Цього року збіглося кілька круглих дат, пов’язаних з особливим місцем на мапі Києва — Бабиним Яром. 80 років тому, у вересні 1941-го, нацисти розпочали там розстріли. За 25 років, у вересні 1966-го, це місце пам’яті об’єднало людей різних національностей, різних світоглядів і переконань під час перших несанкціонованих мітингів з нагоди роковин трагедії. Зокрема 29 вересня в центрі уваги опинилися двоє майстрів слова з різних дисидентських середовищ Києва: Віктор Нєкрасов та Іван Дзюба, ювілеї яких ми відзначали цьогоріч — у червні й липні. Також 13 березня минуло 60 років від Куренівської трагедії, пов’язаної з Бабиним Яром. Тоді внаслідок техногенної катастрофи, масштаби якої влада намагалася приховати, загинуло близько півтори тисячі людей.
Політика замовчування
Бабин Яр — місце відоме. Тут поховано понад 100 тисяч осіб, яких нацисти розстріляли в 1941–1943 роках: євреїв, ромів, діячів ОУН, військовополонених, радянських підпільників, заручників, душевнохворих та інших. Ще в березні 1945 року було ухвалено постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру» й затверджено кошторис у 3 млн рублів. За два роки цей проєкт внесли до Плану відновлення і розвитку Києва на 1948–1950 роки, але не реалізували. Багато років цей глибокий яр використовували як міське звалище, а потім його «замили», засипали й перетворили на пустир. Раніше поруч з яром були кладовища: єврейське, православне, караїмське й мусульманське. Їх систематично руйнували, розбили всі пам’ятники й урешті взагалі знищили. Пам’ять затирали, а згодом це трагічне місце стали офіційно називати «місцем розстрілу жертв фашизму в Шевченківському районі».
У 1950 році Київська міська влада ухвалила рішення, яке стало фатальним: для створення плаского рельєфу Бабин Яр вирішили заповнити відходами Петровських цегляних заводів, яких завезли туди понад 4 млн м³. Водночас замість надійної бетонної дамби спорудили земляну, яку й прорвало 13 березня 1961 року о 8:30 ранку. Смертоносний потік заввишки 14 м і завширшки 20 м вирвався з яру і промчав зі швидкістю 5 м/с, змітаючи все на своєму шляху. Пульпою накрило площу близько 25 га, а збитки становили 3,7 млн рублів. Офіційно влада оголосила про смерть лише 145 людей і заборонила згадувати про жертв цієї катастрофи.
Читайте також: Антон Дробович: Я дуже хотів би, щоб меморіал “Бабин Яр” будував не “совєцкій чєловєк”
Влада всіляко намагалася перешкодити розголосу. «У зв’язку з катастрофою в Подільському районі м. Києва органи держбезпеки проводять необхідні агентурно-оперативні заходи щодо виявлення осіб, які намагаються використовувати цей факт в антирадянських і провокаційних цілях. Одночасно нами посилено контроль за поштовим листуванням, особливо що виходить за кордон… Особливу увагу звернено на запобігання витоку відомостей про катастрофу за кордон, зокрема через іноземців», — писали в одному з інформаційних повідомлень КҐБ УРСР. Та попри все BBC розповіло про київську трагедію й повідомило про загибель двох тисяч осіб. Тимчасом у народі Куренівська катастрофа реанімувала спогади про трагедію Бабиного Яру. «Серед осіб єврейської національності, які перебували поблизу місця катастрофи, мали місце висловлювання, що «мертві не витримали» і що в Бабиному Яру треба було побудувати пам’ятник загиблим євреям, а не засипати яр…», — звітувало КҐБ.
Тихий бунт пам’яті
Прикметно, що перший несанкціонований мітинг пам’яті в Бабиному Яру у вересні 1966 року відбувся на зламі епох: на переході від хрущовської відлиги до так званого періоду застою. Як відомо, у 1965 році в Україні вже прокотилася перша хвиля політичних репресій постсталінського періоду. Проте за інерцією ще давалися взнаки паростки того ліберальнішого часу, який посприяв певному розкріпаченню людей із дуже різних середовищ. Тому люди, які за покликом сумління зійшлися на мітинги в Бабиному Яру, часто були абсолютно лояльними до радянської системи й навіть не припускали, що вони роблять щось, що можна розцінити як спротив цій системі. У епіцентрі тих подій опинилися діяч загальнорадянського дисидентського руху Віктор Нєкрасов, сіоніст Амік Діамант і представник українського дисидентства Іван Дзюба. Це були різні за світоглядом люди, і знаковою точкою їх перетину став Бабин Яр.
Перший мітинг у Бабиному Яру організував 29-річний працівник Київської обсерваторії Амік Діамант разом з трьома друзями. Ще влітку 1961 року в Жовтневому палаці він почув виступ Євгенія Євтушенка «Над Бабьим Яром памятников нет…», і цей вірш спонукав його піти на це місце. Він відзняв те, що побачив: «Це було переоране місиво людських кісток і ґрунту. Сліди машин, які розрівнювали, розбирали, перевозили, знищували Бабин Яр». Побачене вразило його, бо ця трагедія жила в родинній пам’яті багатьох, до того ж не лише киян, але про неї говорили пошепки. Амік та його друзі зробили плакат з написом російською мовою та на івриті, який прикріпили на вцілілій стіні зруйнованого єврейського кладовища. Людей на свій несанкціонований мітинг вони запрошували просто на вулицях та в громадському транспорті. Врешті 24 вересня 1966 року в Бабиному Яру зібралося близько 50 осіб, які представляли дуже різні середовища. Усе це вдалося відзняти на плівку київському оператору Едуарду Тімліну, який прибув туди у складі знімальної групи на чолі з режисером Української студії хронікально-документальних фільмів Рафаїлом Нахмановичем — їхній півторахвилинний запис Тімлін переховував під своїм ліжком аж до 1991 року.
Обличчя спротиву. Амік Діамант на мітингу в Бабиному Яру у 1966 році
На цьому мітингу Амік Діамант познайомився з письменником, лауреатом Сталінської премії Віктором Нєкрасовим. Також Нєкрасов був діячем радянського правозахисного руху, а його помешкання в центрі Києва в Пасажі стало одним з осередків дисидентства, у якому навіть було щось на зразок бібліотеки самвидаву. Сам Некрасов перебував в опалі понад десять років після того, як у березні 1963 року Нікіта Хрущов звинуватив його у «схилянні перед Заходом». За участь у дисидентському русі на Нєкрасова завели три персональні справи, виключили з партії та зі Спілки письменників, перестали друкувати й урешті змусили виїхати з СРСР. До речі, саме Нєкрасов першим заявив, що на місці розстрілів у Бабиному Яру має бути пам’ятник. Опікувався він проблемами Бабиного Яру аж до вимушеного виїзду в еміграцію у вересні 1974 року, а також в еміграції. За кілька місяців до від’їзду в Нєкрасова під час обшуку вилучили рукопис, присвячений трагедії Бабиного Яру, а також альбом фотознімків, які він зробив у різні роки, — ці матеріали досі не знайдено.
Другий мітинг у Бабиному Яру запланували на 29 вересня 1966 року. До його організації вже долучився й сам Віктор Нєкрасов — і запросив туди Івана Дзюбу. Про той мітинг Іван Дзюба згадував так: «У 20-х числах вересня 1966 року Віктор Платонович Нєкрасов передав мені через спільних знайомих записку, у якій просив зайти до нього 29-го перед першою годиною дня… Та коли ми приїхали до Бабиного Яру, то були геть вражені побаченим. Усі навколишні горби й пагорки обліпили численні та спершу розрізнені групки людей — їх були тисячі й тисячі. Але ця некерована стихія була немовби одна жива істота. На обличчях людей застигло страждання… Люди мовчали… Люди хотіли слухати, слухати, щось важливе почути. І коли полинула чутка, що «приїхали письменники», до нас кинулися, нас розтягли в різні боки, кожного (до нас приєднався ще й Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який прийшов з власної ініціативи) обступили тісним натовпом і вимагали: «Скажіть хоч щось!». Доводилося імпровізувати — хоча говорилося про знане й наболіле…»
Читайте також: Меморіал у Бабиному Яру: влада у релізах російського проєкту і гуртування прибічників альтернативи
На мітингу виступили Віктор Нєкрасов, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба. Під час свого виступу Дзюба сказав такі слова: «Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу. Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм… Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру… Тому ми повинні судити про певне суспільство не за його зовнішніми технічними досягненнями, а за тим, яке місце займає і що значить у ньому людина, як цінують у ньому людську гідність і людську совість». Тимчасом у «Доповідній записці про випадок проведення неорганізованого мітингу на місці розстрілу німецько-фашистськими окупантами радянських людей у Бабиному Яру» на адресу ЦК КПУ від 1 жовтня 1966 року повідомляли про те, що промовці «наголошували на нібито існуючому в нас поширенні антисемітизму й на потребі об’єднання зусиль українського та єврейського народів для збереження власної національної культури».
Куренівська трагедія. Київська техногенна катастрофа 1961 року також виявилася незручною для радянської ідеології й підлягала замовчуванню
Також було зазначено, що «неорганізований мітинг у Бабиному Яру відзняла кінознімальна група Української студії хронікально-документальних фільмів у складі режисера Нахмановича Р. і оператора Тімліна Е.» і що «вказані працівники кіностудії використали апаратуру і плівку державної установи, а також виїхали на місце події і здійснили зйомку самовільно, без вказівки або попереднього розпорядження…». Але окрім них цей мітинг вдалося таємно відзняти також Гарику Журабовичу, товаришу Аміка Діаманта. Останній після вигнання з СРСР у 1971 році вивіз ці плівки до Ізраїлю. До речі, й Анатолій Кузнєцов, автор відомого документального роману «Бабин Яр», мусив перефотографувати власні рукописи та в 1969 році також утекти з ними з СРСР. Повна версія «Бабиного Яру», без значних скорочень радянської цензури, що вирізала всі дражливі з ідеологічного погляду фрагменти, вийшла друком уже в Лондоні в 1970 році.
Реакція системи
На активних учасників мітингу в Бабиному Яру чекала розправа. За вказівкою міському КПУ партійний комітет Спілки письменників України «провів перевірку мотивів появи та поведінки на неорганізованому мітингу 29 вересня письменника-комуніста Нєкрасова, письменників Дзюби, Антоненка-Давидовича, Білоцерківського» й поставив питання про притягнення згаданих осіб до відповідальності. Адміністрація Української студії хронікально-документальних фільмів «наклала суворе службове стягнення» на Тімліна й Нахмановича, а також попередила їх, що в разі повторення такого вчинку їх буде звільнено з роботи. Кіноплівку фільмування мітингу вилучили, а питання про їхню поведінку розглядали на зборах колективу студії. Шевченківський райком КПУ отримав вказівку «посилити контроль за проведенням зборів, мітингів, вечорів у районі, забезпечити належне організаційне й ідейне керівництво проведенням масових заходів».
Читайте також: Бабин Яр. У напрямку точки кипіння
У наступні роки влада взяла під свій контроль мітинги в Бабиному Яру й очолила цей процес. Так 29 вересня 1969 року секретар Київського міському партії Олександр Ботвин звітував, що «з метою попередження зборища деякої частини націоналістично налаштованих громадян єврейської національності в Бабиному Яру, за прикладом минулого року, проведено мітинг трудящих Києва, присвячений пам’яті радянських воїнів і громадян, які загинули від рук фашистів в період тимчасової окупації міста… Вступним словом мітинг відкрив секретар міському партії т. Литвинов Є. Л.». Серед промовців були присутні генерал-майор авіації, ветеран війни й заступник начальника цеху 6-ї взуттєвої фабрики, підпільниця, вальцювальник заводу, секретар Шевченківського райкому ЛКСМ. Однак не все йшло за партійним сценарієм. «О 19 годині з боку вулиці Д. Коротченка до пам’ятного каменю підійшли троє чоловіків, які несли вінок з живих квітів у формі двох трикутників, один на одному — у формі шестикутної зірки… Після цього вони запалили стеаринові свічки й стояли з ними декілька хвилин, — повідомляв Ботвин. — Цих осіб затримали працівники міського управління внутрішніх справ… Партійними й адміністративними органами м. Києва вживаються заходи з метою попередження у майбутньому націоналістичних та інших антигромадських виявів».
Але влада вперто гнула свою лінію: 29 вересня 1973 року в Бабиному Яру знов відбувся «мітинг трудящих, присвячений пам’яті жертв фашизму». Як зауважував Амік Діамант, до 1991 року, до розпаду СРСР, будь-яка публічна згадка про Бабин Яр була просто немислимою. Шлях від закладеного каменю до спорудження пам’ятника розтягнувся на десятиліття. Але й на монументі, що з’явився в 1976 році, було викарбувано доволі нейтральні слова, які не відбивали суті трагедії цього місця: «Тут у 1941–1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва й військовополонених». Проте перетворення місця пам’яті на спортивно-разважальний комплекс таки вдалося відвернути. А несанкціоновані мітинги в Бабиному Яру, організовані одинаками-ентузіастами, стали унікальним дзеркалом тих паростків громадянського суспільства, що виявили себе саме на цьому трагічному знаковому місці.
———-
Едуард Тімлін, оператор:
«У 1964 році після ВДІК я пішов працювати оператором на Українську студію хронікально-документальних фільмів. У 1966-му з режисером Рафаїлом Нахмановичем ми знімали фільм про роботу міліції «Злочин і кара» і це давало нам безконтрольний вільний виїзд, бо інакше потрібно було отримати дозвіл. Ми дізналися, що в Бабиному Яру будуть люди. Увечері, коли люди «хроніки» поїхали, ми туди прибули. Машину спеціально залишили віддалік. Я знімав, а Рафаїл Нахманович попередив про це Віктора Нєкрасова. Нєкрасова я також зняв і ще того вечора проявив плівку. Цей шматок є у фільмі «Віктор Нєкрасов на свободі вдома» (1996). Нахманович тоді познайомився з Аміком Діамантом, а я знімав.
Ми були знайомі з Віктором Нєкрасовим завдяки 10-хвилинному фільму «Київський етюд», над яким працювали з Нахмановичем і який було створено для іноземців. Нєкрасов був автором сценарію, але після виступу на мітингу в Бабиному Яру його зняли з титрів фільму.
Я тоді зустрів свого однокурсника Лукіна з московського Центрнаукфільму. Вони знімали фільм про життя київських євреїв і їм у Києві не заважали. А щодо нас, то 29 вересня ми ще нічого не встигли зняти в Бабиному Яру, а нас уже заставили віддати на проявлення шматочок цієї плівки. Тоді, захищаючи себе, я наголошував, що москвичам можна знімати, а чому нам забороняють? Заступник директора кіностудії тоді сам стежив, щоб жоден кінокадрик не пропав. Приїхали також з ЦК.
Я отримав догану за використання державної техніки без дозволу. Це пролунало в пресі. Після 29 вересня всі сторонилися мене, хворого на чуму. Себто боялися. Але мені було легше, бо я оператор. Московські друзі відправили мене в Успенське на три роки. Я там попрацював, а потім повернувся до Києва. А режисера Рафаїла Нахмановича тут гнобили, давали роботу, якої ніхто не брав. Проте нас обох урятувало те, що матеріалу ж не було жодного, ми ще нічого не встигли зняти, бо інакше не відбували б це покарання на свободі».