Олексій Сокирко

Співробітник Центру ім. В. Липинського

Неполіткоректна звитяга

ut.net.ua
26 Червня 2009, 00:00

Хоч як парадоксально, але більшість пам’ятних дат вітчизняного історичного календаря навіюють не так гордість і патріотичні емоції, як щемливе відчуття програшності української минувшини. Будьмо відвертими: історична пам’ять суспільства все ще нагадує суцільний мартиролог. А на мартиролозі навряд чи вдасться виховати покоління, які впевнено дивитимуться у майбутнє. Нам бракує перемог не лише в сьогоденні, а й у минулому. Втім, перемоги були, та ще й гучні. Тиждень вирішив ознайомити своїх читачів із однією з них – Конотопською битвою 28 червня 1659-го, 350-річчя якої відзначається нині.

Багатовекторність ­по-козацьки
 
Відлік другої половини XVII століття розпочався для України з тяжких випробувань і потрясінь. Щойно створена в полум’ї козацької революції держава поринула у кривавий і моторошний вир чергової війни – громадянської. Не досить ще міцна козацька республіка боролася за виживання, утверджуючи себе поміж сусідніми країнами, й водночас дозрівала як політичний проект. Цей перехідний етап припав на період правління наступника й близького соратника Богдана Хмельницького Івана Виговського, який очолив гетьманський уряд восени 1657 року. Виговський спирався на ту частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні такий собі аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях козацького стану. Політичні симпатії нового гетьмана аж ніяк не ґрунтувалися на полоно- або москвофільских засадах, а виходили передусім із пріоритету власне українських інтересів. Тому Виговський не поспішав поривати з московською протекцією, в якій, щоправда, козацька верхівка зневірилася ще за життя старого Богдана. Утім, терпець у козацьких очільників все ж таки увірвався, коли дійшло до спроб упровадити в українських містах пряме воєводське управління, а країною поповзли чутки про плани Кремля ліквідувати козацтво.
 
У цих умовах Виговський вдався до апробованої ще його вчителем Хмельницьким політики: спирання на підтримку Кримського ханства та пошуку порозуміння з Польщею. Фірмовий стиль козацької дипломатії – одночасно співпрацювати з Москвою і Варшавою, щоб у дійсності не належати ні Москві, ні Варшаві, – на певний час спрацьовував, але у підсумку все одно призвів до початку українсько-московського воєнного протистояння.
 
Para bellum
 
Окрім політичних дивідендів нового союзницького проекту, Виговський отримав ще один важливий козир: збройну підтримку Криму. Ханське військо – першокласна кіннота, якої нерідко бракувало в козаків, – часто залучалося до війни ще з перших років Хмельниччини. Виговський розпочав переговори з Бахчисараєм і Стамбулом взимку 1659 року, коли в Україну вступила російська армія князя Алєксєя Трубєцкого, що мала приструнити «изменившего гетмана», а заразом нагадати козакам, хто в самодержавному царстві справжній господар. Окрім цього війська, яке сунуло на Україну з півночі, вистачало проблем і на внутрішньому фронті – проти гетьмана виступили запорожці, частина південних полків, яких підтримували російські залоги, розкидані між Києвом та Ніжином.
 
Прихід армії Трубєцкого дарував надію опонентам гетьмана, які примірялися до булави і сподівалися втримати її в руках за допомогою Кремля. Тож майбутнє зіткнення віщувало не просто механічну зміну влади, а певною мірою цивілізаційний вибір, який мала зробити козацька Україна.
 
А почалося все з того, що росіяни міцно загрузли в облозі ключового пункту українсько-московського прикордоння – Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Гетьман квапився зі збором сил, щоб надати обложеним допомогу, але зробити це максимально швидко не виходило – козацькі полки мобілізувалися повільно, до того ж треба було чекати на підхід татарського війська. Зрештою, на початку червня 1659 року супротивні армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної проби сил.
 
Глобальною помилкою російського командування був брак хорошої розвідки. Князь Трубєцкой взагалі сподівався, що заколот можна буде розігнати батогами, особливо не витрачаючи часу й зусиль на масштабні бойові дії. До останнього моменту московська ставка навіть не знала про прихід на допомогу гетьману кримської орди. З’ясувати таким чином усю серйозність і загрозливість свого становища московському воєначальнику довелося вже на бойовищі.
 
Власне, погана розвідка і стала зав’язкою самої Конотопської битви. Очікуючи на підхід Виговського, Трубєцкой вирядив зі своєї армії п’ятнадцятитисячний відділ на чолі з воєводами Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей відділ натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це був лише пролог до прийдешньої битви.
 
Вранці 28 червня 1659 року росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися підрозділи царської гвардії – московські дворяни та жильці – в розкішному вбранні, обладунках, на дорогих конях. Цвіт російського війська поводився досить чванливо – складається враження, що загін виїхав не так на битву, як на полювання, в успішності якого мисливець не мав жодних сумнівів.
 
Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розподілилося на дві частини, які обійшли російський загін, втягнений у битву, взявши його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в пастку. Зашморг на шиї мисливців затягся несподівано швидко й болісно. Розпочався панічний відступ, що швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п’яти воєвод армії Трубєцкого в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили майже п’ять тисяч осіб.
 
Московські дворяни
 
Переможців не судять
 
Якщо добирати до Конотопської битви якісь однопорядкові історичні аналогії, то для порівняння годяться такі гучні поразки росіян, як Орша 1514 року або втрата Смоленська 1634-го. Приголомшливий ефект, який вона справила на російське суспільство, цілком зрозумілий: на бойовищі загинуло кілька тисяч нащадків старовинних князівських і дворянських родів – справді вершки московського війська та двору. Такий нищівний погром формувань, що складалися з родової еліти, світова військова історія знала хіба під час Східної війни 1853–1856 років, коли під Балаклавою британська бригада легкої кавалерії, в якій служили лише вихідці з аристократії, за лічені хвилини була знищена вогнем російської артилерії.
 
Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора – Московської держави. Конотопська битва сьогодні є таким собі лакмусом у сприйнятті теперішніх українсько-російських відносин. Здавалося б, усе очевидно. У військовій історії шальки терезів працюють дуже чітко – виграє сильніший. Те, про що українським історикам донедавна геть не можна було писати, а російських просто не цікавило, забарвлює студії з історії Руїни та Конотопа в кольори гострої дискусійності. Опоненти вітчизняних науковців педалюють на неприпустимості вшанування битви, де пролилася кров «братніх слов’янських народів», а часто пишуть, що назагал сама битва виявилася малозначущою й не мала далекосяжних стратегічних і політичних наслідків. А торік московський МІД навіть осудливо сварився пальцем на Україну, що готувалася до вшанування 350-ї річниці Конотопа. Ще одна тенденція в російських дослідженнях останніх років – періодична ревізія втрат московського війська в бік, звісно, їх зниження. Втім, хоч би якого неполіткоректного градуса набирала полеміка, не слід забувати про головне – переможців не судять!
[1380]
 
«Гадяцький трактат»

 

 
 
Розчарування в московських союзниках після Переяславської угоди 1654 року підштовхнуло козацьку старшину до спроби повернутися у «звичний світ» – Річ Посполиту, але вже на цілком нових умовах. Головні з них було заявлено в «Гадяцькому трактаті», укладеному у вересні 1658 року (але так і не реалізованому). Згідно з його положеннями, козацький Гетьманат перетворювався на Велике князівство Руське, що мало стати повноправним членом оновленої по­льсько-литовсько-української федерації. Внутрішня модель цієї держави була синтезом нових козацьких форм державності й старих шляхетських. Три її складові об’єднувалися спільним главою держави – королем, якого обирав парламент-сейм. Вища ж влада у Великому князівстві Руському належала довічно обраному й затвердженому монархом гетьману. Кня­зівство-гетьманат мало власні збройні сили, сейм, адміністрацію, право, судочинство та фінансову систему. Вперше за кілька десятиліть православні ієрархи мали б посісти місця у загальнодержавному парламенті, а Києво-Могилянський колегіум отримував статус академії.