Італійці (й за ними весь світ) говорять просто «Данте», а не «Дуранте Аліг’єрі». Коли грузини вимовляють «Акакій», не додаючи прізвища, то напевно ж ідеться про Церетелі. Нікому не треба пояснювати, кого має на увазі українець, говорячи «Тарас» чи «Леся». Чи сьогодні «Ліна».
Для того щоб реальна Ліна Василівна Костенко стала для мільйонів людей «Ліною» (образом, який давно живе власним життям!), потрібно було, аби індивідуальний читацький досвід, доповнений інформацією про біографію авторки, перейшов на рівень колективного сприйняття. На таке можуть претендувати не просто дуже добрі поети, а лишень ті, які, наче Ліна Костенко, мають право написати:
Я лиш інструмент,
В якому плачуть сни мого народу.
Ці рядки – з виданої 1980 року збірки «Неповторність». Для молодших нагадаю історичний контекст: країною (ще не Україною, а СРСР) править геронтократичне політбюро. Щойно закінчилася московська Олімпіада, бойкотована більшістю західних держав через радянське вторгнення до Афганістану. З усіх репродукторів лунає бадьора пісенька «Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз». В Українській РСР трудящі всі як один виконують мудрі рішення чергового історичного з’їзду КПРС. Форсовано триває творення «нової історичної спільності – радянського народу», що на практиці означає закриття україномовних шкіл і перетворення національної мови в містах на «мову двірників і письменників» (тобто вчорашніх прибульців із села, які не встигли ще русифікуватися, і вузького прошарку інтелігенції, змушеної існувати під пильним наглядом КДБ). Члени Української Гельсінкської групи перебувають в ув’язненні або на засланні. Твори українських радянських письменників видаються багатосоттисячними накладами (і розкуповуються завдяки знищеній уже в часи незалежності мережі тисяч книгарень у кожному районному містечку й великому селі). Але всі ці тексти проходять крізь жорстоке сито цензури й самоцензури, що старанно нищить талановите, правдиве, самобутнє. Дехто не витримує (саме 1980-го наклав на себе руки безмежно талановитий і правдивий Григір Тютюнник).
На цьому тлі 1977-го з’являється (після 16-річної відсутності авторки в друці!) збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». За два роки – роман у віршах «Маруся Чурай». Ще за рік – «Неповторність». Ефект цих книжок годі пояснити без емоцій. Вони стали ковтком чистого повітря, вибухом, потрясінням. Зрештою, ствердженням того, що навіть за таких умов українська література може
(і має!) бути відкритою світові й співмірною європейським естетичним стандартам і критеріям.
Так, «старша шістдесятниця» Ліна Костенко, яка майже мовчала (з волі трагічних обставин) у власне шістдесяті, коли в літературу вривалися молодші від неї, фактично заново дебютувала тоді, коли література потребувала саме такого голосу. І вмить стала неформальним лідером, еталоном цієї літератури.
Справді, у збірках інших (навіть добрих) авторів того часу знаходимо чимало такого, про що сьогодні їм згадувати не хочеться. «Я пишу десять віршів для КДБ, щоб вони пропустили один для народу», – зізнавався один «живий класик»; однак при цьому десять перших віршів змушений був читати саме народ, зокрема визубрюючи на шкільних уроках, а 11-й часто й лишався набутком КДБ.
У книжках Ліни Костенко віршів (чи навіть рядків) «для КДБ» фактично немає. Там просто дуже добра поезія. Інтелектуальна. Пронизлива. Часом фаталістична. З усвідомленням:
Єдине, що від нас іще залежить, –Принаймні вік прожити як належить.
Колись, 30 років тому, я проковтнув «Марусю Чурай» і «Неповторність» на одному подиху, їдучи 40 хвилин туди і 40 назад тролейбусом № 12 (його вже давно немає) від столичного оперного театру до свого радіофізичного факультету на виставці. Часом вірші змушували пропустити потрібну зупинку.
Перечитавши «Неповторність» сьогодні, переконався: моє естетичне враження анітрохи не потьмяніло (а це буває з віршами, які ми любили замолоду, не завше). Крім того, ці тексти не потребують жодних знижок на «нещасливу українську долю» під час порівняння бодай із текстами чимось близької за світовідчуттям і позицією Віслави Шимборської. («Нещаслива доля» завинила хіба тим, що польська поетка є Нобелівською лауреаткою, а українська шансів на це не має через брак добрих перекладів, спричинений, своєю чергою, браком літературного інтересу до «окраїни», довго відсутньої на політичній мапі Європи.)
Після «Неповторності» були «Сад нетанучих скульптур» і «Берестечко». Були Шевченківська премія (ще за доби УРСР) і втечі в Чорнобильську зону (вже в Україні незалежній).
А сьогодні паралельно живуть: «міф про Ліну» – національний символ, мужню жінку, яка носила квіти підсудним на політичні процеси 1960-х, не друкувалася, щоб не лукавити, нефігурально і фігурально давала ляпаси «достойникам» минулого й теперішнього часу, і справжня Ліна Костенко – велика українська та європейська поетеса ХХ століття, справжнє відкриття якої, напевно, належить майбутньому. Бо творче життя поетеси триває.