Погляньмо, хоча б, як у своїй розвідці «Історія потворного» Умберто Еко вивчає несподіваність антиподу прекрасного. Людство описує жахливість потворного починаючи заледве не з міфологічних сюжетів. У пам’яті одразу ж спливають страхітливі зображення: нестерпного Аїда; жорстокого Хроноса, котрий пожирає власних дітей і неприкаяної Медеї, яка своїх просто холодно вбиває; хороброго Персея, що відрубує голову моторошній Медузі Горгоні; блукаючого Одіссея в боротьбі з чудовиськами — Циклопом, Сиренами, Сциллою та Харибдою; напівлегендарного царя Агамемнона, який приносить в жертву доньку Іфігенію; нещасного Едипа, що вбиває батька і вчиняє інцест із матір’ю. А хто зможе забути міфологічних чудовиськ: Цербера, Горгону, Кентавра, Ериній, Мінотавра, Сфінкса та інших?
Відтак, античне уявлення про калокагатію (єдність краси і добра) неодмінно руйнується, коли нам трапляються огидливо-відворотні образи, наприклад, екскременти чи гіперболізовані геніталії, як-от у бога Пріапа. Платон наполягав, що не може існувати ідеї «бруду», «шматків волосся», «бридких плям» і подібного, адже все це — наближення до небуття і властивості чуттєвого світу. За ним і Плотин визначав потворне як зло і помилку. Втім, давньогрецька література знає не тільки образ Терсита, цього почварного супостата, що його описує Гомер, але Сократа й Езопа, під зовнішньою непривабливістю яких прихована внутрішня краса. До того ж, Платон говорив про різний ступінь краси: вродлива дівчина набагато прекрасніша за граційну кобилицю, а та, своєю чергою, краща за досконало виліплений горщик. Та чи може зрівнятися найбільша красуня з богинею Афродітою?
Читайте також: Чужий/Інший
Якщо Платон заповідав оберігати учнів від потворних зображень в дидактичних цілях, то Аристотель стверджував, що можна пречудово відтворювати й відразливі речі. При цьому, наслідування допомагає в осмисленні найгіршого. Філософ на троні, Марк Аврелій, теж уважає, що відразливе дозволяє радше вирізнити всі речі. Погляньмо тільки на тріщини в скоринці хліба чи зрілій смокві — в природі нема нічого повторного, а завжди важливий контекст загального бачення.
В середньовічному уявленні парадоксальність бридкого проступає дедалі чіткіше. Благий Бог, вважають християни, творить найкращий із світів. Але Христа чомусь часто зображують у момент пристрасний. Августин наполягав: оскільки в світі не закладено зла, то останнє варто розуміти просто як зменшення добра. Відтак, наявність абсолютного зла, а отже і потворності, означала б панування тотального ніщо. А це не вірно. Тому не є відразливою навіть матерія, яка надається для того, щоби з неї щось виробляти. А найлютіший і найогидніший звір, зрештою, доладно збудований, так само як і почварна й неоковирна мавпа. Отож, у пропорції світла і темряви, прекрасного і паскудного лиш увиразнюється істина. Визнання найстрашніших тварин Божими істотами виправдовувало зображення чудовиськ на храмах, що ми бачимо, приміром, на Нотр-Дам у Парижі. Затим створювалися цілі бестіарії невідомих істот з описами символічного, морального й теологічного смислу. Схоласти теж підхоплюють цю традицію виправдання незугарного: навіть грішники в пеклі, й ті є ілюстрацією закономірності виправлення лихого на краще.
Та як же бути із зображеннями мук і страждань Христових, які не може витримати око? Справа в тому, що вони виконують роль випробування. А от справжня почварність властива виключно плюгавим катам Христа, які полюють йому в обличчя. Тим часом, ангельська незворушність є ознакою мучеників, які наслідують Ісусові страсті, ведуть боротьбу з дияволовими спокусами й навчаються протистояти тріумфу смерті.
Цікавим є й тогочасне зображення жіночої старості як символу фізичного та морального розкладання під тиском неминучого помирання. Такий образ у багатьох асоціювався з відьмою-чаклункою. Означена тема існуватиме аж до модерних часів, от тільки поміняє свою «валентність», зокрема, в маньєризмі та романтизмі, коли жіноча потворність уже розглядатиметься як дещо принадливе, а потім взагалі смакуватиметься в мистецтві декадансу.
Читайте також: Одвічна жіночність
Втім, саме в середньовіччі було запроваджено розподіл на диковини та чудовиська. Перші мали відношення до аномалій роду людського (ці зразки дозволено побачити в кунсткамерах), а другі стосувалися різного роду дивовиж, що подибувалися в інших сферах органічного світу. В часи Відродження образами монстрів користувалися в практиках мнемотехніки, для запам’ятовування певних речей, які пов’язували з цими істотами. Так само й алхіміки називали іменами різноманітних потвор певні свої процедури, приміром, добування філософського каменю тощо. Ґарґантюа і Пантаґрюель, герої відомого твору Рабле, теж цілком охоче набувають подоби велетнів-почвар. З приводу потворності власних тіл вони ніскільки не розпачають. Ці байдикуваті ненажери тільки й знають, що псують повітря й випорожняються. Варто зазначити, що в цей час статеві, й загалом тілесні ознаки, перестають шокувати, а стають звичним атрибутом людського.
Та ось вже в лібертенській літературі часів Просвітництва, яскравими прикладами якої можуть слугувати твори маркіза де Сада, людські пороки постають у гіпертрофованому вигляді, перетинаючи межу прийнятного. Щоправда, в ХІХ столітті такий підхід уже мало кого дивуватиме. Мистецтво авангарду зруйнує заледве не всі можливі табу. За зовсім інший приклад правитиме карикатура, жанр якої побудований на перебільшенні певних людських рис. Та попри все, в цих зображеннях легко впізнається відомий персонаж, герой, публічна особа тощо.
Якоюсь мірою, хоча, звісно, суто технічно, з карикатурою перегукується така псевдонаука як фізіогноміка, де спостерігається спроба за рисами обличчя чи частинами тіла людини визначити її характер або вдачу. Відбувалися дивацькі експерименти проводити паралелі між людськими обличчями й мордами тварин, виводячи при цьому відповідні властивості, приміром, лев — це мужність, віслюк — впертість і подібне. Так само у френології приділялася увага особливостям головного мозку й будові голови. Наявність «шипаків» або «впадин» свідчило про особливості ментальної чи чуттєвої організації людини.
У зв’язку з цим неможливо не згадати позитивістську концепцію Чезаре Ломброзо про те, що фізичний ґанж якоюсь мірою пов’язаний із моральною схибленістю, яка поширювалася серед хворобливих суспільних прошарків, адже саме вони найбільше потерпають від недоїдання й обділені різними благами. Ніцше, котрий у цей же час називає Сократа наволоччю, в якості прикладу наводячи його непропорційні риси обличчя, теж сповідує збіжну думку. Коли подібні думки століттям пізніше стануть характеристиками нетерпимості масової свідомості, Мішель Фуко писатиме про упослідження всякого штибу «ненормальності»: від прокажених і божевільних до гомосексуалів.
Читайте також: Філософія Ніцше як творення концептів
Принагідно маючи на увазі Кантову тезу, що художнє зображення потворного руйнує насолоду, пригадаймо й романтиків, які показали альтернативу захопленню прекрасним — це безформне, надокучливе, моторошне й спотворене, котрі в якості цікавинок здатні утримувати нашу увагу. Так само сумовите й примарне якимись дивними чарами тягнуть нас до себе. Хай там як, а треба погодитися, що стражденні герої готичної літератури наділені неймовірною зловісною красою. Хоча самих Доріана Ґрея, Франкенштайна, Квазимодо чи Ґуїнплена навряд чи хтось назве щасливими. До речі, Фройдові належить дослідження жахного стану людини, коли витіснені її свідомістю страхи несподівано повертаються й більше не дають їй спокою. Гофман досить вправно описав подібні фантасмагорії. Сюди можна зарахувати й літературу про двійників (Гоголь, Достоєвський, По) і про метаморфози (Кафка).
Модерні картини індустріального страхіття часто зображували таке явище як апокаліпсис прогресу. На цьому тлі відчужений пролетаріат Маркса становить чи не найбільш огидне видовище. Зрештою, промисловий пейзаж з проблемами здобував собі місце в естетиці. Багатьом митцям нова споруда Ейфеля в Парижі видавалася кошмарною конструкцією, позаяк нагадувала біблійну Вавилонську вежу. Так-сяк, але торжество машинного виробництва й культу науки породили естетику декадансу. Образи гниття, перверзій, проституції поволі набули нових мистецьких форм. Авангардисти, свідомо перекручуючи свої художні образи, спочатку й не підозрювали, що їх самих можуть звинуватити в неповноцінності. Адже саме Гітлер, який замолоду займався живописом, назвав їхнє мистецтво дегенеративним, а згодом радянський комуністичний лідер Хрущов величав художників педерастами.
Попри все, митці поп-арту таки проголосять стирання межі між елітарними і повсякденним, естетизуючи навіть відходи та непотріб, а концептуалісти знайдуть форми для осмислення бруду та плісняви. В нинішній поп-культурі зустрічається чимало прикладів захоплення безладним: від музичних дисонансів до героїв «Зоряних війн», покемонів, динозаврів, інопланетян, вампірів, мерців, незрозумілих татуювань чи відверто комерційних персонажів a la Мерелін Менсон.