Це і Резолюція ПАРЄ, у якій зазначено, що РФ — окупант. І рішення Міжнародного суду в Гаазі. Нарешті, Резолюція ООН від 15 листопада, у якій чітко говориться про російську окупацію в Криму. І такі рішення є підставою для посилення санкцій, а не для їх скасування. Бо це єдиний спосіб звільнити Крим і забезпечити цілісність країни. Нехай ті резолюції Росія і не виконуватиме, але вони потрібні. Ми поводитимемося так, ніби маємо справу з цивілізованою країною, а вони в РФ нехай демонструють, ким є насправді.
Окрім того, ООН планувала запустити свою місію в Криму. Але тут можуть виникнути проблеми. Перша — необхідність заїжджати на півострів через територію України й погоджувати прибуття із МЗС. Тому що відповідно до Резолюції ООН Крим — територія України. На це РФ не піде. Ось чому багато міжнародних організацій туди не пускають. Росія каже: «Ні! Це наша земля! Погоджуйте місію з Москвою». До того ж приїхати на півострів і перевірити стан прав людини важко. Якщо вийти на вулиці з мікрофоном і запитати: «Чи добре стало після окупації?», то вам або розповідатимуть, які всі щасливі, або намагатимуться ухилитися від відповіді. Якщо ж людина скаже, що хоче повернення Криму в Україну, то це злочин під назвою «посягання на територіальну цілісність РФ».
До того ж, щоб якісно дослідити стан прав людини на півострові, потрібна постійна місія. Це не справа двох-трьох днів. Адже зараз програма дій у цих місій така: зустрітися з окупаційною владою, деякими колаборантами, зокрема й із числа кримських татар, написати звіт. Відтак у роботі місії ООН усе залежатиме від підбору людей. Свого часу ми зустрічалися з представницею ОБСЄ. І вона цілком серйозно пропонувала влаштувати парламентські зустрічі й дискусії між російською Думою та українською Радою. Але ця так звана Дума голосувала за анексію Криму!
Окрім того, ми можемо зіткнутися з «м’якими» висновками місії. 2015 року на півострів приїхали турецькі правозахисники. Росія розраховувала на те, що завдяки хорошим відносинам із Туреччиною буде й відповідний звіт про роботу місії. Проте результат не виправдав її очікувань. Турецькі спостерігачі на 23 сторінках виклали ситуацію, як є. Москва розлютилася. Очікувано, що більше цих правозахисників до Криму не пустять. Дещо інакше було з місією Ради Європи. По завершенні роботи представники ЄС сказали, що не можуть описати ситуацію повністю, бо тоді їх не допускатимуть туди й захищати права людей на півострові стане важче. Турецька делегація, зіткнувшись із такою дилемою, на відміну від представників Ради Європи не пом’якшувала своїх висновків. Європейці ж у звіті зазначили, що в Криму є порушення, але вони не системні й не цілеспрямовані. Гаразд, нещодавно Росія заборонила представницький орган кримських татар. Згідно із «законами» РФ Меджліс — екстремістська організація (хоча це представницький орган, але вони вперто називають його організацією). Належність до нього — злочин. Ті, хто обирає його, теж є злочинцями. Оскільки практично весь народ причетний до обрання Меджлісу, виходить, що весь народ — злочинці. Постає питання: у чому тут несистемність?
Але приводи для певного оптимізму в кримському питанні є. Під час наших візитів за кордон, зокрема до США, ми зустрічалися і з республіканцями, і з демократами. Остання така зустріч була в Стамбулі з Бобом Тернером. Йшлося про побоювання щодо подальшої долі Криму, адже майбутній президент Трамп наговорив дивних речей із приводу визнання півострова частиною Росії. Загальна позиція у всіх, із ким ми спілкувалися, така: передвиборча кампанія — це одне, а практична ситуація — то інше. Тернер сказав, що він майже впевнений: за Трампа підтримка України буде значнішою, ніж за демократів. Тим паче в Адміністрації президента США є привід задуматися: Крим став військовою базою РФ.
За нашою інформацією, росіяни реставрували ядерні сховища й завезли туди шість ядерних боєголовок. НАТО й українська розвідка кажуть, що допускають таке, але точних відомостей немає. Хоча не можна заперечувати факт, що ядерна зброя в РФ, тим паче в Криму, викликає тривогу в міжнародної спільноти. Бо ж у цьому випадку Росія і ядерний арсенал — це як мавпа з бомбою. Вона погано розуміє, що й до чого, і може цю бомбу кудись кинути. Водночас у Криму відбувається не так нарощування військової присутності, як намагання продемонструвати свою силу.
Наразі важко прогнозувати, чи вдасться звільнити Крим у 2017-му. Росія — це така країна, де щось може статися сьогодні ввечері й завтра треба буде вирішувати, як виводити її війська з півострова. А може, це станеться за тиждень. А може, чорт знає коли. 1986-го в Магадані у таборі мене змушували писати розписку про відмову від антирадянських поглядів. Мовляв, радянська влада і не таких ламала, а без цього папірця вийти на волю неможливо. І через п’ять років СРСР не стало. Росія зараз не така потужна, як Радянський Союз. Радянський табір розбігся, дехто вже давно із Заходом. І за таких умов надувати щоки, корчити із себе імперію, яка щось може, недоречно. Що ж до Криму, то надій на внутрішні сили Росії немає. Альтернативні думки, опозиція задушені. Тож основним напрямом тиску лишається зовнішній. Тобто санкції. І кримські татари працюватимуть у цьому напрямі.