Про українську еліту говорять по-різному. Хтось вважає, що її просто немає, хтось каже, що вона несамостійна, боїться відповідальності, а хтось – що еліта взагалі нікуди не годиться. Як би там не було, в країні є деяка, досить значна група людей, котра бере участь в ухваленні рішень. Якщо це так, то можна іменувати цю публіку «елітою», не залежно від того, як саме визначають еліту різноманітні політичні та соціологічні школи. Думаю, всі погодяться, що наша еліта, скажімо так, не зовсім якісна.
ПРИЧИНА
Спершу визначимо, що найважливішою є та частина еліти, яка займається державним управлінням. Від неї значною мірою й, особливо під час змін, залежить поведінка решти. Так-от – ні для кого не секрет, що наша еліта переважно сільського походження. Колись Володимир Литвин називав цифру щось близько 80%. Для нього це було предметом гордості, хоча пишатися тут нічим, оскільки держава – це міське задоволення. В селі ви можете бути знайомими зі всіма особисто, рішення там ухвалюються на основі знань про кожного члена общини. При цьому, одразу ясно, хто та які збитки та прибутки одержить. Місто, а тим більше держава (як розширена версія міста), дуже великі для того, щоб усе трималося на особистих стосунках. Завдання держави – займатися справами, які не цікавлять кожного окремо й стосуються тільки всіх разом. Для цього потрібно вдаватися до універсальних правил – законів. Такі правила не мають «особи». Вони максимально деперсоніфіковані. В СРСР номенклатура «республіканського» рівня свідомо підбиралася за принципом «від сохи». Це робилося для того, аби максимально запобігти можливим намірам місцевих еліт бути самостійними. Так само створювалися й «громадські організації» – письменницькі спілки тощо. Українські городяни, переважно, працювали на іншу країну – на СРСР. Після здобуття незалежності формат змінився – з’явилася своя держава, влада в якій дісталася колишній «республіканській» номенклатурі, тобто людям, здебільшого не придатним для цього. Річ тут не в тому, що вони погані чи хороші. Річ у тім, що в їхній ментальності немає відповідних звичок. Вони не розуміють «суспільного блага», воно існує для такої еліти тільки як джерело блага персонального. Деперсоніфіковані правила для цієї номенклатури мають авторитет тільки тоді, коли підкріплені авторитетом особистим, тому державні справи виходять у неї вкрай погано.
Дуже важливо ще й те, що сільська публіка, яка одержала владу в Україні, негайно почала боротися з городянами, які могли би в майбутньому скласти конкуренцію та витіснити її. Мій друг, який давно виїхав у США, називав цих селян «індіанцями». Їхні дикі ідеї та дивна поведінка примусили багатьох покинути країну. До речі, «націоналізмом» я б це не називав. Націоналіст турбувався би про єдність країни, а не розколював би її. Він привертав би фахівців до роботи, а не виштовхував би їх. Нація – адже це теж міське задоволення, так що наші сільські «націоналісти» напсували й тут.
ЗМІСТ НЕВРАЗЛИВОСТІ
Виникає просте запитання – чому за стільки років справді неповноцінну та не пристосовану для вирішення державних завдань публіку не вдалося замінити на щось відповідніше? Адже не дивлячись на те, що особи при владі іноді міняються, освоюється правильна вимова іноземних слів і уміння носити фрак, суть справи не змінюється. Не стає іншою вона й від того, що в еліті стали з’являтись і міські фізіономії. Відповідей на це запитання багато і я, напевно, наперед погоджуся з більшістю з них.
Часто нашій еліті дорікають несамостійністю. Колись автор цих рядків написав, що еліта тільки й мріє про те, щоб швидше «здати» кому-небудь країну. Вибір між Росією та Заходом диктується естетичними міркуваннями й оцінкою особистих перспектив. Цей висновок можна зробити, наприклад, із факту повної відсутності в Україні євроскептиків. Про ЄС ніхто нічого до ладу не знає, а «інтегруватися» хочуть у надії, що ЄС вирішуватиме наші проблеми за нас.
Несамостійність спостерігається завжди, не залежно від того, хто при владі. Другим проявом тієї самої якості, на котру якраз і хотілося б звернути увагу, є цікавий феномен, який полягає в тому, що у нас немає, так би мовити, правлячої еліти. Вся без винятку номенклатура перебуває в нас у опозиції до якогось абстрактного «стану справ» і самовіддано з ним бореться. Абстрактна влада приписується різними частинами еліти своїм опонентам. Тобто, тих, хто би захищали «наш лад» тут просто немає, тут усі виступають проти «нашого ладу», тільки кожен іменує його по-своєму. Наші президенти, котрі є характерним породженням еліти, чудово демонструють цей феномен. Пригадаємо Кучму, який у 1999 році виграв вибори сам у себе, оскільки примудрився стати до себе самого в опозицію, критикуючи підлеглих собі чиновників і стверджуючи, що вже навчився бути президентом. Цікаво, що це нікого не дивувало, всі вважали таку поведінку, як і ту, що зараз демонструє нам Віктор Андрійович, нормальною.
Інакше кажучи, наша еліта не хоче зізнатися собі й іншим у своїй елітності. Вона не при владі. При владі якісь «вони». В цьому й полягає головний недолік нашої номенклатури. Перебуваючи біля керма, вона не бажає керувати. В цьому ж один із секретів її стійкості й того, що інтегрована в неї публіка так швидко переймає внутрішні неписані правила замість того, щоби зламати їх. Адже дуже зручно вважати, що замість влади – якесь порожнє місце. Туди, в це соціальне «ніщо» час від часу здійснюються набіги, коли потрібно щось увірвати для себе. Коли ж необхідно відповідати, можна сказати, що «то була не я», а ворожа елітна бригада. Ну, а другим моментом, який гарантує невразливість еліти, є повне смислове виснаження того політичного майданчика, на якому «борються» між собою ці люди. Якщо ви поставите за мету змінити верхівку політично, вам не вдасться уникнути нав’язуваних цим майданчиком сенсів. Ви за кого? За Тимошенко? Ющенка? Лазаренка? Навіть усякі «проти всіх» мають тут свою роль. А якщо ж такої ролі у вас немає – вам її припишуть. Краща ілюстрація того, як працює ця система – різні «Свободи слова» й інші ток-шоу такого типу. Там говорять значимі люди, кажуть багато, є свої сюжети, історії, викриття, емоції тощо. Там немає тільки одного – змісту, дискусії по суті.