Даю робоче визначення: це ті, хто поділяє наші цінності, але заперечує можливість їхнього досягнення (тих, для кого Україна — це вигадка австрійського генштабу, у розрахунок не беремо — про них якось поговоримо окремо). Це не скептики, оскільки скептицизм все ж передбачає яку не яку рефлексію. А всепропальщицтво — це не про рефлексію, а про екстатичну скорботу.
Всепропальщик не заперечує, що українська книга потрібна, і що держава має підтримувати книжковий бізнес. Навпаки, він гаряче доводить, що саме від української книги залежить майбутнє держави і нації. Але за тим — так само гаряче і безапеляційно — він твердить, що книгарень, видавництв, авторів у нас нема і ніколи не з’являться. А якщо й з’являться, то українських книжок все одно не читатимуть і не купуватимуть. Для цього знаходиться безліч причин: зубожіння, отупіння від гаджетів, олігархи, русифікація і так далі. Одним словом, ота ваша книжкова революція — то “революція на цвинтарі”.
Читайте також: Українська книжкова революція
І це стосується не лише книжок. “Нема кому воювати за Україну! Нема патріотів!” – побивався один пан році так у 2019-му. “Люди зараз в тюрму сідають, бо там хоч годують!” – чув якось від однієї жіночки. Що їм не кажи, аргументи тут безсилі. Всепропальщики майстерно створюють для себе альтернативні світи, у яких наша країна наближається до національної катастрофи. А вони, знявши рожеві окуляри, мужньо вдивляються у обличчя загибелі. Скоріш за все, це щось психологічне. Бувають же люди, котрі отримують еротичну насолоду від болю та приниження. Так і всепропальщики досягають громадянського катарсису, упиваючись трагічністю становища України. Але якщо порядні мазохісти практикують свої дивацтва за зачиненими дверима і за обопільною згодою, то всепропальщику конче потрібна трибуна. Вільний мікрофон на публічному заході, особистий блог, соцмережі — годиться все, аби тільки окропити своїм песимізмом якомога більшу аудиторію. Уявляється банда професійних плакальників, котрі вдираються на весілля, вечірки, концерти і заводять свої завчені завивання.
Всепропальщик, як правило, вважає себе неабияким патріотом, але на практиці займається лише деморалізацією суспільства. Власне, саме словечко “всепропальщик” увійшло у широкий ужиток у 2014-2015 роках, коли армія інтернет-плакальників стала реальним чинником деморалізації збройних сил. Пам’ятаєте, що творилося тоді у соцмережах? “Головний ворог у Києві”, “патріотів знищили в котлах”, “бізнес на крові”, “нас зливають” — завдяки нашим корисним ідіотам керівники російських ботоферм заощадили чимало сил і грошей. Справа, звісно, не в тому, що хтось пише дурню у Facebook, а в тому, що масово повторювана дурня формує медійні тренди та суспільні запити, на які відгукуються діячі із пониженою політичною відповідальністю.
Читайте також: Екосистема креативності
Але насправді, всепропальщицтво — це прикрий рудимент нашого колоніального, тоталітарного минулого. У психології це називається вивченою безпомічністю, яку америкнаський дослідник Мартін Селігман описав ще 1967 року. Не будучи сентиментальним, Селігман експериментував на цуциках, яких били струмом. Одній групі собак дали можливість відключати живлення системи, тицьнувши писком на кнопку. Тимчасом друга група такої кнопки не мала: отримають вони розряд чи ні, залежало від дій першої групи. Таким чином, перші переконались, що здатні самі припинити екзекуцію, а другі отримали досвід безпомічності. Потім собак об’єднали: аби позбутися ударів током, кожна з них мусила перестрибнути через низький бар’єр. І що виявилося? Собаки з першої групи без вагань стрибали, а решта залишалася на місці і сумирно терпіла знущання. Тому звичка всепропальщиків думати про будь-яку проблему, як про невирішувану і фатальну — це питання не моралі чи світогляду, а психології. Бо цілі покоління українців жили в реальності, коли безпомічність була загальним правилом.
Про все це мені подумалося, коли я, гуляючи київськими вулицями, проходив повз будинок, у якому колись жив Василь Стус. То були часи самвидаву, коли українську — не за формою, а за змістом — літературу доводилося поширювати із обережністю, із якою зараз не поширюють навіть легкі наркотики. Сьогодні перед нами, на щастя, стоять зовсім інші задачі. Не передавати одне одному черговий рукопис, а розвивати українське книговидання, над яким більше не тяжіє цензура метрополії. Звісно, поточні задачі далеко не дріб’язкові, але в історичній перспективі — це вже клопоти переможців, а не безнадійні потуги переможених. І не дивно, що певна частина суспільства ще не встигла обжитися у новій реальності. Так, їхня недоречна звичка оплакувати Україну невимовно дратує. Але недоречність їхніх плачів — це зайвий доказ того, що Україна жива.