Лівен висловлює три твердження. Росія не є противником США у світі. Натомість це «регіональна потуга, що намагається зберегти частку своєї колишньої сфери впливу». Фактично вона й не противник, а «природний союзник». Просто зараз це союзництво стало платою за спроби стримати РФ у місцях на кшталт України. Натомість мусимо послаблювати напруження, щоб заощадити час та енергію для вирішення нагальніших питань деінде.
На практиці це означало б скасування санкцій, фактичне примирення з анексією Криму Росією та викручування рук Україні, аби вона погодилася на особливий статус контрольованих Кремлем східних територій, і робитися таке мало б за підтримки миротворців ООН, як припускає Лівен.
Мені не зрозуміло, наскільки це взагалі можливо. Гадаю, що режим Владіміра Путіна процвітає на ґрунті поганих відносин із Заходом. Вони живлять спрямовану на внутрішнє споживання казку про повну чеснот, але обложену Росію, якій загрожують підступні зовнішні сили. Це відволікає увагу росіян від катастрофічної неспроможності Кремля модернізувати країну.
Понад те, Путін вважає, що перемагає. Якщо ми поступимося йому Україною, він надалі здобуватиме собі бали вдома пригодами за кордоном, наприклад анексією Білорусі або втручанням у країнах Балтії.
Випадок Сирії теж зовсім не свідчить, що Росія — вартісний союзник у боротьбі з ісламським екстремізмом. Утім, найбільша помилка Лівена — це вихідна точка його аналізу. Москва поводиться погано не тому, що її провокує Захід розширенням НАТО або ж спробами Європейського Союзу розвивати злощасне Східне партнерство.
РФ говорить про все це, бо для неї то відмазки. Але ми не повинні приймати ці її нарікання за чисту монету. НАТО намагалося вибудувати з Росією дружні відносини. Той проект провалився, бо остання не хоче, аби до неї ставилися як до рівноправного партнера серед усіх інших. Не хоче вона й сама вбачати у своїх сусідах справді суверенні й незалежні держави. Зробити те, що зроблено, — це був вибір Росії, не наш.
Справжня проблема полягає в баченні Кремлем історії. Ми розглядаємо розпад радянської імперії як звільнення. Путін та його друзі — як геополітичну катастрофу й, напевне, катастрофу нашого часу. Навряд чи ми сподівалися б, що нідерландці, данці чи ізраїльтяни матимуть дружні відносини з німецьким керівництвом, якби воно оплакувало падіння Третього Рейху. Тож не застосовуймо подвійні стандарти до жертв сталінських жахіть.
Лівен стверджує, що Захід розширює свої східні кордони далі, а Росія просто реагує на захоплення земель. Але в цьому твердженні не враховані два важливі фактори. ЄС і НАТО розширювались і включали нових членів не за вказівкою кураторів у Брюсселі. Ці структури приймали країни, які наполегливо стукались у їхні двері, вимагаючи безпеки, процвітання, свободи, справедливості, честі тощо. Тобто всього, що їм було недоступне за залізною завісою.
Ці країни цілком могли б натомість обрати вектор Росії. У них із РФ глибокі мовні, культурні та історичні зв’язки, попри всі лиха радянської доби. Адже країни на кшталт Данії та Нідерландів радо інтегрувалися з Німеччиною економічно, а Нідерланди — навіть мілітарно.
Росія могла б вибудувати саме такі відносини з державами, що постали на місці її колишньої імперії. Але не вибудувала, бо обрала постімперські образи, а відтак неоімперіалістичні авантюри й агресію. Який сенс колишнім поневоленим націям погоджуватися на це, коли є значно кращий варіант?
Лівен не заперечує, що Заходу варто стати захищати Естонію, Латвію та Литву, якщо на них нападуть. Але, як пише він, «важко уявити собі реальну ситуацію, за якої така потреба постала б». Сподіваймося, що бодай у цьому він не помиляється.
————————
22 лютого The New York Times редакційним матеріалом відреагувала на новини про скандальний план Андрія Артеменка, поданий представникам команди Дональда Трампа. «Агресивна політика президента Владіміра Путіна — це один із основних викликів, які стоять перед США і Європою, — пише редакція видання. — Україна посідає в ньому центральне місце. Західна стійкість і єдність є критично важливими. Тим часом питання стосовно відносин Трампа з Росією, що залишаються без відповіді, викликає в наших союзників величезний страх, який намагаються заспокоїти посильні Трампа». Крім того, представники команди новообраного президента, як-от його особистий юрист Майкл Коен, що передав план Артеменка до офісу нещодавно звільненого Майкла Флінна, не можуть вдавати, ніби діють у ролі просто небайдужих громадян, зустрічаються з опозиційними українськими політиками і слухають такі пропозиції від них. «Зараз не час для фрилансу», — підсумовує видання.