Структура української економіки останнім часом стрімко змінюється. Старі, колись базові галузі економіки відмирають або принаймні суттєво здають позиції. А шанси на зростання зайнятості та доходів українців чимраз більше залежать від здатності знайти нові ніші для виробництва як товарів, так і, що навіть перспективніше, послуг і для внутрішнього, і для зовнішнього споживача. У цьому сенсі неможливо оминути досі нереалізований потенціал країни в розвитку внутрішнього та в’їзного туризму. Перший здатен зберегти для вітчизняної економіки чималі кошти українців, які вони заробили в інших сферах. Другий — залучити додаткові гроші зовні. Потенціал у відповідному напрямі надзвичайно високий. Адже рівень розвитку туризму та його частка у ВВП, зайнятості чи доходах в Україні поступається не лише світовим лідерам у цій галузі, а й навіть середньосвітовим показникам.
Орієнтовні оцінки частки доходів від туризму в Україні впродовж останніх років коливалися в межах 1,5–2,5% офіційного ВВП. Видима частина айсберга — це офіційні доходи учасників ринку від надання турпослуг, які у 2016 році Держстат оцінив в 11,5 млрд грн (без ПДВ, акцизів і зборів), або менше ніж $0,5 млрд. Офіційні витрати на оплату праці в «суб’єктів туристичної діяльності» становили тільки 0,29 млрд грн, або трохи більше ніж $11 млн, а дохід від продажу путівок іноземцям — лише 106 млн грн, або менш як $4 млн. Левова частка змін у турсекторі останніми роками залишається поза фокусом офіційної статистики, тож про них можна тільки гадати й робити оцінки. Водночас, якщо відштовхуватися від офіційних даних, то виходить, що вітчизняний турбізнес заробляє переважно на виїзному туризмі українців до інших країн. Внутрішній туризм відіграє для нього значно меншу роль, а іноземці — взагалі другорядну. За даними Держстату, у 2016 році із загальної кількості 2,55 млн осіб, яких обслуговували туроператори та турагенти країни, внутрішнім відпочинком скористалося лише 0,73 млн громадян України та ще 35 тис. іноземців.
Читайте також: Ліжко-місце як інструмент
З 2013 по 2015 рік кількість іноземців, що перетинали кордон України, за даними Держприкордонслужби, зменшилася вдвічі (із 25,7 млн до 12,9 млн осіб), а в 2016-му зросла лише на кілька відсотків. На перше місце серед візитерів до України вийшли громадяни Молдови — 4,5 млн у 2016-му, або кожен третій відвідувач. На другому й третьому були білоруси (1,8 млн) та росіяни (1,5 млн). Із сусідніх з Україною країн ЄС (Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини) у 2016 році в’їхало до нас ще 3,7 млн осіб, або майже 27% усіх гостей. Натомість на всі інші країни світу припало лише близько 15% туристів, які відвідали Україну.
Проте із 13,3 млн іноземців, які перетнули кордон України у 2016 році, 95% називали причиною свого візиту приватні справи й тільки 1,3% (172,8 тис.) туризм. Навіть транзитом пояснили свій в’їзд на нашу територію понад 2% іноземців. Половину з тих, хто задекларував туристичну мету в’їзду до України на кордоні, становили у 2016-му білоруси (84,4 тис.), чверть (44,5 тис.) — росіяни, а серед інших виділялися хіба що турки (12,2 тис.) та ізраїльтяни (10,7 тис.).
Кількість зафіксованих перетинів кордону з Україною найчисленнішими відвідувачами нашої країни — молдованами (4,5 млн) є значно більшою, аніж населення цієї країни, що свідчить: значна частина цих гостей дуже часто прибуває явно не з туристичною метою. Йдеться про багаторазові перетини кордону тими самими людьми з іншими цілями. Втім, така сама ситуація притаманна більшості країн світу з великою кількістю візитерів. Хоч їх усіх зараховують до іноземних туристів, але в класичному значенні туристами вони зазвичай не є. Переважно йдеться про обміни візитами в тих чи тих справах жителями прикордонних районів, які багато разів на рік долають кордон, «накручуючи» в такий спосіб «лічильник».
Наприклад, у традиційно популярній для західноєвропейських туристів Туреччині до першої п’ятірки за кількістю у 2016 році належали візитери з трьох сусідніх країн — Грузії, Болгарії та Ірану. Наприклад, у країні побувало 2,2 млн грузинів (тоді як усе населення Грузії становить 3,7 млн) та 1,7 млн болгар (за 7,1 млн жителів).
Читайте також: Як розвивати туристичний бізнес
Кількість візитерів із країн Західної Європи нині в Україні все ще в рази менша, ніж у сусідніх Болгарії чи Румунії, не кажучи вже про Туреччину. Наприклад, у Болгарії в 2016-му побувало 1 млн німців, 282 тис. британців, 196 тис. французів, 152 тис. італійців. А в Україні лише 171,5 тис. німців, 77,8 тис. італійців, 70,4 тис. британців та 54,3 тис. французів. Як бачимо, найменший розрив за чисельністю гостей-італійців (вочевидь, цьому сприяють стосунки колишніх українських заробітчан), натомість найбільший — німців, яких Україну все ще відвідує майже в шість разів менше, ніж Болгарію. Що вже й казати про показники Туреччини, яку у 2016 році відвідали 3,9 млн німців, 1,7 млн британців, 0,9 млн нідерландців та 0,55 млн французів. Між цими цифрами та тими, що має зараз Україна, просто прірва. Значно поступаємося ми за кількістю західноєвропейських туристів й іншим причорноморським країнам. Наприклад, у Румунії 2015-го побувало 282 тис. німців, 233,8 тис. італійців, 145,6 тис. французів і 140,6 тис. британців. Це у 2–3 рази більше, ніж в Україні, хоч Румунія має такий самий, як в Україні, туристичний потенціал, удвічі меншу кількість населення.
Проте розподіл туристичних потоків між країнами Причорномор’я не є сталим. Тому в України є шанси поборотися за перерозподіл туристичних потоків на власну користь. А надто тому, що навіть за нинішніх проблем із туристичною інфраструктурою з 2014-го стрімко зростала кількість гостей України саме з країн, що не належать до безпосередніх сусідів. Серед останніх лише з Угорщини та Румунії потік візитерів з 2014-го по 2016-й зріс на третину чи більше. Тоді як з Ізраїлю — більш як удвічі (зі 101 тис. до 217 тис.), із Туреччини — на 70% (зі 120 тис. до 206 тис.). Приблизно таким самим темпом зростала й кількість гостей із США (з 81,8 тис. до 138,2 тис.), Литви (з 30,9 тис. до 52,3 тис.) та Великої Британії (із 44,2 тис. до 70,4 тис.). З Азербайджану у 2016-му приїхало в півтора разу більше людей, аніж у 2014 році (відповідно 70 тис. та 106 тис.). На 30–40% за цей час зросла й кількість гостей із Німеччини (до 171,5 тис.), Італії (77,8 тис.), Франції (54,3 тис.), Чехії (49 тис.) та Грузії (48 тис.).
Ті, хто вже побував в Україні, зазвичай не розчаровуються. Наприклад, проведене компанією GfK Ukraine серед понад 1 тис. гостей країни під час Євробачення-2017 опитування засвідчило, що майже половина (47%) всіх респондентів вказали, що країна перевершила всі сподівання. 92% хотіли б повернутися в Україну ще раз. Розчарованих виявилося менше ніж 1%. Причина цього, ймовірно, криється і в готовності тих гостей, які вирішують їхати до України, до її недоліків, зокрема й у туристичній інфраструктурі. Однак це об’єктивно обмежує кількість потенційних іноземних туристів тими, хто готовий миритися з її теперішньою якістю.
Для того щоб претендувати на збільшення туристичного потоку в рази й наближення доходів від нього у ВВП та частки в зайнятості до показників, які мають бодай інші країни Чорноморського регіону (наприклад, понад 7% у Грузії та Болгарії), потрібно значно більше інвестицій в інфраструктуру. Це суттєво розширило б кількість тих іноземців, які вважали б її рівень в Україні прийнятним для свого візиту. Врешті, перспектива України на туристичному ринку визначальною мірою залежить від того, чи буде створено належну інфраструктуру на якомога більшій території країни, а не в її окремих куточках.
Читайте тако: Як Польща розвиває туризм
Однак тут на заваді дуже високий рівень тінізації туристичної галузі. Він дійсно мінімізує податкове навантаження на дрібних учасників ринку. Однак веде водночас до великого недобору цільових відрахувань, які за нормальних умов мали би бути основою фінансування державою необхідної для сектору інфраструктури. Обсяг туристичного збору все ще в межах $2 млн на всю країну (у 2016‑му — 54,1 млн грн). Та й усі податкові надходження, які, за даними ДФС, потрапляли у 2016 році в український бюджет від юридичних і фізичних осіб, пов’язаних із туристично-оздоровчою діяльністю, становили менше ніж $100 млн. Водночас спостерігається вкрай нерівномірний міжрегіональний розподіл цих доходів, який обмежує фінансування інфраструктури саме там, де її найбільше не вистачає. Так, близько 30% усього туристичного збору, який надходив до місцевих бюджетів країни, у 2016 році припало на Київ, 17% — на Львівщину й 15% — на Одещину. Решта отримала від нього крихти, які лише у восьми регіонах становили незначно більше ніж 1 млн грн на рік, а в решті обмежувалися кількома
сотнями тисяч.
В умовах глибокої тінізації сектору в місцевої влади обмежені і ресурси, і, що не менш важливо, мотивація для розбудови потрібної для розвитку туристичного сектору інфраструктури на місцях. Відсутній важливий причинно-наслідковий зв’язок між динамічним розвитком туристичного сектору, зростанням доходів від нього до місцевих бюджетів, інвестиціями в інфраструктуру для пришвидшення його розвитку та подальшим зростанням доходів. Опосередкованого позитивного впливу від розвитку туризму на економіку тих чи тих місцевостей для належної мотивації недостатньо. Адже основним податком, який в умовах тінізації туристичного бізнесу сплачують туристи, стає ПДВ із товарів і послуг, які вони споживають. Та він потрапляє виключно до державного бюджету. А витрати потрібно робити з місцевого.
У цих умовах хаотичний розвиток тіньового турбізнесу може становити інтерес для місцевих еліт лише з погляду участі в ньому на правах співвласності чи отримання корупційної винагороди. Це залишає сектор переважно на шляху «дикого» розвитку. Він спирається на колосальний нереалізований туристичний потенціал як внутрішнього, так і в’їзного туризму. Але водночас супроводжується хронічним недофінансуванням інфраструктури та викликаною цим обмеженістю туристичних потоків із країн із вибагливим споживачем.