Однак це можуть бути і спеціально створені для заміщення браку відомостей оповіді про певних осіб або маловідомі явища. З другого — міфи творять системи переконань, адже покликані висвітлювати не реальні події, а позначати перспективи подальшого спрямування. Нижче йтиметься саме про такі тлумачення міфу.
Що більший масштаб особи взято, то ширший обсяг інтерпретації залучено: або для згущення фарб, або навпаки, для приховання чогось. Міфи здатні піднести до небес обраного персонажа. Та прискіпливому погляду неодмінно відкриється кожна гіперболізація. Григорія Сковороду ще за життя визнавали неординарною постаттю. Йому випадало чути про себе порівно похвалу й осуд. Вважають, що повну біографію філософа написав його учень Михайло Ковалинський. Проте в тому життєписі залишилося чимало прогалин. Ясна річ, не забарилися біографи, з-під пера яких вийшли животрепетні описи видатного мислителя. А отже, на підставі тих опусів можна оцінювати не саму постать, а здебільшого прагнення компенсувати в ній те, чого в нашій культурі хотілося б досягти.
Читайте також: Мудрість самовладання
До заледве не перших належить і біографія Сковороди авторства Ґустава Гесса де Кальве «Сковорода, український філософ», у якій наведено чимало всіляких курйозів. Оповідачеві властиво подавати образ філософа з несподіваних і суперечливих ракурсів. Передовсім як сучасного кініка (в авторському написанні — циніка) та стоїка; а також наділеного неабиякою уявою містика, схильного до несамовитості та марновірства. Стоїчну вдачу Сковороди підкріплено його байдужістю до мирських зваб. Оскільки, скажімо, жіночою статтю той аніскільки не переймався. На відміну від античного кініка Діогена з Синопи, український любомудр нечасто епатує зашорену публіку. Грек, як відомо, зі смолоскипом шукав у натовпі людину, а то й ні від кого не ховаючись, справляв природні потреби чи рукоблудив, ніби наголошуючи, що нітрохи не лицемірить, як інші.
Сковорода хоч і не перетворював нарочитого перформансу на основу свого вчення, проте вряди-годи ним не гребував. Про це свідчить один показовий епізод. Коли київський архієрей збирався висвятити Сковороду на священника, той удав божевільного, змінюючи голос і затинаючись. Іншим разом, уже заживши слави філософа, під час пишної учти з багатьма знатними особами він утік і сховався в повітці, чекаючи, допоки всі розійдуться по домівках.
Схожі пригоди читаємо в біографії Миколи Стелецького «Мандрівний український філософ Г.С. Сковорода». Зауважмо, що про Діогена складали анекдоти, бо чутки про нього докотилися аж до Александра Македонського. Володар розшукав мудреця і запитав про його бажання. Але почув лише прохання не заступати сонця. На той самий копил створено приповідку й про Сковороду. Стелецький пише: Єкатєріна ІІ, зачувши про філософа, переказала йому через потьомкінського посланця запрошення перебратися до Петербурга. Сковорода, якого ласка імператриці заскочила на пасовиську, відповів: «Сопілка та вівця дорожчі царського вінця». Та веселому мудрецеві таки випало здибатися з царицею. Якось, минаючи Україну, вона зустріла його та глузливо спитала, чому він такий чорний. Філософ зреагував: сковорода ніколи не буває білою, бо пече і смажить. Власне, ці оповіді давали змогу в радянські часи перекроювати Сковороду з одинокого мислителя на народницького просвітника, який учащає мало не до кожної селянської хати.
Ізмаїл Срезневський на основі однієї з почутих історій теж написав не менш кумедну повістину «Майоре, майоре!». На одному хуторі жив недужий відставний майор. А з ним по сусідству на пасіці обжився Сковорода, який і взявся лікувати хворого. Невдовзі він познайомився з донькою майора, яку вподобав попри сором’язливе ставлення до жінок. Вони вирішили побратися. Та щойно священник запитав про згоду на вінчання, Сковорода раптом припав до вівтаря, покаявся в гріхах і подався геть. Знову бачимо якогось юродивого.
Читайте також: Могилянська твердиня знань
Таким і постає перед нами міф. Навряд чи Сковорода колись волів би стати анекдотичним персонажем, про якого складатимуть захопливі легенди. Міфологізація є спробою догматизації, що легко шириться й засвоюється. Необхідність у ній колись неодмінно виникає, бо за життя знакова персона ніколи не вміщатиметься в стереотипні рамки. А якщо з неї потрібно зліпити ікону, то й поготів. Але Сковорода погано надається до будь-якої канонізації. Його, як і засмалену сковорідку, не потрібно відбілювати й вичищати. Упертість, гнівливість, різкість та інші ознаки норовливості тільки увиразнюють притаманну йому неоднозначність. У цьому сенсі він виявляє схожість з гордовитим філософом Гераклітом із Ефеса, який відмовився від влади й усамітнився. Уникаючи всякчас інституцій і формалізацій, Сковорода волів залишитися непогамовним шукачем самого себе. То й уся пов’язана з ним світська агіографія означає хіба лише неможливість застосовувати до нього будь-які вівісекції, здатні розчиняти до жаданого сухого залишку. Щоб щось збагнути, доводиться робити щоразу нові підходи до цього загадкового химерника.