільки вони перестають вживати ліки, знову роблять те саме». Також пацієнти з анорексією потрапляють у гастроентерологічні відділення (через такі побічні ефекти, як гастрити або виразки), ендокринологію (через розвиток цукрового діабету, інсулінової резистентності або інші гормональні порушення), гінекологію (через відсутність менструального циклу). В Україні дитину з критичною вагою практично неможливо кудись покласти. Лікарні їх просто не беруть. Вони загнані.
Водночас у нас стали з’являтися приватні клініки. І тут теж кілька варіантів. Один із них — приватні медичні клініки загального призначення. У випадку булімії чи анорексії вони, звісно, не допомагають, тому що не спеціалізуються на цьому й відповідно не мають спеціалізованих стаціонарів. Там зазвичай добре облаштовані терапевтичні та реанімаційні відділення. У такій клініці можуть поставити діагноз, призначити лікування, трохи стабілізувати, а потім відправити пацієнта в інше місце. Якщо в хворого критична вага, ймовірність відмови тут ще більша, оскільки йдеться вже про втрату ліцензії. Також в Україні чимало реабілітаційних центрів, які займаються терапією алко- та наркозалежних. Туди теж потрапляють анорексичні пацієнти. Чому? Просто через фінансову складову — їм потрібні платоспроможні клієнти. Ефективність нульова. 12-крокова програма, яка добре працює для алко- та наркозалежних, абсолютно не діє у випадку розладу харчової поведінки.
Читайте також: Пам’ятай, хто твій справжній ворог
Окрім проблем із госпіталізацією є ще соціальна проблема — сприйняття хвороби в суспільстві. Досі можна почути, що анорексія — це не хвороба, а метод для привернення уваги підлітків або «просто дієта, усі ж сидять на дієтах, що в цьому такого». Активно розвиваються й нові захворювання, такі як орторексія (нав’язливе бажання їсти тільки здорову їжу), прегорексія (розлад харчової поведінки у вагітних), дранкорексія (так звана алкогольна дієта). «Торік у родині вегетаріанців помер трирічний хлопчик, тому що від народження не отримував тваринного білка і внаслідок цього помер від анемії. А через кілька років буде ще гірше. Все максимально підтримується різними структурами, оскільки це вигідно фармкомпаніям. Виробники екопродукції також у виграші, тому що продукти з позначкою «еко» дорожчі. Це дуже крутий ринок, маркетинг якого, на жаль, іноді працює проти здоров’я», — каже Валерій Патонич.
Дуже часто в усьому звинувачують моду та соціальні мережі. Але, за словами лікаря, індустрія моди на сьогодні зробила більше, ніж будь-яке міністерство здоров’я. Саме мода сформувала тренд антианорексичності. У Франції вийшов закон, який зобов’язує зазначати про використання фотошопу при публікації фотографій. Також там заборонено допускати до показів моделей з анорексією. Хоча це правило діє і в багатьох українських агенціях. «До мене часто звертаються моделі, щоб я підтвердив відсутність у них анорексії. Мода робить справді багато. Що стосується соціальних мереж, то якби їх не було, а групи в певних соціальних мережах налічують мільйони підписників, суїцидів було б значно більше, — продовжує Валерій Патонич.
— У таких людей немає розуміння життя, тому вони з головою пірнають у хворобу. А в тих групах хоча б є можливість поговорити та якось підтримати одне одного. Ці люди хоч якось спілкуються там, і хвороба таким чином пригальмовується. А в нас з’являється шанс допомогти їм».
Що ж призводить до нервової анорексії? Причин насправді багато. Науковці припускають, що на ймовірність появи захворювання впливають складні генетичні механізми. Якщо в родині вже були подібні випадки, ризик захворіти в наступних поколінь зростає. Крім того, анорексія виникає як супутній розлад при афективних чи обсесивно-компульсивних розладах. Але найвагомішими все ж таки залишаються психосоціальні фактори, пов’язані з тиском у сім’ї або несприятливими умовами. Певну роль відіграють й індивідуальні чинники, такі як низька самооцінка, розлад ідентичності. Але точна взаємодія генетичних механізмів, психологічних факторів та впливів навколишнього середовища потребує подальшого вивчення.
Читайте також: Криза невідтворюваності
Інше питання — правові норми. Дуже часто батьки дитини відмовляються від її госпіталізації. І це найгірше, що може бути. По-перше, в Україні немає примусового лікування. По-друге, нервова анорексія не входить до переліку хвороб, через які можна було б позбавити батьківських прав. Отже, жодних важелів впливу немає. Ще одна поширена ситуація — брак грошей на лікування дитини. «У нас є неплатоспроможні клієнти. Маємо одне ліжко, де лежать безплатно. Маємо соціальні ліжка, де лежать лише за собівартістю. Тобто якщо бачимо, що людина місяць проплатила сама, що родина реально хоче врятувати свою дитину, то йдемо назустріч. Оголошуємо збір коштів або співпрацюємо з телебаченням. Але дуже часто трапляється й таке, що ми погоджуємося допомогти неплатоспроможним батькам, просимо їх написати пост про збір грошей, а вони нам у відповідь: «Та ви що! Як я можу таке написати? А якщо з мого села про це прочитають? А якщо на роботі побачать? Це ж соромно!». Тому не всі клієнти комфортні для спілкування в таких випадках. Звісно, добре було б мати якийсь фонд. Ми саме працюємо над цим. Буде асоціація охорони психічного здоров’я, яка виділятиме кошти на лікування фінансово неспроможним родинам», — розповідає Валерій Патонич.
Важливо не засуджувати хвору на анорексію людину, а запитати, чи їй потрібна допомога, чи все в неї добре. Також важливим є усвідомлення в суспільстві, що до розладів харчової поведінки не можна ставитися як до табу. Про це треба говорити відкрито й без зайвої секретності.