Конфлікти навколо призначення Жана-Клода Юнкера президентом Європейської комісії не лише підкреслюють дедалі більшу ізоляцію Британії в ЄС. Вони серйозно поглиблюють боротьбу за владу між лідерами Євросоюзу і Європарламентом, прірву між великими й малими країнами – членами ЄС, послаблюють авторитет Брюсселя і загрожують черговою хвилею розчарування серед європейських виборців загалом.
Жорсткий опір очільника британського уряду Девіда Кемерона призначенню колишнього прем’єр-міністра Люксембургу Юнкера на таку високу посаду може вилитися у сварку між ним і його європейськими колегами на найближчій зустрічі – саміті 25–26 червня в бельгійському містечку Іпр. У роки Першої світової там загинуло близько мільйона солдатів союзників і Німеччини. Цього ж разу настрої там будуть далекими від символічного примирення, як планувалося.
Ізоляціонізм Кемерона і погрози про вихід Британії з Євросоюзу, якщо кандидатуру Юнкера на посаді наступника Жозе Мануела Баррозу затвердять, роздратували лідерів інших країн – членів ЄС, тож тепер вони не дуже хочуть іти на будь-які поступки Сполученому Королівству стосовно реформ у Європейському Союзі, яких воно домагається. Навіть на думку таких держав, як Німеччина, що раніше вагалися з приводу кандидатури Юнкера, погрози Британії ветувати його призначення або винесення його кандидатури на голосування іншими лідерами ЄС виявляться шкідливими, деструктивними і, врешті-решт, марними.
Читайте також: Деймон Вілсон: «Українське лобі органічніше, ніж російське, хоча поки що дуже слабке»
Чому Велика Британія так вороже налаштована проти 59-річного люксембуржця? Частково через те, що він бачиться архіфедералістом, частково тому, що представляє інтереси малої та заможної країни, яка не має глобального світогляду. А також через те, що його вважають «людиною з учора», котра асоціюється з тим, як у ЄС робилися справи 20 років тому, а отже, не зможе адекватно реагувати на розчарування, яскраво продемонстроване європейцями на останніх виборах до Європарламенту.
Кемерону, звісно, буде складно прийняти будь-якого кандидата, що підтримує тіснішу євроінтеграцію. Британія найворожіше з усіх 28 країн – учасниць ЄС налаштована до ідеї більш інтегрованого Союзу і пропозицій щодо «федеральної» Європи. Кемерону вже зараз непросто через вимоги правого крила його власної партії, що хоче негайного виходу Сполученого Королівства з ЄС. Натомість він пообіцяв провести референдум 2017 року, сказав, що коли йому вдасться домогтися суттєвих реформ у Євросоюзі (тобто послаблення федеральних зв’язків і повернення багатьох повноважень від Брюсселя національним урядам), то підтримає продовження членства Британії в ЄС. Але Юнкер – противник будь-якого розпорошення влади Єврокомісії, як і поступок Кемеронові. А ще він ображений через кампанію британського прем’єра і більшості британських ЗМІ проти нього.
Читайте також: Обраний, безвідповідальний
Однак сумніви з приводу цього призначення точать не лише Кемерона. Якийсь час було чітко зрозуміло, що Анґела Меркель, чий голос має найбільшу вагу в ЄС, теж не мала впевненості в тому, що людина, яка 19 років була прем’єром в Люксембурзі, привнесе щось свіже в брюссельську політику. Безперечно, у нього є досвід – він один із небагатьох, хто залишається в політиці ще з часів, коли 1992-го Європа починала обговорювати створення єдиної валюти. Відтоді постійно перебуває в центрі всіх пов’язаних із євро дискусій і перемовин. Але Меркель, як і інші європейські лідери, боїться, що минуле надто на нього впливатиме і Юнкер продовжить неадекватну політику у відповідь на поширені нині в ЄС антибрюссельські настрої.
Новий італійський прем’єр Маттео Ренці теж вважався опонентом Юнкера, і Кемерон сподівався, що об’єднана опозиція до цього призначення змусить лідерів ЄС запропонувати інших кандидатів. Наприклад, ірландського прем’єр-міністра Енду Кенні, французьку очільницю МВФ Крістін Лаґард чи прем’єра Фінляндії Юркі Катайнена. Але британці не врахували внутрішньої політики Німеччини і настійливого прагнення всередині Європарламенту мати останнє слово у виборі.
Користаючись здобутими поступово повноваженнями, Європарламент міг вибрати між двома основними кандидатами: Юнкером, якого пропонувала Європейська народна партія (правоцентристська група в ЄП, до якої він належить), і Мартіном Шульцом, президентом Європарламенту, чия каденція вже закінчується (і очільником групи соціалістів та демократів). Соціалісти знали, що Німеччина ніколи не підтримала б Шульца, бо домінування Берліна бачилося б завеликим, якби і президент Єврокомісії, і глава уряду провідної країни – члена ЄС були німцями. А Юнкер дещо лівіший консерватор, близький до соціалістів у питаннях соцзабезпечення і ворожості до політики економії. Тож ЄП об’єднався в підтримці Юнкера й чітко налаштувався зробити так, щоб його голос мав вагу.
Меркель із внутрішньополітичних причин не хотіла перечити ЄП. ФРН уже тривалий час обстоює розширення повноважень Європарламенту, але всередині німецької урядової коаліції «молодші» партнери – соцдемократи – чітко дали зрозуміти, що наполягатимуть на Юнкері як альтернативі Шульцу, якщо останній не очолить Єврокомісію. Меркель не має бажання засмучувати дратівливих партнерів по коаліції.
Читайте також: Дипломатія проти сепаратизму
В інших країнах, як-от Франція, Юнкера розглядають як надійного кандидата з багатим досвідом прискіпливих перемовин, у яких і полягає суть європейського переговорного процесу. Президент Олланд не хоче підтримувати Лаґард, бо та виступала за його попередника й суперника Ніколя Саркозі. Італійці не бажають виступати проти Франції та Німеччини. І хоча жоден із лідерів держав Європи (крім Люксембургу) не виявляє великого ентузіазму із приводу призначення Юнкера, чітко проти нього лише дві країни: Швеція та Угорщина.
Призначення президента Єврокомісії чітко прив’язане до боротьби за інші вищі посади в ЄС: президента Європейської ради (нині її обіймає бельгієць Герман ван Ромпей) та верховного представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки (британка Кетрін Ештон). Традиційно в Євросоюзу тут широке поле для домовлянь: кожна країна намагається запропонувати у ці два впливові крісла своїх кандидатів і готова на інші поступки, якщо дістає підтримку інших у цьому.
Окрім того, Юнкерові доводиться боротися із плямами на власній репутації. Ходять чутки, що він багато п’є. Сам він зізнавався, що в делікатних питаннях віддає перевагу таємним домовленостям перед відкритою дипломатією. Юнкер був автором плану монетарного союзу, який пізніше розвинув колишній президент Єврокомісії Жак Делор (останньому і приписують заслугу запровадження євро). Як людина, значною мірою відповідальна за життєздатність єдиної валюти, Юнкер зіткнувся із серйозним викликом захисту єврозони під час фінансової кризи 2008 року, коли колосальні борги Греції та інших проблемних країн поставили під загрозу виживання спільної валюти.
Але він наполягає, що є ідеалістом, а не просто людиною, яка «ремонтує» процеси. «Найприємніший європейський досвід у мене був в Україні, – сказав він торік у інтерв’ю. – 1997-го я організовував перший саміт ЄС і України. В Києві поїхав на прогулянку човном по Дніпру й запитав українських колег, за скільки часу можна дістатися Одеси. Вони поцікавилися, чому запитую. Бо мій батько служив у німецькій армії (під час Другої світової війни) і був поранений в Одесі. Українець запитав мене, коли це сталося, і ми скрикнули, бо його батька поранили того самого дня, тільки він воював із російського боку».
«Ми намагалися посунути Європу вперед, і тому я досі вірю в неї», – додав він. Переконати всіх європейських лідерів вірити в нього Юнкерові буде значно складніше.