Тему безвідповідальності еліт навряд чи можна назвати дискусійною. Важко знайти питання, у якому українці — незалежно від регіону, віку, рівня освіти, матеріального становища й навіть політичних вподобань — виявляють більшу одностайність. Але зазвичай міркування на цю тему зводяться до моралізування, яке закінчується або сумними мізантропічними висновками, або месіанськими сподіваннями. До того ж останні щоразу не справджуються. Ми вже мали нагоду пересвідчитися, що дива безвідповідальності можуть демонструвати всі: й «совки», і представники «покоління незалежності»; й «патріоти», і «міцні господарники»; й «досвідчені політики», і «нові обличчя». Досвід марного чекання «Вашингтона з новим і праведним законом» неабияк деморалізує. Але насправді відповідальність, тобто здатність дбати про спільне благо (чи то пак діяти в національних інтересах) — не дар вищих сил, а похідна від цілком «земних» рис особи чи групи.
Першою такою рисою є національна ідентичність, яка й визначає межі відповідальності. Цілком очевидно, що в постколоніальній, посттоталітарній, посткомуністичній країні з цим будуть неабиякі проблеми. Але тут ідеться не лише про зросійщення. Попри оглушну пропаганду колективізму, життя в СРСР насправді було школою індивідуалізму. Не випадково саме радянський соціум породив популярне прислів’я «Хочешь жить — умей вертеться», якому важко підібрати український відповідник. До того ж під «вертінням» малася на увазі не працелюбність, а вміння знаходити різноманітні лазівки, щоб забезпечити собі та своїм близьким бодай мінімальний добробут у країні вічного дефіциту та квазіфеодальних нерівностей. Поки СРСР запекло боровся «за мир в усьому світі», осібний homo sovieticus практикував досить цинічний індивідуалізм. Згодом, у час напіврозпаду й колапсу СРСР, ці навички закріпилися ще міцніше. Героєм «буремних 1990-х» став той, хто вмів «вертітися» на найвищих обертах, торуючи собі шлях крізь обставини економічної кризи. Новонароджена демократія давала широкі можливості для колективних дій, проте для абсолютної більшості виживання лишалося справою індивідуальною. Пересічний українець ніс тягар відповідальності за себе й за власну родину та почувався безсилим (або байдужим), коли йшлося про потребу якихось глобальних змін у суспільстві й державі.
Читайте також: Не чіпай, то на новий рік!
Продуктом тієї епохи стали ми всі — разом з тими, кого заведено називати українською елітою в широкому значенні цього слова. Певно, найяскравішим прикладом того, до яких наслідків призводить «совкова» ментальність, може бути клан «донецьких», який постав із ситуативного союзу колишніх радянських номенклатурників, червоних директорів і місцевого напівкримінального бізнесу. Усіх їх об’єднувала не стільки земляцька солідарність, скільки прагнення «досягти успіху» в реаліях пострадянської України. Чи були вони відповідальними? Безумовно. Але межі їхньої відповідальності визначали лише інтереси їхнього клану (які водночас були похідними від інтересів кількох ключових персон). Навіть широко пропагований «донбаський патріотизм» був лише слоганом для електорату. Насправді ж до Донбасу регіонали не мали жодних сентиментів: саме вони, а не міфічні «нахлібники з Галичини» стали каталізатором пострадянської деіндустріалізації та перетворення цього краю на депресивну зону. Усе це наперед визначало політичну модель, яку Партія регіонів прагнула втілити в Україні після реваншу Віктора Януковича у 2010 році. Повернення України в лоно «русского мира» було лише ідеологічним фасадом, за яким вони планували збудувати мафіозну державу, усі органи якої працюють для збагачення однієї клієнтельної групи (див. Тиждень № 31/2021).
Хотілося б думати, що такий вузьколобий егоїзм був властивий лише регіоналам, але свого часу він уразив усю еліту України. Інша річ, що «донецькі» виявилися найбільш послідовними, безоглядними й ефективними в його реалізації. Але те, що еліти, як і пересічні громадяни, мають певні проблеми з ідентичністю, — річ для постколоніальної країни типова, але це, звісно, не вирок для суспільства. За роки незалежності в Україні відбулися помітні позитивні зрушення на всіх рівнях. Якихось десять років тому прийти до державного керма (та ще й демократичним шляхом!) могли регіонали зі своїм підкресленим неукраїнством, але сьогодні їхні політичні спадкоємці можуть претендувати лише на достатньо вузьку нішу вічних опозиціонерів. Еліти — незалежно від особистих світоглядних установок — тепер мусять принаймні декларувати відданість національним інтересам і демонструвати свою ідентичність. Вишиванка, яка ще недавно була атрибутом націоналістичної опозиції, стала мало не обов’язковим елементом політичного дрес-коду. Про щирість цього навернення можна дискутувати, але еволюція — це загалом справа примусова. Навернення до ідентичності в масштабах суспільства — це результат сили культурного тиску, помноженого на час.
Інша річ, що сила зобов’язань, продиктованих ідентичністю чи якимись іншими світоглядними чинниками, не завжди буває достатньою. Національна тожсамість, як і релігійні переконання, можуть спонукати людей до безпрецедентної жертовності та героїзму — таких прикладів знаємо безліч. Але водночас мільйони літеплих за несприятливих обставин обирають опортунізм і йдуть на компроміси з власним світоглядом. Тому марно сподіватися, що відповідальність еліт триматиметься лише на їхньому ідеалізмі, у жертву якому вони справно приноситимуть власні інтереси. Інша річ, як вони усвідомлюють. Кейс «донецьких» — це історія не лише про дефіцит ідентичності та егоїзм, а й про недалекоглядність. Торгуючи національними інтересами, боси Партії регіонів вважали, що здійснюють з Москвою дуже вигідну оборудку.
А насправді вони руйнували екосистему, що уможливлювала їхнє економічне процвітання. Навіть якби регіонали досягли своєї кінцевої мети, їхня мафіозна держава повністю залежала б від Москви та її поглинання, як свідчить приклад лукашенкавської Білорусі, було б лише справою часу. Про це свідчить також досвід Криму. Масштабний переділ влади й власності, що розпочався на півострові одразу після анексії, відбувся зовсім не на користь тих, хто мріяв обміняти свою лояльність до окупанта на статус недоторканних удільних князьків. До того ж загрози походять не лише з боку Росії. Без спроможної держави, здатної ефективно захищати національний бізнес, українські еліти залишаться наодинці зі значно потужнішими економічними гравцями глобального масштабу. І в останніх не буде жодних причин зважати на інтереси дрібних українських бізнесменів, яким аборигени видали титул майже всевладних олігархів.
Читайте також: Примус до порядку
Наявна економічна модель України, спроєктована пострадянськими елітами, базується на суїцидальній логіці корупційного перерозподілу національного багатства, обсяги якого невпинно зменшуються (див. Тиждень № 30/2021). У короткій перспективі така модель виявилася надзвичайно прибутковою для певного прошарку еліт, проте дедалі очевидніше, що вони стали її заручниками. Перехід від перерозподілу до зростання потрібен не тільки «маленьким українцям», які в разі економічного колапсу держави будуть приречені на злидні й гуманітарну катастрофу. Популярне уявлення, що в годину ікс наші еліти просто зберуть валізи з грошима й розлетяться щасливо доживати віку на своїх закордонних віллах — це радше фантазія, ніж реальність. Комусь, можливо, й пощастить. Проте левова частка українських еліт є чимось, лише доки існує держава Україна, яка має хоч якусь міжнародну суб’єктність і так-сяк здатна захищати своїх громадян. У цьому сенсі безвідповідальність українських еліт — ще й свідчення того, що вони не зовсім усвідомлюють власні екзистенційні інтереси. Але навряд чи таке неусвідомлення є повним і абсолютним — хоча б тому, що й еліта — не монолітна. Імовірно, що в майбутньому відбудеться гострий конфлікт усередині еліт: між тими, хто робить ставку на чартерний рейс з Борисполя, й тими, хто не готовий аж так ризикувати. І це знов-таки питання відповідальності, але в цій ситуації — ще й за власне майбутнє.
Звісно, діяння в національних інтересах, окрім моральних і прагматичних мотивацій, вимагає також елементарної компетентності. Та хоч як гостро ця проблема стоїть сьогодні, навряд чи її можна вважати ключовою. Принаймні важко повірити, що наявну олігархічну систему було зведено внаслідок помилок недостатньо освічених чиновників. Проте легковажити фаховістю також не слід. Однак тут усе залежить не лише від системи освіти та підготовки управлінських кадрів, а й від українських виборців, які схильні плутати яскраві передвиборчі кампанії й цікаві післявиборчі «фішечки» з реальною працею в інтересах нації та держави. Але це вже зовсім інша історія.