«Не робіть паралелей, уникайте необґрунтованих асоціацій!» Після недавніх терактів спочатку в Парижі, потім у Ніцці й Нормандії цю фразу доводиться чути так часто, що зникають останні сумніви: суспільна свідомість не лише встановила, а й давно зафіксувала неприємні для політичного класу асоціації. Причому не факт, що усереднена пропорція відповідає реальності. Там, де примушують до мовчання, виникають домисли.
Тема походження терористів та, у ширшому значенні, засуджених за тяжкі кримінальні злочини належить до тих, які не прийнято обговорювати вголос. Та все ж таки. Кожен, кому це вигідно, використовує табуйовану інформацію на свій розсуд. «Заборона фіксувати в офіційних документах походження або релігійну належність існує з повоєнних часів, — пояснює Франсуа Леметр, фахівець у галузі кримінального права. — Тоді, у другій половині 1940‑х, політична еліта країни відчувала сильний комплекс провини за Голокост. Саме інформація про походження громадян, яку мала у своєму розпорядженні поліція, дала змогу колабораціоністському уряду Віші швидко ідентифікувати євреїв та оперативно відправити їх до нацистських концтаборів. Тож відповідна заборона замислювалася на упередження подібних злочинів. Проте за сім десятків років ситуація суттєво змінилася. Практично всі наркоторговельні картелі, які існують на французькій землі, створені за принципом етнічних земляцтв. Решта організованої злочинності теж функціонує в подібний спосіб. У приватних розмовах поліцейські запросто розповідають про китайську або, скажімо, албанську мафію, але фіксувати відповідну інформацію в документах не мають права».
Читайте також: Приготувати паспорти?
Нині під впливом терактів та в контексті надзвичайного стану дедалі більше чути голосів на користь скасування цієї заборони, яка насамперед уповільнює роботу слідчих. Інша справа — допуск та використання чутливої інформації, необхідність обмежень на її публічне поширення. Чимало фахівців — прихильників «етнічної» кримінальної статистики вважають, що часткова закритість відповідних даних була б доречною. Вони наголошують, що реальна картина, яка ґрунтувалася б не на припущеннях, а на правдивій статистиці, необхідна. Соціалістичний уряд вагається, чи запроваджувати зміни, щоб не сказати не наважується. Тим більше напередодні президентських виборів.
На відміну від Франції англосаксонські країни, які не потрапили під гітлерівську окупацію, не мають жодних комплексів із параметром походження правопорушників. На думку Франсуа Леметра, травматизм Другої світової — лише одне з пояснень ставлення країни до цього специфічного критерію. «Велика Британія здавна функціонує за принципом мовно-культурних та релігійних спільнот, — пояснює юрист. — Натомість Французька Республіка від самої Великої революції 1789–1793 років уживає термін «комунотаризм» тільки в негативному контексті. У державних адміністраціях, коли вихідці із заморських територій у розмові між собою переходять на креольську, колеги косяться на них із неприхованим роздратуванням. Або з прихованим, але воно теж відчувається. Французька унітарність ґрунтується на принципі одна мова — один народ без урахування етнічного коріння. Тож організація за принципом причетності до іншомовної культури вже викликає підозри та недоброзичливість».
Магдалена — вчителька початкових класів у державній школі. «Коли колеги чули, що я розмовляю з дітьми моєю рідною іспанською, більшість із них радили відмовитися від такої практики, — розповідає жінка. — «Ти ж штовхаєш малих до комунотаризму! — робили вони круглі очі. — Твої діти виростуть ізольованими, вразливими…» Тривалий час державна школа за неписаними правилами фактично зобов’язувала абстрагуватися від проблематики коріння та культурних особливостей, від «своїх» та «інших». Таке виховання спричинилося до звички часом не помічати очевидних речей».
Тим часом «непристойний аргумент» непогано прижився в політичній комунікації. Крайній правий «Національний фронт» страхає людей перспективою ісламізації Франції та релігійних війн, поширюючи тезу, буцімто «80% злочинців по тюрмах — іноземці», а сама злочинність зростає переважно через брак контролю за імміграцією. Крайні ліві радісно записують до махрових расистів усіх своїх політичних конкурентів, які висловлюються на користь бодай закритої, але правдивої статистики щодо мафіозних угруповань, згуртованих за етнічним принципом. Отже, дебати відбуваються лише в ірраціональній площині. Правди ніхто не знає, усі її вимагають, але жодна політична сила по-справжньому за неї не бореться.
Читайте також: Історія неповернення
Утім, реальність терактів, які стають не винятком, а майже тлом французького життя, змушує науковців переглянути світоглядні автоматизми, навіть якщо вони освячені кількасотлітньою традицією. Зокрема, Національна обсерваторія з питань злочинності та покарань почала аналізувати статистику про громадянство засуджених. За висновками цієї установи, у французьких в’язницях більшість затриманих справді мають іноземні паспорти, нерідко й подвійне громадянство. Але керівник цієї структури, автор книжки «Криміналістика для чайників» Крістоф Сулле стверджує, що зростання злочинності не має прямого пропорційного зв’язку з хвилею неконтрольованої міграції, яка активізувалася в останні два роки. Сказати, що йому всі повірили, було б перебільшенням. Проте прогрес полягає бодай у тому, що питання почали досліджувати.
Спекуляції на забороненій темі час від часу вибухають скандалами. Одним із них стала публікація в регіональному часописі «Прогрес» невеликого дослідження саме про діяльність етномафій у департаменті Рон. Його автори зазнали нищівної критики за твердження, буцімто першість у крадіжках металів належить циганам, у зламах банкоматів — албанцям, а в квартирних пограбуваннях — грузинській мафії. «Де переконливі джерела інформації? Хто її збирав, за якою методикою опрацьовував, як саме було сформовано соціологічну вибірку?» — обурилася права газета Le Figaro, яка дуже старається дотримуватися межі поміж класичними, поміркованими правими та ультраправими. Міжмедійні конфлікти притаманні не тільки Україні. Від країни до країни різняться лише теми розборок, які на конкретний момент можуть найбільше цікавити те чи інше суспільство. Для французів сьогодні це особливості виховання злочинців, родинні історії терористів, велика частина з яких виросла або й народилася на Заході.
«Надто довго Франція вперто відмовлялася цікавитися культурним корінням правопорушників, — пише в передмові до своєї книжки «Заперечення культур» соціолог Юґ Лаґран. — Якщо розібратися, то це величезна нещирість». Над своїм дослідженням без надмірної підтримки з боку колег він працював понад вісім років. Висновки межують із неполіткоректністю. Приміром, у 2005-му та 2007-му палили автівки на вулицях переважно вихідці з африканських родин, молоді люди, котрі виросли в убогих передмістях, у проблемних родинах. Рятуючись від травматизму, пов’язаного з усвідомленням свого імперіалістичного минулого, Франція заколисує себе антирасистськими гаслами, які використовує де тільки може. Не здаватися расистом тут так важливо, що в боротьбі за пристойну поведінку інколи втрачається відчуття реальності. Виникає небажання знати, розбиратися, шукати адекватний вихід…
Читайте також: Велика Британія вирішила не приєднуватися до спільної політики ЄС щодо біженців
«Більшість моїх колег свідомі того, що радикальний іслам вербує адептів насамперед у середовищі вихідців із країн Магріба та інших, де поширена ця релігія, — каже знайомий поліцейський, якому посадові інструкції не рекомендують спілкуватися з журналістами. — Усі ми знаємо, що цінності, які пропагує республіканська школа, та родинні орієнтири частини населення Франції суттєво різняться. Знаємо, намагаємося як виходить ураховувати це в щоденній роботі. Але ніхто з нас не пише цього у звітах. Не прийнято. Краще не шукати собі зайвих проблем».
Поліцейський, назвемо його Фабріс, усе-таки вважає недоречним публікувати повну статистику стосовно походження злочинців та фігурантів списків небезпечних радикалів. Але він переконаний, що такі дані варто збирати й опрацьовувати. «Унітарна держава прагне стандарту, — зауважує служитель закону. — Але суспільний ідеал не працює, й усі це бачать. Краще визнати поразку та почати активно боротися з її наслідками».
Суспільне табу породжує недобрі чутки й зловживання ними, на яких зростає електоральна підтримка «Нацфронту». Опосередковано на цьому набирає очки кремлівська пропаганда, яка просуває образ Москви як поборниці радикального ісламу. Франсуа Олланд не наважується розірвати ланцюг і перейти до рішучих кроків. Ціна зволікання — гнітюча атмосфера в суспільстві та передчуття нових терактів, відповідальність за які французи покладають, зокрема, і на владу, що не бажає знати неприємну правду.